[Левит]

Ти особливий!!!

Чи ти чув колись про Ісуса?
Чи ти знаєш, що все створив Бог?!
Я за тебе, мій друже, молюся,
Щоб пізнав ти, як добре з ним вдвох...

Він стоїть на твоєму порозі,
Тихо стукає в шибку душі,
І коли твоє серце в тривозі,
Ти до Бога скоріш поспіши.

Ти для Бога такий особливий,
Неповторний, чудовий такий!
Глянь у очі Ісусу сміливо,
Просто серце Йому відкрий...

І дорога твоя засяє,
Як веселка барвиста у небі.
Бог, як Батько, про тебе подбає,
Бо у Нього є все для тебе.

Хай у серці не буде зітхання..
Я за тебе, мій друже, молюсь!
Не страшні всі незгоди й страждання,
Якщо поряд з тобою Ісус!

Він підтримає і допоможе,
Проведе до ясної мети.
Я прохаю Тебе, О Боже,
За дітей, яких так любиш Ти!!!






Малює Бог.

Бог – чудовий художник,
Фантазер незрівнянний,
Він малює – де хоче,
В нього фарби живі.
Очі вмию спросоння:
Бог малює вже зрання
Пензлем сонячним дивним
На росинках в траві.

Просто треба навчитись
Бога скрізь пізнавати.
В Нього стільки багато
Фантастичних ідей.
Я дивлюсь і радію,
Хочу й вам розказати:
Любить Бог малювати,
Бо Він любить людей!

Любить Бог малювати,
Коли сонце сідає.
Він розмішує гарно
Кольорів акварель
І зірками малює,
Світлом ніч вишиває,
Грає сяйвом полярним
Й міражами пустель.

Бог малює на хмарах
У високому небі,
Там, де мчить блискавиця
І гуркочеться грім...
А якщо ти захочеш –
(Дуже прагнути треба!)
Намалює веселку
Він у серці твоїм.

Автор---Галина Левицька


Користувач подумав і додав через 8 хв.:
Хмари

Я люблю дивитись на хмари,
Як вони по небу пливуть,
Ніби білі пухнасті отари
Вирушають в незвідану путь…

Ось хмарина периста і чиста,
Ніби ангела біле крило…
А у серці слова пломенисто
Повертають у те, що було.

Як Ісус до апостолів вірних
Говорив на Оливній горі:
«…Проповідуйте благовістя
До останнього краю землі…»

Він вознісся, благословляючи,
В небеса, де хмари пливуть.
Учні, щиро Йому довіряючи,
Вирушали в незвідану путь…

Я у небо вдивляюсь і мрію…
Я на хмари дивлюся й молюсь…
Я хмарини рахую й радію,
Бо на хмарах вернеться Ісус!!!


Галина Левицька

[Левит]

Бажання серця

Текст, що розкривається

У Далекій Країні жила дівчина. Ніби така, як усі... Працювала зрання до ночі у своїй господі, старалася, щоб усе було до ладу. Доглядала хвору маму, огортаючи недужу турботою та ласкою. І не було в її очах смутку, а пісня бриніла і в серці, й на вустах. Дивувалися з неї люди, що жили в селі, та й розповідали іншим:
– Чудна... І краси не має, і на ногу кульгає, а співає та сміється. Й усіх вітає, ніби джерельце із-під землі б’ється!..
Одного разу оголосив Король тієї Країни велике свято, бо єдиний син його повернувся з далекої дороги. І кожен, хто прийде до палацу на те свято, може загадати одне бажання, яке обов’язково буде виконане, бо така воля Правителя краю.
Прийшла дівчина до мами за порадою:
– Чи йти мені до палацу, чи не йти? Адже йти туди далеко, а ти, мамусю, з ліжка не встаєш. Як же будеш цілий день без мене?
Усміхнулась матуся:
– Я знаю, що тобі, сонечко моє, треба йти... І нехай збудеться бажання твого серця!
***
Рано-раненько вирушила дівчина до палацу. За селом десь узялися злючі пси. Вона лише рукою махнула – геть! – і зграя розбіглася. Але натомість, як надокучливі пси, прибігли в голову думки: «І чого туди йти, ще й так далеко? Он удома мама сама буде цілий день... І натомишся так, що й завтра нічого не зможеш робити. Подивись на себе! Та ж до палацу тільки найкращі поприходять...»
Дівчина розгублено зупинилась, озирнулась... І враз забринів мамин голос: «І нехай збудеться бажання твого серця!» Вона поспішила дорогою, роздумуючи: яке ж то бажання її серця?
Щоб у неї завжди були сили працювати?
Щоб мама була здорова?
Щоб мати гарний стан і чудовий одяг?
Думки бігли, випереджаючи одна одну, але бажання серця серед них не було...
Дівчина присіла перепочити біля джерела, попила з долоньки солодкої водиці – й ураз згадала... Насправді вона ніколи того й не забувала. Це лише надокучливі думки хотіли збити її з пантелику!
То трапилося дуже давно. Вона тоді була ще маленькою дівчинкою. Мама відправила її до цього джерела, бо вода тут найчистіша й найсмачніша. Раптом неподалік від кринички зупинилася дорожня карета, звідти вийшов юнак і попросив напитися. Його очі були сповнені дивним світлом. Потім мала дізналася, що це Принц від’їжджав у далеку дорогу.
Дівчина радісно засміялася, бо враз зрозуміла бажання свого серця: «Лише на одну мить подивитися Принцові в очі...»
***
До палацу вона прийшла на диво швидко. Перед нею привітно відчинили браму, і дівчина, трохи розгублена, але щаслива, опинилася на величезному майдані біля королівського палацу. Вона озиралася навколо, і її серце тішила врочиста радість людей, що прийшли на святкування.
–О! Правителю! Я така вдячна тобі, що ти оголосив це чудове свято! – тихесенько прошепотіла дівчина.
Юнки кликали її в танок, дівчата-ровесниці хизувалися щонаймоднішим убранням і дорогоцінними прикрасами, пригощали різноманітними ласощами та найсолодшими напоями. Всього доволі – тільки побажай! ...І люди на площі насолоджувалися здійсненням своїх бажань. Але дівчина не затрималася на там, а рушила до палацу.
Вона хвилювалася, чи пропустять її у тронну залу. На диво, двері палацу перед нею так само привітно відчинилися, як міська брама. Кілька хвилин стояла й навіть з місця не могла зрушити, бо радісне святкування тут було ще щільніше, ніж на площі перед палацом.
Дівчина повільно рушила до королівського престолу, поклонилась і тихенько присіла внизу височенних мармурових сходинок. Роздивлялася. Дивувалася. Раділа. І мріяла...
До тронної зали приходили люди. Вони були якісь не такі, як ті, що лишилися на площі. Принц часто сходив униз, щоб зустріти й привітати новоприбулих.
А дівчина сиділа та думала: “От Він буде проходити мимо й ненароком гляне на мене, і я побачу Його очі й моє бажання здійсниться...” Але Він не поглянув.
Врешті всіх запросили до святкового столу. Король і Принц також сіли за стіл. Дівчина, ніяковіючи, запитала в слуги, чи може вона прислуговувати людям за цим столом. І – о, диво! – їй дозволили.
Прислуговуючи за столом, дівчина враз зрозуміла, чим відрізняються всі ці люди, що прийшли до тронної зали, від тих, хто лишився на площі. Вони прийшли сюди не просто, щоб задовольнити якесь своє особисте бажання. Вони бажали поспілкуватися з Правителем і його сином. У цьому була велика радість і насолода. Та думки про Його погляд не покидали дівчину. Вона мріяла: «От я буду прислуговувати за святковим обідом, і випадково Він на мене погляне. Я побачу Його очі – й бажання моє здійсниться...». Але Він так і не поглянув на дівчину.
Заграла музика. Всі гості поставали парами й узялися до танцю. Дівчина стояла за колоною та знову мріяла: «От Він буде танцювати з найгарнішими дівчатами, і я побачу Його очі...». Музика любові й радості переповнювала залу. Це було незрівнянно! Але вона так і не зустрілася з Принцом очима...
Дівчина знову сіла збоку височенних мармурових сходинок. Стіни палацу були прозорі, тому було добре видно подвір’я та всіх, хто був на ньому. Король та Його Син із любов’ю дивилися на людей. Їм не було байдуже, які в них бажання і які думки, які вчинки і яке життя... Дівчина відчувала, що, навіть не зазирнувши в очі Принца, починає розуміти його серце. Їй було так затишно і добре дивитися на нього.
Але раптом вона зауважила, що день хилиться до вечора. "Треба йти додому! Вже час…" Дівчина встала, повернулася до престолу, щоб востаннє подивитися на Правителя та його сина. Маленька сльозинка покотилася по щоці...
Раптом до неї підійшов королівський слуга і спитав:
– Дівчино, Його Величність запитує, яке твоє бажання?
Вона зрозуміла, що це її остання можливість, тому, відкинувши всяке зніяковіння та страх, вигукнула:
– Я бажаю тільки на одну мить подивитися Принцові в очі!
Тоді королівський слуга взяв її за руку та допоміг зійти сходинками до престолу.
Дівчина побачила усміхнене й привітне обличчя Принца, Його очі, сяючі й чомусь такі рідні... Радість наповнила її серце. Вона відступила крок назад, вклонилася Королеві: «Дякую!» І враз знітилась, засоромилась, прудко збігла по сходах, ніби пташка, й майнула з палацу.
Бігла додому, співаючи й танцюючи, а в її серці розквітало щастя. Лише на півдорозі до рідного села вона зрозуміла, що біжить і танцює, бо більше не кульгає і нога не болить.
Здивована й щаслива, дівчина увійшла в село. На вулиці чомусь було багато людей. Вони давали дівчині дорогу, вітаючись і кланяючись... Вона ще більше здивувалась. І раптом помітила, що на ній чудесне вбрання дивовижної краси, навіть ліпше за те, яким хизувалися юнки й дівчата перед царським палацом...
Дівчина зайшла до свого подвір’я. О! Ще одне диво! Мама стояла на ґанку, здорова й усміхнена.
– Донечко, а в нас гості...
Нічого не розуміючи, дівчина зайшла до хати.
І побачила... Принца й королівського слугу.

Принц узяв її за руки, поглянув у вічі й мовив: "Бажанням твого серця було тільки на одну мить подивитись у мої очі, а бажання мого серця – щоб ця мить тривала вічно!"

Повідомлення відредаговано гра з вогнем: 25 січень 2010 - 15:05

[Пані Богдана]

Левит , дуже гарні твори. А мені подобають дитячі казки християнського письменника Макса Лукадо. Від його казки "Ти особливий" я плакала, дуже гарна казка про Божу любов і ілюстрації у книзі такі чудові.
Ось знайшла цю казку в Інтернеті (правда, у трохи іншому перекладі):

Текст, що розкривається

Ты особенный

Малышанцев, деревянный народец, смастерил плотник по имени Илий.

