Допомога
. Ми одружилися рівно через півроку після знайомства, в січні. А потім були лікарні, обстеження, неприємні процедури, болючі уколи, неймовірна кількість ліків. 4 роки надії не виливалися в той результат, якого ми прагнули. Але у мене був внутрішній спокій, я знала, що диво станеться, бо ми у нього віримо. Ми прийшли до висновку, що доведеться робити штучне запліднення. А для цього треба і морально, і фінансово підготуватися. Прийняли рішення, заспокоїлися. Моя лікарка знайшла нові таблетки, які допомогли уже кільком жінкам зі схожим діагнозом, я почала їх приймати. І через 3 місяці у нас був результат! Я вже кілька днів себе погано почувала, мене морозило, боліло все тіло - списувала на весняний грип, але чомусь потайки від усіх купила тест, що я відчула, коли побачила на ньому дві заповідні смужечки, зрозуміють лише ті, хто також довго і безнадійно чекав. Цей тест, найдорожчий і такий для мене щасливий, я зберігаю досі, як доказ того, що мрії збуваються. У мене ще не було затримки, навіть кілька днів залишалося до початку місячних, а він мені підказав, що моє чудо вже сидить у животику.
За ці кілька років я так довго і старанно придумувала, як скажу новину своєму чоловікові, уявляла собі його реакцію, а сталося все зовсім по-іншому! Перша людина, котрій я подзвонила, була моя лікарка, бо я знала, що тепер починається для мене набагато важча і складніша робота - зберегти мою дитинку. Тому чоловік про мою вагітність дізнався по телефону, коли я диктувала йому список необхідних ліків
. Дзвінок лікарці я робила вже лежачи в ліжку, і там же я провела більшість часу своєї вагітності. Через 3 дні, недивлячись на ліжковий режим і прийом усіх необхідних препаратів, у мене почав сильно боліти живіт. Поки мама бігала по району в пошуках медсестри, котра могла б зробити укол, я безперервно розмовляла зі своїм сонечком, просила, обіцяла, розповідала, як я його люблю - і моя птася мене послухала, вона у мене дуже розумна і чемна дівчинка. Нас поклали в лікарню. Уколи, таблетки, ліжко, і довгі розмови з животиком. Почався токсикоз, і хоча мене тошнило навіть від запаху мила і зубної пасти, я тішилася від кожної хвилини своєї вагітності. За час вагітності у мене були всі описані ускладнення, від постійного гіпертонусу до сильних набряків. Як тільки виписись з гінекології, відразу пішли знайомитись з новою "жертвою" у патології при пологовому. Тепер ми поселилися тут. Єдиний плюс був у тому, що ми жили через дорогу від Батальної, тому чоловік мене 2рази в тиждень привозив на огляд і аналізи, а ввечері забирав додому. Усі 5 місяців у мене там було своє ліжко, але ночувати довелося не дуже часто. Дуже вдячна своєму лікарю, котрий намагався звести до мінімуму усі медикаменти, щоб не дуже шкодити моїй лялічці. Але коли вибір стояв пити таблетки, щоб зберегти дитину, вибирати не приходилося. На останніх місяцях виявилося, що у мене маловоддя - а це також серйозна загроза для здоров*я моєї доцьки. Це пояснило чому у мене був такий маленький животик - перед пологами виглядав на місяців 6 максимум.Народжувати я мала 31 грудня. Просила донечку зачекати хоча б день-два, бо у своєму лікарю була впевнена, а от інший медперсонал... Ночувала в лікарні на католицьке Різдво, то вночі п*яні санітарки і медсестри так виспівували, що було страшнувато. Новий Рік ми відсвяткували дома, а 2 