Эти малышанцы были разные, кто с большими носами, кто с большими глазами, кто повыше, кто пониже, и каждый имел по две коробочки с метками: в виде золотых звёздочек и серых пятен.
Деревянный народец занимался тем, что метил друг друга либо звёздочками, либо серыми пятнами.
Серые метки получали неотёсанные и щербатые малышанцы, а звёздочки давали гладко оструганным. Кроме того, звёздочками награждали малышанцев, отличавшихся какими-нибудь талантами: если умели высоко прыгать, если умели хорошо петь. А тех, кто не имел талантов, метили серыми пятнами.
Так вот, малышанец, которого все звали Толстячок, был один из тех, кому доставались только серые метки. Он старался прыгать высоко как другие, но у него ничего не получалось, и за это его метили серыми пятнами. Когда же он хотел рассказать, почему падает, то объяснения звучали так неуклюже, что он получал ещё порцию этих отвратительных меток.
"Так ему и надо", - обычно говорили деревянные человечки. И спустя кое-то время Толстячок им поверил. "Наверное, я и впрямь никудышный", - решил он и старался, как можно больше времени проводить дома.
Если же ему случалось выходить на улицу, то он стремился к тем малышанцам, у которых тоже было много серых меток. С ними он чувствовал себя спокойнее.
Но однажды он познакомился с Люцией. Она была непохожа ни на кого, потому что не имела ни звёздочек, ни серых пятен. Одних это приводило в восторг. Они бы наградили её звёздочками, да они падали. Другие пометили бы её серыми пятнами за то, что не имеет звёздочек, но и они к ней не липли.
"Вот бы мне таким стать", - думал Толстячок, и однажды спросил у Люции, как это у неё получается.
"Просто", - ответила она, - "я каждый день хожу к плотнику Илию".
"Зачем?"
"Хочешь знать, пойди к нему сам", - сказала она и ушла.
"А он захочет меня видеть?" Но вопрос остался без ответа. А позже, дома, Толстячок сидел и смотрел, как деревянный народец одаривает звёздами и метит друг друга серыми пятнами. "Это неправильно", - сказал он сам себе и решил пойти к Илии.
Узкая тропинка привела Толстячка к мастерской плотника. Переступив порог, Толстячок широко открыл глаза от удивления. Даже простая табуретка была с него ростом, и ему пришлось бы встать на цыпочки, чтобы увидеть крышку верстака.
Толстячок перевёл дыхание.
"Кажется, я не туда попал!" Но тут он услышал, как кто-то зовёт его по имени.
"Толстячок?" Голос был сильный и глубокий. "Хорошо, что ты пришёл. Проходи. Дай-ка посмотреть на тебя".
Толстячок поднял глаза кверху: "Ты знаешь, как меня зовут?!"
"Конечно, ведь это я сделал тебя". С этими словами Илий поднял и усадил Толстячка на верстак.
"Да, похоже, тебе досталось много плохих отметок".
"Я не нарочно, Илий. Я, правда, очень старался".
"Толстячок, меня не интересует чужое мнение".
"Правда?"
"Да. И тебя не должно. Не имеет значение, что думают другие. Главное, что думаю я. А я знаю, что ты непохож ни на кого".
Толстячок засмеялся. "Ни на кого? Но… у меня же нет талантов, и краска на мне облупилась. Чем же я тебе так приглянулся?"
Илий проговорил медленно: "Дело в том, что ты - мой, и поэтому дорог мне".
Толстячок не знал, что сказать. А Илий продолжал:
"Я давно ждал, когда ты придёшь".
"Я пришёл потому, что встретил Люцию", - ответил Толстячок. "А скажи, почему серые пятна не липнут к ней?"
Мастер тихо заговорил:
"Видишь ли, она решила раз и навсегда, что для неё моё мнение важнее того, что о ней думают другие. А ярлыки липнут только к тем, кто позволяет им липнуть".
"Это как?"
"А так. Они прилипнут, если имеют для тебя значение. Но чем больше ты будешь полагаться на мою любовь, тем меньше ты будешь думать об этих метках".
"Я не уверен, что полностью понял тебя".
Илий улыбнулся: "Поймёшь… со временем. А пока, приходи ко мне каждый день, и я буду напоминать тебе, как много ты для меня значишь".
И с этими словами Илий поднял Толстячка и поставил на пол.
А когда Толстячок уходил, Илий сказал ему: "Помни: оттого, что создал тебя я, ты непохож ни на кого. Верь мне".
Толстячок шёл домой и рассуждал сам с собой:
"Да, думаю, он говорит правду".
И как только он так подумал, с него на землю упало одно серое пятно.

Перевод: Валькова Н.Д.

Прихований текст

http://one-way.ru/lucado/?lucado_id=24

Повідомлення відредаговано Пані Богдана: 18 січень 2010 - 20:02

[Левит]

По цьому твору є чудовий мультик. Ми його дуже любимо...

[Asta la vista]

Маю дитячу книжку про основні християнські свята з гарними малюнками та короткими розповідями.

Прихований текст

http://filestore.com.ua/?d=CEE37FCC9

[Левит]

Життєдайний меч

Текст, що розкривається

На околиці одного міста ріс великий мальовничий сад. Вже ніхто не пам’ятав, хто і коли посадив на березі маленького озерця перші тендітні яблуньки – тепер вони стояли вже старезні та розлогі. Навколо них кожен рік люди садили нові дерева, розділяючи сад впорядкованими алеями, прикрашаючи його клумбами й альтанками. А на озері жили білі лебеді, які навіть узимку не залишали цього затишного куточка.
Люди любили свій сад і дбайливо доглядали його. І всі мешканці міста — маленькі діти та старесенькі бабусі, хлопчаки-підлітки й закохані пари, поважні сивочолі дідусі та молоденькі мами з немовлятами в різнокольорових візочках — шукали собі в саду улюблений куточок. І кожному знаходилося затишне місце й цікава розвага. Особливо гарно було тут навесні, коли сад розцвітав – і дерева, і пташки, і люди раділи цьому цвітінню…
Але якось однієї весняної ночі до саду прилетів холодний Чорний Вітер. Він безжально смикав дерева за віти, нашіптував квітам страшні сни, руйнував пташині гнізда, смикав кущики за кіски, намагаючись вирвати їх із землі. Та найбільше лютував лихий вітрище над тендітним цвітінням дерев. Білі пелюсточки жалібно зойкали, відриваючись від материнських гілочок, і холодною сумною завірюхою летіли по саду…
На ранок Чорний Вітер ущух. Зійшло сонечко, розсипаючи навкруги теплі радісні промінці. Але не було в саду спокою: пташки голосили над понівеченими гніздами, дерева пригнічено схилили віти до землі, кущики плакали, а квіти боялися підійняти голівки й розплющити свої оченята.
У цей ранковий час на стежку вибіг син садівника.
Малий любив приходити сюди вранці й вітатися з усіма мешканцями саду. Хлопчик радо допомагав батькові в усякій роботі: саджав квіти, поливав, полов бур’яни, доглядав за маленькими деревцятами. А за роботою юний садівничок часто молився, бо так навчив його тато – нічого не робити без Божої допомоги. Малий казав: «Господи, благослови наш сад! Благослови, будь ласка, кожну квітку й кожне дерево у ньому, щоб він був схожий на Твій Райський Сад. Прошу, благослови людей, які приходять сюди, щоб вони були люблячі та щирі, радісні та чуйні. А ще збережи наш сад від усіх лиходіїв, аби ніхто не нівечив цієї краси…»
І була в хлопчика одна мрія, про яку не знав ніхто на світі, навіть тато… То була дуже таємна мрія. Тільки Бог у небі та ще дерева й квіти, що росли в саду, чули про заповітне бажання малого – стати лицарем. Але вже давно відійшли в минуле часи славних королів, хоробрих лицарів і доблесних подвигів. Нині ж – хіба тільки в казках прочитаєш, як якийсь богатир перемагає злого дракона, а мечі й обладунки можна побачити лише в музеї.
…Хлопчина спершу аж завмер від жаху, побачивши сплюндрований сад, але враз оговтався: "Слід мерщій ставати до праці, аби врятувати моїх друзів!" І заходився підіймати з землі понівечені гнізда й ладнати їх на деревах, але вони знов падали додолу, а стривожені пташки ще надривніше кричали й у відчаї били хлопчика в обличчя крильми. Він ставив підпірки під опущені гілки дерев, лікував-перев’язував зламані віти, лагідно гладив стовбури, але дерева сумували за своїми дітьми-квіточками і, здавалося, ніхто не міг зарадити їхньому горю. Маленький садівник почав було рятувати розшарпані кущики, але вони лиш обсипали хлопчика холодною росою, наче колючими краплями сліз. Він ніжно цілував схилені голівоньки квітів, намагаючись розказати їм, що страшна ніч уже минула, але вони не вірили й безсило схилялися до землі…
Хлопчик відчув себе крихітним і безпомічним перед такою бідою: його любий сад був у відчаї та не хотів більше жити… Довкола буяла весна – а сад умирав! І малий садівник став молитися та просити про допомогу.
І кликав він так голосно, що відчинилося Небо й до саду зринув Ангел – дужий крилатий велетень у лицарських обладунках. Він спокійно усміхався, тримаючи в руці вогнистий меч. Малий садівник був такий зажурений, що ані трохи не злякався небесного воїна.
— Подивися, що накоїв Чорний Вітер! — промовив хлопчик, утираючи сльози. —Наш сад гине! І я не знаю, що робити… Ти можеш зарадити цьому?
— Сад помирає, але надія ще є. Проте тільки ти можеш урятувати його, — відповів Ангел.
— Я? Але як? — здивувався малий. — Цілий ранок я намагався допомогти, проте нічого з того не вийшло…
— Господь бачить твоє серце, — сказав Ангел, — і Він послав мене на допомогу. Ось зброя Божого воїна!
— Зброя Божого воїна?
— Це життєдайний меч Божого Слова, — й Ангел показав на свій вогнистий меч. – Він може подолати всяке зло, навіть смерть. Проте, щоб цей меч міг діяти, ти повинен спочатку покласти його у своє серце… Чи ти готовий?
Маленький садівник розгублено мовчав. Він дуже любив цей розкішний сад, – від малесенької травиночки до старезного дерева, від дрібненької незабудки до величавих магнолій, від маленьких обплетених виноградом альтанок до височенного неба над озерцем… Хлопчик виріс у ньому. Але чи готовий він віддати своє життя заради його порятунку?
А сад гинув і не було часу на довгі роздуми. Хлопчикові згадалися слова, які колись сказав йому тато, розповідаючи про Бога: «Хто положить життя своє за друзів своїх — не загине!» І малий зважився. Він вихопив осяйного вогнистого меча з Ангелової руки й притулив його до грудей.
І пронизав меч його душу страшним болем, і досягнув серця, розділяючи думки та наміри, важливе й неважливе, вічне і смертне. В першу мить малому садівнику здалося, що він помер, що його вже немає. Але враз він зрозумів, що нема більше безсилого розгубленого хлопчика, бо тепер є могутній воїн, Божий Лицар, сповнений небесної сили, перед якою не встоїть ніяке зло.
Він побачив, що лютий Чорний Вітер лишив по собі Темну Імлу, яка невидимо захопила сад у свої лихі тенета. Від неї віяло страшним холодом відчаю, смутку та смерті. Чорний Вітер не тільки трощив дерева та кущі, не лише ламав гнізда пташок і зривав квіти – він крав красу та радість. І нині Темна Імла витягувала останні краплини життя з усіх мешканців саду… Бо де немає віри та надії, немає й життя.
І малий садівник, а тепер хоробрий Божий Лицар, рішуче рушив у бій із Чорною Імлою. Він міцно стискав у руці вогнистий меч, направляючи світлоносний промінь на ворога. Страшна Імла люто сичала, корчилася під спалахами світла, але її ставало все менше та менше. І дуже скоро вона зовсім зникла. Життєдайна Божа сила знову наповнила сад. Це була перемога!
— Послухайте! — звернувся Ангел до мешканців саду. — Не треба більше голосити, сумувати, плакати та боятися! Ви не самі у цьому світі, не беззахисні й не покинуті! Є Бог, який покликав вас до життя. Він Творець всього видимого і невидимого, Його сила —наймогутніша, а любов — безмежна Він завжди піклується про вас і пильно оберігає від усього злого! Тож прославимо Його – і нехай станеться диво!
І поки говорив Ангел, заспівали пташки – кожна пташка по-своєму, але це була одна пісня радості й любові. Дерева підняли свої віти вгору, ніби руки, зашуміли, загомоніли, величаючи Бога. Кущики засміялись до неба смарагдовими листочками та росинками-намистинками. Квіти довірливо розкрили оченята і прославили Творця барвистим цвітом і ніжними пахощами.
А хлопчик? …Він знову став просто маленьким садівником, але в його серці залишився жити могутній воїн, Божий Лицар, готовий завжди прийти на допомогу.
Хлопчина дивився навкруги й захоплено плескав у долоньки – у його саду знову буяла весна, а відчаю та смерті місця тут більше не було. Сьогодні сталося диво і для малого садівника, бо він пізнав силу Божої любові. А ще здійснилася його мрія – він став лицарем, не казковим, не з легенди, а справжнім Божим Воїном, озброєним вогнистим мечем Божого Слова!!!
Сонечко пестило сад лагідними промінчиками… І прилинув із високості Небесний Лагідний Вітер. Він закружляв у чарівному танці зі сніжно-білими пелюстками, які нещадно обтрусив уночі лихий Чорний Вітер – і весняний сад огорнула Божа Слава. Нині він став ще прекрасніший, ніж був раніше.


Автор -- Галина Левицька

Повідомлення відредаговано гра з вогнем: 25 січень 2010 - 15:04

[Галчонок.ua]

А мені дуже подобаються твори Бруно Ферреро. Ось кілька з них:
ПОЛЬОВИЙ ЦВІРКУН I МОНЕТА

Текст, що розкривається

Один мудрий індус мав приятеля. Приятель жив у Мілані. Вони познайомилися в Індії, коли італієць приїздив туди зі своєю сім'єю. Індус провадив екскурсії для італійців, відкриваючи їм найхарактерніші закутки своєї вітчизни.
Міланець заприязнився з індусом і на знак вдячності запросив того до свого міста. Індус довго не міг відважитися на таку далеку подорож, але врешті-решт дав себе переконати. Й ось настав день, коли він зійшов з трапу літака на летовищі Малпенса, що під Міланом.
Наступного дня міланець та індус разом прогулювалися по центру міста. Смаглявий чорнобородий індус, із жовтим тюрбаном на голові, притягував зацікавлені погляди перехожих. А міланцеві лестило, що має такого екзотичного приятеля.
У якийсь момент, на площі святого Вавила, індус затримався і спитав:
- Чи чуєш те, що я зараз чую? Міланець, трохи здивований, нагострив слух, але змушений був відповісти, що чує шум міста.
- Тут поблизенько співає цвіркун, - запевнив індус.
- Де там, тобі здалося, - мовив міланець. - Я чую лишень міський галас. Та й цвіркунів тут немає.
- Мені не здалося. Я справді чую цвіркуна, - наполягав індус і взявся перевертати листя. Поруч росло кілька тоненьких деревець. За якусь хвилину він показав маленького співака. Цвіркун, незадоволений, що його концерт перервали, намагався від них сховатися.
- Ну то що, бачиш цвіркуна? - поспитав індус.
- Справді, - визнав міланець. - Ви, індуси, маєте дуже гострий слух, не те що ми, білі...
- Ти помиляєшся, - усміхнувся мудрий індус. - Ось поглянь...

3 цими словами він витягнув з кишені дрібну монетку і кинув її на хідник. Тієї ж миті чотири
чи п'ять осіб обернулися і подивилися у той бік.
- Ну як, бачив? - спитав індус. - Супроти цвіркунової пісні дзенькіт монетки прозвучав зовсім тихо. А стільки білих його почуло.
Ці коротенькі історії, що оповідаю тобі, схожі на спів цвіркуна у місті. Хочу попросити тебе, аби ти бодай на хвильку прислухався до голосів, на які ми всі перестали звертати увагу. Це ті голоси і ті пісні, що звучать у нас самих та співають нам про блакитне небо і про чисте повітря, про сни і про те, як б'ється серце, про потребу у близькій людині, про спільний плач і сміх, про взаємний потиск рук, про дивовижну любов і доброту Бога, який прийшов у світ і просить, аби ми дозволили Йому спасти нас.

В одній із єврейських бувальщин оповідається про мудрого богобоязливого рабина. Одного вечора, провівши цілий день за книгою пророцтв, рабин вирішив вийти надвір, аби трохи прогулятися.
Він ішов собі поволі по бічній дорозі і невдовзі побачив сторожа, який довгими розміреними кроками походжав туди й сюди перед огорожею, за якою було видно багате обійстя.
- Задля кого так ходиш? - поспитав зацікавлено рабин.
Вартівник назвав імення свого пана. Потому спитав:
- А задля кого ходиш ти?
Це питання глибоко запало у серце рабина.
А ти, задля кого мандруєш? До кого скеровані всі кроки і турботи твого дня? Заради кого живеш?
Жити можна лише для когось. Сьогодні з кожним кроком повторюй Його ім'я. Переконаєшся-бо, що ніколи досі тобі не було так легко жити, як цього дня.

ПРОФЕСОР І ПЕРЕВІЗНИК

Текст, що розкривається

Один відомий професор університету, якого мали представити до Нобелівської премії, вибрався на озеро.
Він попросив перевізника, аби той повозив його по озеру на своєму човні. Добродій погодився. Коли відплили вже доволі далеко від берега, професор узявся допитуватись.
- Чи ти знаєш історію?
- Ні!
- Що ж, вважай, чверть твого життя пропала намарне. А знаєш астрономію?
- Ні.
- Ну то дві чверті твого життя втрачено. А може, знаєш філософію?
- Та ні.
- Тоді ти змарнував три чверті свого життя.
Зненацька здійнялася шалена буря. Човник посеред озера гойдало, немов горіхову шкаралупку. Перевізник, намагаючись перекричати завивання вітру, запитав професора:
- Пане професоре, а Ви вмієте плавати?
- Ні, - відповів професор.
- То, вважайте, ціле ваше життя втрачене...

Є дуже багато різних шляхів, часто надзвичайно гарних і привабливих, які провадять до смерти. Дорога життя - одна-єдина. Це Божа дорога. Ніколи не губи того, що справді найважливіше.

КОМАРІ

Текст, що розкривається

Молода мама, озброєна мухобійкою, намагалася вбити великого комара, що літав по хаті.
Маленький Олесь, якому щойно виповнилося три рочки і шість місяців, побачивши це, схопив маму за спідницю і загукав щосили:
- Хай живе! Не вбивай його!
- Чому? Він тебе вкусить.
- Але він складає нам товариство!
Найбільший діамант світу був спотворений подряпиною, тому вирішили подрібнити його для промислових потреб. Але тут за камінь узявся один майстер-різьбар. Довго й терпеливо він вирізьблював з діаманту чудову ружу. I тепер усі висловлюють своє захоплення, коли бачать ту камінну квітку.
У житті повно всіляких несподіванок. Трапляються дні добрі і погані. Існують проблеми і різні біди, що приносять нам страждання. Але вони визволяють з полону нашу чуйність. I часто змушують нас витянути на світ Божий найліпшу частинку нашого "я".

ЖЕРТВА

Текст, що розкривається

В одній африканській церкві, під час збору пожертв, служки ходили поміж лавами з великим кошиком з лози, схожим на ті, що служать для збору маніоку.
Хлопчина, який сидів в останньому ряді, не зводив зосередженого погляду з кошика, що переходив по рядах. Він тяжко зітхнув, бо не мав нічого, щоб пожертвувати Господеві.
Коли кошик дійшов до нього, хлопчина, на здивування усіх вірних, раптом усівся в ньому зі словами:
- Єдине, що маю, віддаю Богові.
Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну.
(Послання ап. Павла до римлян, 12, 1)

ГОСТИНА У ЗАМКУ

Текст, що розкривається

Село, що розташувалося біля замку, розбудив голос каштелянового посланця, який зачитував на площі оголошення свого пана.
"Наш улюблений господар запрошує усіх своїх добрих і вірних підданих взяти участь у гостині, яку він влаштовує з нагоди своїх уродин. На кожного чекатиме приємна несподіванка. Однак господар просить про невеличку послугу: ті, котрі ітимуть на гостину, нехай принесуть зі собою трохи води, аби поповнити запаси замку, що вже ось-ось вичерпуються..."
Посланець кілька разів повторив це оголошення, відтак розвернувся й у супроводі сторожі рушив назад до замку.
У селі всіляко обговорювали запросини.
- О, той визискувач! Та ж має стількох слуг - хіба не можуть наповнити резервуар?.. Занесу склянку води - і доста!
- Та ні! Прецінь він завше був добрий і щедрий! Занесу йому барильце.
- А я... хіба наперсток!
- А я цілу бочку!
Зраненька, у день, коли мала відбутися гостина, можна було спостерігати дивну валку, що прямувала до замку. Дехто пхав перед собою величезні бочки, деякі, важко сапаючи від натуги, несли в руках великі відра, наповнені по вінця водою. Інші, беручи на кпини своїх супутників у дорозі, несли невеличкі карафки або й маленькі склянки на таці. Нарешті валка досягла подвір'я замку. Всі повиливали воду до величезного резервуару, відтак поставили кожен свою посудину збоку і рушили до бенкетної зали.
Смаковиті страви й напої, танці і співи безнастанно змінювали одне одне. Нарешті, надвечір, господар замку ґречно подякував усім за те, що прийняли його запросини, і віддалився у свої покої.
- А обіцяна несподіванка? - стали невдоволено і розчаровано ремствувати деякі із запрошених. Інші були сповнені радості:
- Наш господар влаштував для нас чудову гостину! - говорили між собою.
Відтак усі, перш ніж рушити додому, пішли за своїми посудинами. В одній хвилині звідтам залунали вигуки: то радості, то розпачу, то злости.
Кожна посудина була по вінця наповнена золотими монетами!
"Ох! Якби ж то я приніс більше води..."
Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють.
(Євангеліє від Луки, 6, 38)

Повідомлення відредаговано гра з вогнем: 25 січень 2010 - 15:03

[Хвилинка до...]

Будучи гіпнотизером, я міг би привести моїх дітей у сомнамбулістичний (лунатичний) стан, позбавивши їх спроможності до розумного вибору, і сказати їм: "Сидіть на цих кріслах, доки я не повернуся." - "Підведіться і їжте!" - "Перестаньте їсти!" - "Побажайте мені приємного сну!" - Після останніх слів, байдужі руки оповилися б навколо моєї шиї, а німі губи притиснулися б до твого лиця. Як ви думаєте, така слухняність моїх дітей порадувала б мене! Анітрошки! Я бажаю мати дітей, обдарованих вільною волею, а тому здатних і не слухатися мене, але деякі, по власному бажанню, намагаються виконувати всі мої розпорядження; мої ж розпорядження перейняті тільки любов'ю і доброзичливістю до них. Ось таких дітей бажає мати і Бог.

[Левит]

машеня (22.1.2010, 19:58) писав:

Будучи гіпнотизером, я міг би привести моїх дітей у сомнамбулістичний (лунатичний) стан, позбавивши їх спроможності до розумного вибору, і сказати їм: "Сидіть на цих кріслах, доки я не повернуся." - "Підведіться і їжте!" - "Перестаньте їсти!" - "Побажайте мені приємного сну!" - Після останніх слів, байдужі руки оповилися б навколо моєї шиї, а німі губи притиснулися б до твого лиця. Як ви думаєте, така слухняність моїх дітей порадувала б мене! Анітрошки! Я бажаю мати дітей, обдарованих вільною волею, а тому здатних і не слухатися мене, але деякі, по власному бажанню, намагаються виконувати всі мої розпорядження; мої ж розпорядження перейняті тільки любов'ю і доброзичливістю до них. Ось таких дітей бажає мати і Бог.

То є велике благо: бути слухняною дитиною Небесного Батька. Він прагне Собі таких дітей. А чи прагнемо ми бути Його дітьми? Чи цінуємо Його любов та довготерпіння до нас?!!!

[Пані Богдана]

Левит (20.1.2010, 22:46) писав:

По цьому твору є чудовий мультик. Ми його дуже любимо...

На цьому відео книжку можна "погортати" і послухати казку англійською:

[Левит]

Різдвяні сторінки зі щоденника

Текст, що розкривається

Узимку темніє рано. Я сиджу у своїй кімнаті. Напівтемно і затишно. Чутно, як на вулиці, у сусідньому дворі, співають колядники. Певно і до нас зараз зайдуть…А бабуся вже давно примостилася в сінях, чекаючи на співочі вертепи. Я нишком визираю у вікно, щоб розгледіти, як вбрані колядники. О! Вже і в нас співають!!! Бабуся обдаровує колядників цукерками і горіхами. Це я знаю, бо чула, як вона, урочисто і піднесено, говорила сусідкам: «Бога треба славити не за гроші, а від усього серця…"
Але мені це байдуже. Зараз мене більш усього турбує, що я вчора посварилася з подругами. Ми ліпили сніговика, потім почали будувати фортецю, а потім щось сталося і почалася сварка. Тому я цілий день сиділа вдома, читала книжку і нудилася. От якби була мама!!! Вона завжди допомагала розібратися у всіх моїх складних справах. І вони ставали маленькими і простими, як розлузкані насінинки…
Але мами немає. Вона померла цієї осені, коли я почала ходити в 4 клас. Я ніколи не забуду букет різнокольорового листя, який я назбирала, йдучи зі школи, і слова татуся: «Донечко, мами немає…» Я притулила свій букет до обличчя і терпкий запах листя змішався з запахом сліз і невимовного болю…
Говорити з бабусею не хочеться. Вона знов почне казати про Бога, про молитви. Але мені це не цікаво. От казки, фантастичні історії я люблю. Я вмощуюся на ліжку і беруся за книжку. Правда тато не дозволяє мені читати лежачи, але сьогодні його вдома немає. З головою поринаю у світ зимових пригод: чарівний годинник, дівчинка-снігуроньна, сніговими, які оживають, щоб зупинити прихід Нового року…
Враз брязкає шибка на вікні, так ніби хтось влучив у неї сніжкою! Я підхоплююсь, хутко вдягаюся. Бач, таки прийшли дівчатка! Тихенько відчиняю вхідні двері (т-с-с — бабуся вже спить). Поспішаю забігти з другого боку хати, щоб застукати їх «на гарячому». Сніг рипить і тому ступати нечутно не вдається. Я зазираю за ріг будинку: нікого…Лиш ніби майнув білий силует. Дивно, ні в кого з подружок нема білої куртки.
Я повертаюсь у двір, перевіряю хвіртку: вона зачинена на гачок. Дивно і трохи лячно. Але додому йти не хочеться. Я йду у садок, вибираю місце між деревами, де добре видно зоряне небо. О! Зорі я дуже люблю! Вони незрівнянні… Вони ваблять до себе так, що хочеться полетіти. Мерехтять, підморгують різноколірними оченятами…Ого!!! Зблиснув метеорит, і ніби так низько та близько.
А чи то правда, що треба загадувати бажання, яке неодмінно збудеться…Яке ж моє бажання?!
—Щоб ще побачити маму…
—Або щоб навчитись літати…
Я розкидаю руки врізнобіч і починаю крутитися, дивлячись угору. І ніби справді лечу, все вище і вище піднімаючись у зоряну височінь. Холодне морозяне повітря ще сильніше обіймає мене, обпікаючи руки, обличчя, проникаючи під пальтечко, холодними крижинками торкаючись тіла. А небо безкінечно-високе, нема йому ні кінця, ні краю. І зірок незліченно і незміряно…
Враз мені стає дуже страшно, моторошно і бездонний холод досягає самих глибин мого серця. Я така маленька проти цього Величезного Всесвіту. Дуже малесенька, беззахисна, нікому не потрібна…
Я перестаю крутитися і враз помічаю, що хтось стоїть неподалік від мене. Страх ще більше стискає моє серце. Єдине бажання — скоріш дременути до хати…
—Не бійся. Все добре. Я прийшла, бо ти дуже злякалася.—голос спокійний і лагідний.
—Ти хто?—питаю я, насторожено підходячи ближче і розглядаючи незнайомку.
Довге білосніжне хвилясте волосся, довга срібляста куртка, високі сріблясті чобітки і тоненький шарфик, ніби витканий зі світла. А очі—усміхнені й чисті. Дивно, що я бачу їх посеред цієї темряви…
—Я твій ангел.
—Хто?!!!—моє здивування витісняє усякий страх!
—Так, я — твій ангел-охоронець. Я прийшла, бо за тебе молиться бабуся. І тобі сьогодні потрібна допомога.
Безліч запитань закрутилося у голові. А на язик вискочило саме зухвале:
« А що, якби вона не молилася, то ти б і не прийшла?»
—Так, я не змогла б прийти до тебе, бо ми, ангели, службові духи для тих, хто наслідує спасіння і знає Слово Боже.
Дівчинка-ангел зняла свій шарфик і легенько обгорнула мої плечі.
—Зігрійся, Іринко, — продовжувала вона.—Ти не сумнівайся, бабуся дуже любить тебе і бажає тобі добра. Знаєш, їй також зараз важко, вона не чекала, що мама так рано піде від вас…
Звідки ти це все знаєш? — знов запитала я.—І як мене звати , і про бабусю, і
про маму… Сльози забриніли на моїх очах.
—Знаю, бо знаю. Колись Дух Святий пояснить тобі все…
—Хто?!!! — знов перебиваю я.—Ти говориш незрозумілих слів…
— Іринко, почекай!!!—наполегливо, але лагідно перебиває мене незнайомка.— У мене обмаль часу. Якщо ти згодишся, я покажу тобі Небесне воїнство ангелів, які славлять Божого Сина, що народився у Вефлиємі заради спасіння всього людства, заради твого спасіння…
Вона бере мене за руку. Її рука ніжна і тепла, як у мами. Я відчуваю, що вже зігрілась. Шарфик тоненький, але теплий. Мені спокійно і добре. Ми йдемо по засніженому саду. Ненароком торкаюсь плечем до гілля і яблунька щедро осипає нас снігом. Враз я бачу серед дерев прозорі сходи, які піднімаються в небо.
— Ти хочеш піти зі мною?—питає ангел.
І знов у моїй голові здіймається вихор думок, запитань, сумнівів і страхів, як сніжна холодна завірюха. А відчуваю, ніби розділилася надвоє, бо серце моє тріпоче, бажаючи побачити отой чудесний хор ангелів. Але я починаю верзти якусь нісенітницю:
—А може ти ніякий не ангел. Може ти інопланетянка і телепат, і читаєш мої думки, і хочеш забрати мене на свій корабель…
Дівчинка весело сміється.
—Чим наповнене серце, те й говорять уста. Занадто багато читаєш фантастики. Але хочу тобі сказати, що найбільш суперфантастичної книги ти ще не читала. Це Біблія.
Я розгублено мовчу. Вона турботливо струшує сніг з мого пальтечка:
— Тоді пішли додому. Тільки запам’ятай: Бог є!!! Він дуже любить тебе. А шарфик я залишаю тобі на згадку…
Тихесенько, щоб не розбудити бабусю, я замикаю вхідні двері і навшпиньках йду у свою кімнату. О! Я забула вимкнути настільну лампу біля ліжка. Але й зараз я не збираюсь її вимикати! Бо ще треба трохи оговтатись. Такий дивний вечір… Я ховаю під подушку подарунок і загортаюсь у ковдру.
—І що це зараз було?—думаю я.
А в серці ніжно бринить голос ангела: «Бог є. Він дуже любить тебе…»
— Господи, якщо Ти є, і якщо Ти любиш мене, то покажи мені маму, будь ласка…— вперше в житті молюся я. Більше слів немає. З моїх очей течуть гарячі сльози. Я стомлено притуляюся до подушки.

І враз я знов опиняюся у садку. Сад засніжений, але чомусь дуже тепло. Раптом я розумію, що це не сніг, а просто квітнуть дерева. Радість переповнює моє серце. Я починаю підстрибувати і несподівано… злітаю!!! Я лечу над садком, над подвір’ям, над провулком. Якісь люди йдуть там внизу. «Дивіться, я лечу!!!»—але їм нема ніякого діла до мене. Потім я бачу, що хтось також летить попереду мене. Плаття квітчасте і таке знайоме.
—Мамо!!!—гукаю я.
Ще мить і ми — поряд! Вона бере мене за руку і ми летимо разом. Я нічого не питаю. Просто нема ніяких питань. Мама. Політ. Квітучі садки під нами. Височенне голубе небо, наповнене ароматом квітів… Цей політ дуже довгий. Але він враз закінчується. Ми зависаємо в повітрі.
— Донечко,— говорить мама, це — границя. Далі я полечу сама. До зустрічі!
Вона обнімає мене і летить далі, ніби великий прекрасний метелик. Скоро вона перетворюється в різнокольорову краплинку і зникає зовсім… Я розгублено дивлюся їй услід.
Я не хочу розлучатися з нею. Я дуже люблю її. Я пориваюся за нею. Але якась невидима стіна лагідно відштовхує мене назад. І знову я пориваюся за мамою. І знову якась невидима стіна м’яко та лагідно відштовхує мене. Я роблю третю спробу. І невидима стіна знов відштовхує мене, враз заповнюючи моє серце радістю і незрозумілим спокоєм.
І я повертаюся додому. Я більше не сумую за мамою. Я знову лечу над квітучими садками, вдихаючи аромат квітів, височенного неба і незрозумілої радості… З висоту польоту я бачу свій провулок, садочок, будинок… Я вдома…

Я прокидаюсь. Вже ранок. Настільну лампу учора я так і не вимкнула. Книжка, яку я читала, лежить біля ліжка на підлозі. А під подушкою, на жаль, нема ніякого шарфика…
Але знаю, що Бог є!!! І я пошепки молюся:
“Небесний Батьку! Прости мене, що я була неслухняна мамі, татові, бабусі. Що я ніколи не казала їм, як я сильно їх люблю, а лиш хотіла, щоб вони любили мене. Допоможи мені стати іншою…”
Тихенько прочиняються двері і заходить бабуся. У в неї в руках білий прозорий шарфик.
— Добрий ранок, Іринко! Це тобі різдвяний подарунок!
— Від ангела-охоронця? — запитую я.
--Так,— загадково усміхається бабуся…

P.S. Це оповідання майже автобіографічне. Сон, описаний тут, ¬ це мій сон, який справді наснився мені, коли я дуже сумувала за мамою. І моя бабуся, яку я не слухалася, а вона молилася за мене…


Автор-- Галина Левицька

Повідомлення відредаговано гра з вогнем: 25 січень 2010 - 15:01

[гра з вогнем]

Тато Карло (28.7.2008, 16:45) писав:

Додано новий тег [spоiler] (кнопка на панелі інструментів в редакторі повідомлень)
За допомогою цього тегу можна реалізувати текст, що розкривається.
Дивимось приклад:

Текст, що розкривається

текст

Текст, що розкривається

текст

смішний текст

Тепер, якщо з інших ресурсів копіюється великий об'єм інформації(не раз були процитовані статті на цілу сторінку) ховаємо його під даним тегом.

http://www.malecha.o...p?showtopic=264

[Галчонок.ua]

ТРОЯНДА

Текст, що розкривається

Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю. На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих – завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима. Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш. Якось француженка спитала поета: – Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній? – Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, – відповів той. Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І пішла, притискаючи троянду до грудей. Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці – мовчазна, нерухома, як і раніше. – Чим вона жила всі ці дні? – спитала молода француженка. – Трояндою, – відповів поет. “На світі є тільки одна єдина проблема – як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти далі”, – писав Антуан де Сент-Екзюпері. “Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого”. (Мт. 13, 34)

ПОРОЖНЄ КРІСЛО

Текст, що розкривається

Один старий чоловік тяжко захворів, і парох прийшов його відвідати. Увійшовши до кімнати хворого, він побачив біля ліжка порожнє крісло і запитав, для чого воно тут стоїть. Хворий, ледь усміхаючись, відповів: – Я уявляю собі, що в цьому кріслі сидить Ісус. Перед тим, як ви прийшли, я, власне, розмовляв з Ним. Довгі роки молитва була для мене дуже важкою справою, аж доки один приятель не пояснив мені, що вона полягає у розмові з Ісусом. І тепер я собі уявляю, що Ісус сидить переді мною у цьому кріслі, я говорю до Нього та слухаю, що Він мені відповідає. Через кілька днів дочка того чоловіка прийшла до пароха і сказала, що її батько помер. Вона розповіла: – Я залишила його самого тільки на дві години. Коли повернулася, він був уже мертвий, лежав, схиливши голову на порожнє крісло, яке завжди стояло біля його ліжка, – так, як він хотів. “Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога”

ДЮНА І ХМАРИНКА

Текст, що розкривається

Молодесенька хмаринка – а відомо, що життя хмарин коротке і неспокійне, – вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними, великими, чудернацьких форм. Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже досвідчені хмари, напучували її: – Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш! Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену отару овець. – Що ти робиш? Рухайся з нами! – завив вітер. Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася їй. – Привіт! – сказала чемно. Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром, jhi гладив її блискуче волосся. – Привіт! Я – Оля, – відрекомендувалася хмаринка. – Я – Галя, – відповіла дюна. – Як поживаєш там, на землі? – Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду. А ти? – Сонце і вітер... довгі перегони по небу. – Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер, напевне зникну, – сказала сумно дюна. – Прикро, правда? – спитала хмаринка. – Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна. – Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля. Дюна замовкла на мить, а потім сказала: – А знаєш, ми дощ називаємо раєм! – Справді? Я й не знала, що я така важлива! – засміялася хмаринка. – Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами... – Так, правда. Я їх бачила, – відповіла хмаринка. – Але я, напевно, їх ніколи не побачу, – сумно зітхнула дюна. Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала: – Я могла б упасти на тебе дощем... – Але тоді ти помреш. – А ти зацвітеш, – зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощем. Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами. В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: “Господи, зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим”.

НЕ ПРОДАЄМО

Текст, що розкривається

Молода пара зайшла до магазину дитячих іграшок.Подружжя довго вибирало подарунок, оглядаючи полиці і перебираючи забавки, підвішені до стелі чи розкладені просто на підлозі: ляльки ,що плакали і сміялися,електронні іграшки, маленькі печі,що пекли торти... Однак не могли вирішити, що купити.До них підійшла ввічлива продавщиця. - Розумієте, - почала пояснювати жінка, - ми маємо маленьку дівчинку, але цілий день нас не буває вдома. - Донечка рідко усміхається,- продовжував чоловік. - Ми хотіли б купити їй щось ,що б зробило її щасливою,- говорила далі жінка, - навіть коли нас нема...Щось ,щоб її забавляло, розраджувало, коли вона сама. -Вибачте,- посміхнулася продавщиця,- ми не продаємо батьків!! НАРОДИТИ ДИТИНУ-ЦЕ УКЛАСТИ З НЕЮ ТАКИЙ ВЕЛИКИЙ КОНТАКТ ,ЩО БІЛЬШОГО ЛЮДСЬКИЙ РОЗУМ НЕ МОЖЕ ВИГАДАТИ. вСІ ДІТИ ПРИХОДЯТЬ ДО НАС З КАРТКОЮ ЗАПРОШЕННЯ І КАЖУТЬ: "ТИ МЕНЕ ЗАКЛИКАВ, І Я ПРИЙШОВ. ЩО ТИ ДАСИ МЕНІ?" ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ ВИХОВНЕ ЗАВДАННЯ У ВСІЙ ЙОГО ШИРОТІ Й ГЛИБИНІ.

МЕРТВИЙ ЧИ ЖИВИЙ

Текст, що розкривається

Онук великого вченого прийшов до свого дідуся. За плечима у руці хлопчина стискав пташку, яку зловив у саду. Хитро поглядаючи на дідуся, він спитав: — Горобчик, якого я маю, живий чи мертвий? — Мертвий! — сказав учений. Хлопчина розтулив долоню і, сміючись, підкинув пташку в повітря, і вона собі полетіла. — Дідусю, ти помилився! — радісно вигукнув хлопець. Якби дідусь відповів: “Живий”, то хлопець, аби перемога була за ним, задушив би горобчика. Тоді мудрець, усміхаючись, промовив: — Бачиш, відповідь була у твоїй руці.. Смерть чи вічне життя — в наших руках. Вибір, навіть найменший, який ти сьогодні зробиш, визначить твоє вічне призначення. У якійсь країні простий народ молиться так: “Тиранам хай Бог пошле воші, самотнім — спів, дітям — метеликів, жінкам — видіння, чоловікам —диких свиней. А всім нам — орла, щоб на своїх крилах заніс нас до Нього”.

БАТЬКО ЗАБУДЬКО

Текст, що розкривається

Послухай, сину... Кажу тобі це, коли ти спиш, поклавши ручку під щоку, а русяве волоссячко розсипалось по твоєму чолі. Ось я увійшов до твоєї кімнати. Кілька хвилин тому, коли я сидів у бібліотеці і читав, мене наскрізь пройняли докори сумління. Сповнений почуття провини, підійшов я до твого ліжка. Мене не полишали думки про мою поведінку: увесь час сіпав тебе, робив тобі зауваження, коли ти зранку збирався до школи або коли вчора ввечері, замість помитися, лише обтер обличчя рушником, та ще забув почистити черевики. Так само вичитав тебе, коли ти впустив щось на підлогу. Коли ми сиділи за столом і снідали, я теж витикав тобі твої прогріхи: бо щось упало тобі на серветку, коли ти хапав хліб, немов голодне звірятко, бо сперся ліктями об стіл, бо занадто грубо намастив масло на хліб. Коли ти бавився, я саме зібрався виходити з хати: за кілька хвилин мав бути потяг. Ти відірвався від забави, помахав мені ручкою і загукав: - Па-па, татку! А я нахмурив брови і сказав: - Випрям спину! Усе знову почалося ввечері, коли я повернувся з роботи. Ти саме бавився, колінкуючи по землі. Побачивши дірки у твоїх шкарпетках, я вичитав тебе при твоїх друзях і наказав негайно іти додому. "Шкарпетки коштують гроші, - сказав я, - якби ти сам їх купував, то знав би, як їх шанувати". А пам'ятаєш, як несміливо ти увійшов до зали? Ти не міг підвести очей, ти боявся мене після того, як я влаштував тобі "виховний момент" перед друзями. Я зиркнув на тебе поверх газети, невдоволений твоїм невчасним вторгненням, - і ти зупинився у дверях, не знаючи, що робити далі. - Чого тобі? - спитав я суворо. Ти нічого не відповів. Ти підбіг до мене, закинув рученята мені за шию і поцілував мене, міцно-міцно обнявши, з любов'ю, якою Бог обдарував твоє маленьке серце і яка, навіть коли не знаходить взаємності, ніколи не в'яне. Потім ти пішов до своєї кімнати, неквапно дрібцюючи по сходах. I тоді, сину, коли газета вислизнула з моїх рук на підлогу, мене пройняв великий страх. Що зі мною діється? Це вже перетворюється у звичку - вишукувати провини, робити зауваження. Хіба цього заслуговуєш за те, що ти не доросла особа, а мала дитина? Ось про це я думав нинішнього вечора. Оце прийшов до твого ліжка і приклякнув коло тебе, бо відчуваю сором. Знаю, що це дуже мала винагорода, що тобі важко буде зрозуміти усі ці речі, навіть якби я спробував тобі про них розповісти, коли прокинешся. Але завтра я буду для тебе справжнім батьком. Буду бавитися разом з тобою, буду ділити з тобою усі твої заняття, почуватимусь недобере, коли тобі буде зле, і сміятимусь, коли тобі буде весело. Радше прикушу язика, коли він захоче знову вимовити слова роздратування. Увесь-бо час повторюватиму собі: "Він іще тільки дитина, ще тільки маленький хлопчик!" Справді, боюся, що досі трактував тебе як дорослого. Тимчасом, коли бачу тебе зараз, сину, як ти спиш, зібгавшись калачиком у своєму ліжечку, розумію, що ти іще дитина. Вчора твоя голівка так беззахисно притулилася була до маминого плеча... Я завжди вимагав від тебе надто багато, надто багато! Вимагаємо завжди надто багато... від інших.

Згодом закину ще

[Левит]

«…посуд на честь, освячений, потрібний Володареві,
приготований на всяке добре діло» (2Тим.2:21)[/i]

Маленька історія маленької чашечки

Текст, що розкривається

Мама зайшла на кухню і заходилася розгортати пакунок. З нього визирнула велика округла чашка. Вона здивовано озирнулась довкола і побачила багато чашок, чашечок, тарілочок та інших мешканців кухні.
—Всім привіт!—гордовито мовила велика округла чашка і почала роздивлятися, де ж то її має поставити Господиня, бо ж вона, чашка, найбільша та найкраща на цій кухні. Велика, голуба, з позолотою, та ще й з футбольними м’ячами!!! Ну не чашка, а справжнісінький кубок! « Напевно, мене поставлять ось там, на місце отієї маленької старої чашечки…»
Ці захоплюючі мрії перервала Господиня, яка взяла нову чашку і стала її ретельно мити.
—Рятуйте!— заверещала чашка, не розуміючи, що відбувається. Коли її поставили на піддон серед чашок та чашечок, вона почала штовхатися та сперечатися, бо тут їй було тісно…



—Мамо, мамо!!!— веселий голос наповнив кухню.— Ми виграли, виграли! І саме в мій День народження! Матусю, дякую, що ти молилась зі мною. Бог подарував мені такий чудовий день!!!
—Синку, я дуже рада за тебе,—мама пригорнула свого розхристаного першокласника.—У мене теж є сюрприз для тебе. Ось дивись—ця чашка!
Син взяв у руки подарунок. Захоплено усміхнувся, з вдячністю поцілував маму. А потім враз знічено запитав:
—А можна я ще іноді буду пити чай з моєї маленької чашечки?
Просто я її дуже люблю…



Настав вечір. На кухні злегка торохтів тільки що помитий посуд.
—Будь ласка, тихше!— м’яким шамкотливим голосом заговорила маленька чашечка.—Сьогодні моя черга розказувати свою історію…
Наша Господиня принесла мене на цю кухню дуже давно. Тоді Син Господаря був ще зовсім маленький. Я була новенькою та блискучою. Сама собі я здавалася найкращою в світі. Я думала, що Господиня поставить мене на найвиднішому місці, щоб усі любувалися мною. Але де там! Перше, що вона зробила—це помила мене з содою. О! Мені було так боляче, так неприємно! Потім прийшов Господар, узяв мене в руки і похвалив, але не мене, а Господиню, що вона, мовляв, дуже гарну чашку для сина. І порадив їй щось зробити зі мною, що саме—я не зрозуміла, тому дуже-дуже злякалася. І справді почалося щось страшне. Спочатку мене занурювали у кип’ячу воду, а потім наливали в мене такої холоднючої води, що все в мені починало стискатись і тремтіти. Так було багато разів… Потім мене залишили в спокої. Але я вже виглядала не такою новенькою та блискучою, як спочатку. Я засумувала, думаючи, що вже нікому не буду потрібна.
Але диво! Ранком наступного дня Господиня взяла мене в руки. Вони були лагідні та смачно пахли. Мені стало добре і затишно. Я заспокоїлась. Я зрозуміла, що я—потрібна!
Господиня налила в мене якоїсь білої рідини і поставила на стіл. Я побачила, що вона взяла на руки маленьке дитятко.
—Синочку, сьогодні ми почнемо вчитися пити з чашечки. Ось подивись, яка гарна чашечка у нас є! Дивись, ось намальований великий метелик. А оце квіточки-волошки, вони, ніби оченята цієї чашечки…
Мені було так радісно чути щирі слова моєї Господині!
Тоді сталося незабутнє… Господиня дала мене в руки своєму Синові. Я ніколи не забуду цей перший ніжний дотик маленьких рученят. А потім він торкнувся до мене маленьким ротиком. Пити він не вмів, лиш прицмокував губенятами і легенько шкрябав мене своїм зубчиком…
Господиня засміялася. Засміявся маленький Синочок. Я була щаслива.
Пройшло багато днів. Я завжди була рада послужити моєму Маленькому Господарю. Що тільки в мене не наливали: і біле гаряче молоко, і прозорі прохолодні соки, і духмяний чай зі скибочкою лимона, і густу ряжанку, і навіть гіркі ліки…Я вже не ображалась на Господиню, коли вона ретельно вимивала мене.
Не обійшлося і без пригод.
Одного разу, коли мій Маленький Господар лише вчився тримати мене в рученятах, я чомусь вислизнула і полетіла додолу. Я дуже злякалась, бо думала, що це вже мій кінець. Але диво! Я залишилася абсолютно цілою!
Потім, коли мій Маленький Господар вже навчився добре ходити, він потайки від Господині виніс мене у двір, викупав у калюжі і забув забрати мене додому. Я лежала серед багнюки і думала, що стала нікому непотрібна… Але вранці пройшов теплий дощик, весело засвітило сонечко і мої волошкові очі побачили небо. Воно було голубе, високе-високе і дуже гарне… Я заспокоїлась і стала чекати, повіривши, що все буде добре. І справді, мій Маленький Господар з плачем прибіг по мене, витяг мене з бридкої калюжі, довго відмивав, щиро обіцяючи мамі, що більш ніколи так не буде робити.
— Дорогі мої чашечки-сестрички!—завершила свою розповідь маленька чашечка з голубими волошками. Бажаю, щоб ви всі були потрібні нашим Господарям і вміли довіряти їм.

[Sonechko.pp.ua]

Левит (20.1.2010, 23:46) писав:

По цьому твору є чудовий мультик. Ми його дуже любимо...

А де можна завантажити цей мультик?

[Левит]

Місточок над прірвою

Текст, що розкривається

Ранок. Гори і високе небо. Осіння прохолодна сутінь ще огортає все навколо. А по стежинці, яка круто підіймається вгору, поволі йде хлопчик. Ще кілька кроків — і відкриється перевал.
Але хлопчина чомусь розвертається й чимдуж біжить назад. Захеканий і розчервонілий, він вривається в хатину з розпачливим вигуком:
— Мамо!!! Я не зможу!!!
Мама пригортає синочка, з любов’ю гладить його по розтріпаній чуприні:
— Ну прохолонь, заспокойся… Давай ми ще раз поговоримо!
— Мамочко! Ну про що говорити?! Хай це буде завтра чи післязавтра—ну яка різниця?
Мама бере сина за руку і виводить на ганок:
— Ні! Ми вже все вирішили і молились про це. Тим більше, що день вибирав ти. Це твоє рішення! — Голос у мами ласкавий, але слова такі тверді.
Хлопчик розгублений і знічений.
— А може… може я просто сьогодні не піду до школи, бо я вже, певне, не встигну…
— Встигнеш! — Мама непохитна. — ми ж встали сьогодні на годину раніше, щоб встигнути!
— Мамочко!!! — сльози котяться, ніби дрібненькі краплинки дощу…
— Ти не любиш мене! Ти не хочеш мене зрозуміти, не хочеш допомогти…
Мама довго мовчить, пригорнувши хлоп’ятко до себе. І він не бачить, як велика сльоза скочується по її щоці, залишаючи павутинку зморшок…
— Рідний мій! Я дуже люблю тебе. І тому так важливо, щоб ти зробив це саме сьогодні. — голос матері ледь тремтить, але кожне слово виважене. — Тобі треба йти. Довірся Богові.
Хлопчик довго дивиться в її очі, повні спокою та любові. Йти не хочеться. Але він знає: маму треба послухатись.

Він знову виходить на стежку, поспішаючи до перевалу.
— Синку, я вірю в тебе! — голос матері бринить у ранковому повітрі, луною перекочуючись між гір.
Ось і перевал. Стежинка кінчається. Над прірвою повис місточок. Через нього хлопчина має перейти. Сам! Він це має зробити сам… Сьогодні!!!
А раніше його проводила мама… Багато-багато разів вона проводила хлопчика цією дорогою через перевал, а потім він спускався у долину, де було селище і школа. І зі школи його зустрічала мама…
Сьогодні він має вперше перейти по місточку сам.
Хлопчик з острахом взявся за поручень і став на дощаний настил. Місточок захитався. Малий перелякано відступив назад. Він вагався.
«Повертатись назад? Але що ж я скажу мамі? Вона таки вірить, що я зможу… Врешті-решт, треба ж таки колись навчитися переходити через цей місточок! Бо хіба буде мене все життя водити мама…»
Враз він згадав. Завжди, перед тим, як ступити на місточок, мама молилася! Вона не просто просила Бога допомогти перейти на той бік. Вона дякувала Богові за все і починала Його хвалити, а потім молитва перетворювалась в пісню, яка линула над прірвою… Мамина рука була міцною і впевненою. Вони легко долали той місточок в будь-яку погоду.
І малий почав говорити до Бога, намагаючись наслідувати маму. Але то була не мамина молитва, а його особиста — прості, щирі слова подяки, прохання, надії…
Хлопчик не зчувся, як ноги самі стали на дощаний настил, а руки взялися за поручень. Крок за кроком… Крок за кроком… Все впевненіше і спокійніше! І от місточок подолано!!!
Величезна радість переповнила дитяче серце! І навіть знайомий краєвид здався йому новим і пречудовим…
А високо в небі кружляв орел. «Хто надію покладає на Бога — полетить, як орел!» — не раз говорила мама. І хлопчик відчув себе орлом!!! Він розкинув руки і, кричачи та підстрибуючи, побіг стежкою в долину…

[Левит]

Скрипки. Галина Левицька

«Будьте ж виконавцями Слова,
а не тільки слухачами»

(Якова1:22)

Текст, що розкривається

Жив на світі талановитий Майстер, який мав хист до виготовлення музичних інструментів. Одного дня в його майстерні народилися дві скрипки.
Вони були дуже схожі одна на одну. Зроблені з чудового дерева, вони мали витончену форму й елегантно натягнені струни. Майстер довго трудився над своїми скрипками. Він старанно витесував із дерева всі деталі, припасовував, лакував… Під час роботи Майстер співав, вкладаючи у скрипки частинку свого серця. А коли струни міцно напнулися на кілочках, він подарував своїм скрипкам ніжні голоси. Майстер лагідно торкався смичком до кожної струни — і скрипки вчилися виливати у звуки мелодій мову серця, мову радості та страждань, мову печалі й сподівань…
Так, зовні скрипки були дуже схожі одна на одну. Але мріяли вони про різне. Перша бажала слави й шанування. Друга жадала дарувати людям музику щастя й любові, ніжності й підбадьорення...
Майстер любив свої скрипки, а скрипки любили свого Майстра. Але прийшов день, коли їм треба було розлучатися. Першу Скрипку Майстер продав знаменитому скрипалю. Другу подарував сліпому музикантові.
Перша Скрипка була дуже задоволена своєю долею. Спочатку вона трохи сумувала за Майстром і награвала мелодії його серця, але невдовзі нове життя повністю заполонило її — концерти, блискучі зали, бурхливі овації!.. Перша Скрипка кілька разів змінювала своїх власників, і зрештою опинилась у всесвітньо відомого колекціонера. В нього Скрипці ще більше сподобалось, бо вже не треба було трудитися і вигравати мелодії, а лиш переїжджати з виставки на виставку. О! Перша Скрипка стала Дуже Поважною Скрипкою!!! А згодом її життя продовжилося в музеї музичних інструментів. Найбільше Перша Скрипка пишалася табличкою, що була на її футлярі: «Не чіпати руками!»
А що ж Друга Скрипка? Як склалася її доля?
Сліпий музикант дуже полюбив свою старанну помічницю. А вона почувалася щасливою, граючи в його руках мелодії Майстра. Вона бачила, як смутні очі наповнювалися радістю, як загрубілі серця вчилися плакати, як стомлені працею люди поспішали у веселий танок… Скрипка раділа,що її Господар ніколи не був голодним і завжди мав прихисток для відпочинку. А він турбувався про неї, захищаючи від вологи і холоду, купуючи для неї самі найкращі струни.
Друга Скрипка ніколи не забувала свого Майстра. Іноді їй здавалося, ніби вона відчуває його добрі руки і доторк його смичка…
Довго мандрувала вона разом зі сліпим музикантом. Але якось сталося щось незрозуміле: її Господар чомусь не відкрив, як зазвичай, футляр, не взяв її в руки, не торкався смичком її струн… Після того ще довго-довго Друга Скрипка самотньо лежала в футлярі. Але вона вірила, що мелодія її серця жива, і терпляче чекала.
І одного чудового дня маленькі дитячі руки лагідно обняли її. Хлопчик із трепетом розглядав Скрипку, легенько притуляв її до плеча, невміло торкався до струн і шепотів: «Скрипочко, ти така гарна!!! Я так хочу навчитися грати!»
Почалося нове життя. Звичайно ж, спочатку Скрипці було важко, адже звуки, видобуті невмілим доторком, не завжди були схожі не музику. Але вона полюбила свого Маленького Господаря за старанність і наполегливість. Він годинами грав гами та музичні вправи, іноді навіть плакав через біль у натруджених рученятах, але наступного дня знову брався за працю. Хлопчик ніколи не кидав Скрипку, ніколи не ображав її. Увечері він клав свою улюбленицю на столик біля ліжка й тихесенько розмовляв із нею. Скрипка знала, що мрії її Маленького Господаря особливі:він хотів дарувати людям музику щастя і любові, зціляючи нею серця…
Йшли дні за днями. Хлопчик виріс. Його талантом захоплювалися повсюди. І лише одна скрипка знала, скільки зусиль і старань докладав музикант до свого таланту! Коли він виходив на підвищення і брав у руки скрипку, то людям здавалося, що вони були одним живим серцем, яке лилося то мелодією невимовної туги, то піснею жагучого кохання, то симфонією світлої радості, то ритмом безупинного танцю… Скрипка була щасливою, бо її Господар грав музику її любого Майстра!!!
Минали дні, роки… «Тисяча років, як один день, а один день, як тисяча років». І от настав чудовий час, коли Майстер побажав побачити свої скрипки. Вони були принесені в його майстерню. Він із трепетом відкрив футляр Першої Скрипки. Вона лежала, як нова, так ніби й не минуло стільки багато часу. Майстер взяв у руки Першу Скрипку і відчув холодний дотик. Він злегка провів смичком по струнах… І жах! Скрипка заскреготала й розпалася на шматки. Майстер із болем глянув на шматки деревини і сказав: «Це придатне лиш для того, щоб кинути у вогонь.»
Він з нетерпінням відкрив футляр Другої Скрипки. Вона виглядала старенькою та змученою, але дихала живим теплом. Майстер притулив Скрипку до свого серця й вони заграли мелодію вічної любові. Слухали земля і небеса, слухали квіти й птахи, слухали гори і зорі…Ніхто і ніколи не чув раніше такої мелодії…

[Ninaalex]

Порада Ангела

Текст, що розкривається

Ніжно Ангел будить:
«Дитино, вставай
І на Службу Божу
В церкву  поспішай».      

Та в цей час лукавий
Не  спить, не дріма,
Так тихо на вушко
Дитині співа:

«Не вставай, дитино,
А поспи ще трішки,
Бо тебе у церкві
Болітимуть ніжки».

Спить дитя блаженне,
У сні підроста.
Будить Ангел вдруге,
Будить неспроста:

«Уставай дитино,
Сонечко вже встало,
І недільне свято
Знову завітало».

А лукавий шепче:
«Не йди, не спіши,
Ти така натомлена,
В ліжку полежи».

Час проходить швидко
В клопотах щоденних
І роки спливають
У справах буденних.

Стала вже бабусею
Дитинонька та.
І вже вкотре сходить
Неділя свята.

Все в житті минуло –
І добре, і зле.
Радо вже щебече
Внуча золоте:

«Знаєш, люба бабцю,
Яка в мене мрія?
Щоб ти розповіла
Що то – Літургія».

«Як тобі сказати,
Серденько моє,
Що занапастила
Я життя своє.

Книжок не читала,
В церкві не була
І про Літургію
Знати не могла.

Одну добру раду
Дам тобі, внучатко:
Як тебе будитиме
Твоє Ангелятко,

То вставай швиденько,
Убирайся вмить
І не прислухайся,
Що тебе болить.

Бо минеться молодість.
Як виростуть діти,
Будуть ще сильніше
Ніженьки боліти.

А на старість буде
Боліти душа,
Що життя змарноване
Не варте й гроша».

НЕБЕСНІ СКАРБИ

Текст, що розкривається

Петрика я помічав і раніше, чимось він мені дуже подобався, але серйозно я звернув на нього увагу тоді, коли з нього насміявся весь клас.
Вчителька підіймала кожного з нас і допитувала, чим ми захоплюємося або що колекціонуємо. Хто говорив, що захоплюється сучасною музикою, хто - комп'ютерними іграми, я сказав, що моє хобі – кінологія (наука про собак), хтось збирав старовинні монети чи ще якийсь непотріб, а коли дійшла черга до Петрика, він сказав: «Я нічим не захоплююсь». Вчителька здивувалася, бо Петрик гарно вчився, і всі вважали його розумним, - і раптом: нічим не захоплюється.
– Ну, може, ти щось збираєш? – невпевнено припустила вчителька. Петрик подумав, а тоді сказав:
– Так, я збираю небесні скарби.
– Що?..
– Небесні скарби, - голосно й чітко повторив Петрик. У класі засміялися.
– Як це?
– Дуже просто: усе, що я віддаю, - переходить на небо і перетворюється у скарб. Умовно кажучи: віддаю копійку, отримую мільйон.
Вчителька, дещо збентежена, посадила Петрика на місце, вважаючи його слова недоречним жартом (бо та вчителька не була християнкою і взагалі ні у що не вірила), а наш клас увесь день потім глузував із Петрика, задаючи йому безглузді запитання, та й ще десь із місяць згадували Петрикові слова й дражнили його; нарешті нарекли «бізнесменом» і на тім заспокоїлися.
Але я повірив Петрику, і ми подружилися. Мене вражала Петрикова щедрість: не було, здається, речі, яку б він не міг віддати. Якщо його чимось пригощали. Він тут-таки все роздавав. Одного разу на контрольній дівчина з сусідньої парти попросила в нього ручку, він віддав їй свою, а решту контрольної дописував шматком олівця, за що йому зняли бал. Якщо комусь бракувало чогось потрібного, він намагався те дістати і клав чи на парту, чи у відкриту сумку, чи у книжку – і старався, щоб те не побачили. А коли його викривали і дякували, він казав мені напівжартома (але з нелицемірним жалем): «Ет, пропала моя нагорода».
Коли не виходило зробити щось таємно, він намагався вчинити хоча б так, щоб ніхто не звернув на те увагу, просто ніби воно нічого не варте. Колись одна дівчинка взяла почитати Петрикову улюблену книгу, з якою він не розлучався. Повертаючи, вона сказала: «Аби й мені таку!». Петрик просто віддав їй і сказав: «Бери, у мене таких скільки хочеш». Вибравши момент, ми залишилися наодинці, я підскочив до нього:
– Ти ж сказав неправду! В тебе була тільки одна така книга!
– Ні, - заперечив Петрик і таємничо додав, - у мене вдома їх скільки хочеш.
– Ти ж казав – тільки одна!
– Так це тут, де я тимчасово живу. А там, вдома, у мене їх безліч.
– Де? Знов на небі?
– На небі, - серйозно промовив Петрик і подивився на мене так щиро, що я знов повірив йому.
– Скажи, Петрику,а у тебе на небі все-превсе є?
– Ні, у мене там є зовсім мало, але в жодного мільярдера тут стільки немає, скільки в мене є там.
Я знов засумнівався:
– А звідки ти знаєш? Ти що, бачив?
– Мені не треба бачити. Я… знаю – і все.
– Але ж ніхто не бачив! – наполягав я.
– Мені не треба бачити, - повторив Петрик. – Шкода, що ти не віриш. Тобі треба дивитися…
Такого повороту, точніше, такої милості я не міг і чекати.
– Подивитися твої скарби?! Петрику, а це можливо?
Петрик трохи зніяковів, бо, напевно, мав на увазі зовсім інше, і моє прохання було для нього несподіваним. Але я домагався:
– Петрику, можна? Можна?
Він замислився:
– Не знаю. Якщо на те буде воля Божа.
– Петрику, ну… ну, будь ласка! Будь ласочка! Ну вблагай Бога…Мені хоч би одним оком, хоч би одну секундочку подивитися на ті скарби…
Петрик задумався ще дужче, а я чекав його слова, наче вироку.
Нарешті він промовив:
– Давай спробуємо так… Давай спробуємо молитися разом, одночасно: ти – у себе вдома, а я – у себе, щоб Господь тобі показав мої скарби.
Ми змовилися, і в один і той самий час стали на молитву. Я молитися не вмів, тому я дуже попросив Бога помилувати мене, прочитав з молитовника усі вечірні молитви, а потім додав від себе так щиро, як тільки міг: Боже, будь ласка, покажи мені Петрикові скарби!
Але, на жаль, у ту ніч мені нічого не приснилось. Тоді Петрик запропонував молитися ще, і ми знов так само молилися, але і в другу ніч мені нічого не приснилося. А коли не приснилося й на третю ніч, Петрик попросив мене більше не молитися за це. Він боявся образити Бога таким, як йому здавалося, недостойним проханням. Я був розчарований. Петрик втішав мене:
– Просто ще не час. Ти не сумнівайся, Бог усе чув, і Він тобі покаже мої скарби, тільки не зараз, а коли прийде час.
Так і сталося.
А саме: сталося так, як я собі і уявити не міг. Через кілька років, коли ми були вже старшокласниками, Петрик підпав під справжнє переслідування, Деякі вчителі його зненавиділи, називали «ненормальним», «фанатиком з нав'язливою ідеєю», «гордим» тощо. Усяке його діло та всі риси характеру так поперекручували, що він у їхніх очах, як у кривому дзеркалі, виглядав перевернутим з ніг на голову. Здається,вони не могли йому простити саме те, що цей тихий, слухняний хлопчик – такий несхожий на всіх: такий упертий у добрі, такий непохитний у щедрості й любові. А їхньою основною задачею ніби було зробити його таким, як усі. Особливо дратувало цих вчителів те, що Петрик нічим поганим їм не відповідав і, здавалося, сам ніяк не дратувався й не сумував. За це його обізвали ще й «лицеміром», «підступним хамелеоном», «перевертнем», і не стає сил передати, що вони тільки про нього говорили. Йому почали знижувати оцінки та поводитися з ним дуже несправедливо. До цього їхнього безчинства приєдналося немало учнів школи, таких, які люблять нападати на того, кого всі б'ють.
– Багато хто, співчуваючи Петрику, радив йому перейти в іншу школу, але Петрик казав, що на те немає Божої волі і що, поки його не вигнали, він терпітиме. Мене вражала Петрикова мужність, хоч часто його доводили навіть до сліз, але він нікого не осуджував, а мені, коли я бідкався на несправедливість, казав, що все так і має бути.
– Це мені дав Бог, зрозумій це, - казав він, - Бог дав це мені для того, щоб я навчився не сердитися, не пам'ятати зла, ну, словом, для того, щоб я навчився бути схожим на людину. І ще Бог дав мені це для того, щоб я навчився любити всіх людей, бо Христос любив усіх:
і злих, і добрих.
– Але вони таке на тебе говорять!.. – обурювався я, а Петрик знов мене втішав:
– Ну ти ж чув, як Господь сказав: «Блаженні гнані за правду, бо їх є Царство Небесне». Ти уявляєш, що чекає людину за таку дрібничку! – усього лише бути гнаним за правду – ціле Царство, і притому Чиє? – Боже!!! І ще Христос сказав: «Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть та ширитимуть про вас усяку лиху славу неправдиво – Мене ради. Радійте і веселітеся, бо велика нагорода вам на небесах»!
Я не мав, що йому сказати на це. Іноді мені здавалося, що у всій цій історії найбільше страждаю я. Саме в цей час я навчився молитися, бо я так просив Бога за Петрика, що у мене серце аж палало, і я міг молитися цілу ніч.
Ситуація у школі так загострилася, що пішли вже розмови про переведення Петрика до другої школи. Удома через це гоніння його також ніхто не розумів, крім старшої сестри. Усі намагалися знайти у ньому щось неправильне, ненормальне.
І тут сталося таке, чого ніхто не передбачав (хоч я так і відчував, що має трапитися щось подібне) – Петрика забрав Бог. І забрав так.
Саме на Стрітення Господнє уся Петрикова родина: бабуся з дідусем, батьки,двоє братів, сестра і сам Петрик пішли до церкви причаститися… Точніше, не так: почати треба з того, що Петрик прокинувся вранці і голосно всім сказав:
– Сьогодні я йду додому.
Це почули всі, але ніхто не зрозумів і не звернули на це уваги. А потім пішли до церкви. Петрик сповідався, причастився і довго молився перед іконою Божої Матері. А тоді ліг біля неї і наче заснув. Так лагідно взяв Господь його душу. І потім ніхто навіть не казав: «Петрик помер», - а так і казали: «Петрика взяв Бог».
Усіх ця звістка вразила наче громом. Впевнений, що навіть Петрикові вороги каялися щиро. Плакали всі. Мало сказати – усі ридали. І мені навіть здалося, що Петрикова кончина була наче вінцем усіх його добрих справ на землі. Бог дав нам наче Свого посланця, щоб ми побачили шлях, яким треба йти до Царства Божого, а забрав його від нас, щоб ми пробудилися і ПІШЛИ цим шляхом. І дійсно – життя цього тихого хлопчика змінило долю багатьох, і багатьох змусило замислитися, для чого ми живемо.
Минуло багато років. Я виріс, одружився, став працювати. Якось проходячи повз церкву, я гостро згадав Петрика, зайшов у храм і почав молитися. Мені було дуже соромно, бо я захопився клопотами, забігався і почав уже втрачати ту єдину правильну дорогу життя: любові до Бога та ненаситного бажання скарбів небесних, а не земних. Я згадував нашу дружбу з Петриком та просив пробачення у Бога й у свого друга за таке своє недбале життя. Там, у храмі, я зрозумів, що мені треба постаратися з усіх сил виправитися та стати достойним сином Церкви Хрисеової.
Коли я вийшов з храму, мені було легше на душі, і в ту ніч мені приснився дивовижний сон.
До мене прийшов такий світлий, мов сонячний, юнак і повів мене кудись вгору. Я знав, що мене там чекають, і дуже хотів туди йти. Ми підіймалися вище і вище, аж поки не опинилися у неймовірно прекрасному саду. Красу його світлих дерев передати було неможливо, вони дуже радували і зір, і душу, деякі з них були у квітах, деякі з плодами, що світилися зсередини, і всі вони духмяніли неповторними найніжнішими пахощами; між тих дерев було озерце, на якому плавали білі птахи, подібні до лебедів. Але й вони, і все,що я там оглядав, було незрівнянно кращим за те, що я коли-небудь міг бачити; до того ж ця краса наповнювала душу до краю якоюсь особливою, дуже чистою любов'ю до всього, чого тільки торкалося .
Нам траплялися галявинки то з високими шовковистими травами, то з коротенькими соковито смарагдовими із вкраплинками червоних та синіх ягідок, то килими квітів невимовної краси, неймовірних кольорів: яскраві й ніжніші за іній, простенькі й вишукані, великі й маленькі – і всі такі світлі! А між ними ходили золотаві олені.
Там співали птахи такі прекрасні милозвучні пісні, яких я ніколи не чув. Я бачив чисті прозорі, наче радісні гайки з різноманітними тваринками, які дивилися на мене довірливими оченятами. Я міг їх погладити, розумів, про що вони говорили, і сам міг говорити з ними якоюсь незнаною мені доти, мисленою мовою.
Ми йшли стежинкою наче з чистого перламутру, повз фонтани й альтанки, і все, що ми бачили, було не схоже на попереднє.
Так ми вийшли до… я б сказав «палацу», якщо б це не було так грубо стосовно того, що ми побачили, тому я скажу просто: до оселі незвичайної краси. Вона була уся легка й прозора, наче з кришталю, але ще ясніша й такої прекрасної будови, мов би якийсь витончений візерунок. Хоч оселя світилася, але не просвічувалася, і ми не бачили, що всередині, але зовні я, здавалося, вічно міг би дивитися на цю красу. Біля сходин її також були фонтани, але не води, а наче дорогоцінного каміння, а над ними – веселка, і все було таке живе, таке радісне й весняне, що забивало подих і розум відмовлявся вірити, що таке буває.
Але ми пішли далі золотою доріжкою, нам трапилося ніби ціле містечко з будинками, подібними до найніжніших квітів, з дуже красивими мешканцями, які зустрічали нас, як добрі друзі.
Ми бачили красоти, подібних яким немає нічого на землі, тому їх неможливо описати (ну що ви подумаєте, якщо я скажу вам: «ріка із зір» або «замок, подібний до хмари, зітканої із сонячного проміння»?) – а я бачив усі ці невимовні дива… І куди б ми не йшли, де б ми не проходили – моє дивування ніскільки не вичерпувалося, мені не було самотньо й ніщо не стомлювало. Все було не чуже, а рідне, все було втіленням любові. Все – як жива дорогоцінність… Нарешті я, трохи прийшовши до тями, запитав у свого прекрасного провідника:
– Де це ми, і куди ми йдемо?
Світлий юнак відповів:
– Усе це – небесні багатства твого друга Петра, але його надбання таке велике, що тобі не вистачить і цілого життя, щоб оглянути його.
– А де ж він сам? – нестримно вигукнув я, загорівшись безмежним бажанням бачити свого друга.
Мій провідник лагідно всміхнувся й сказав:
– Ти ж знаєш його: він полишив усі свої скарби заради найдорогоціннішого скарбу – Самого Бога, Якого він любить понад усе на світі. Тому твій друг не відходить від Господа.
Прокинувся я… весь у сльозах. Навіть подушка була мокра. А чого я плакав? Чи тому, що не побачив улюбленого друга, чи тому, що не хотів звідти повертатися? А може, я плакав від вдячності за те, що Петрик показав мені свої скарби, як і казав, і саме тоді, коли мені було це найбільше потрібно.
Я зрозумів (точніше, я відчув! – бо розумів я це й раніше), що мій Петрик дійсно живий, що він молиться за мене, та що він зовсім близько.
І з того ранку я ношу в серці невимовну радість, незгасну! Скільки скрут відтоді було в моєму житті, скільки бід, а радість у серці, як незгасна лампадка, зігрівала й освітлювала мені путь. Я дуже стараюся йти цим шляхом, шукаючи справжніх скарбів, і я вже зрозумів, який скарб має бути для людини найдорожчий.

[Левит]

Ninaalex, Ніколи не пізно приходити до Христа, але не можна відкладати на завтра спілкування з Богом, не можна марнувати Його благодаті...
"Небесні скарби" мені сподобались, лиш одне зауваження: люди в Небесному Царстві не моляться за нас. Там у нас є лиш Один Ходатай--Ісус Христос.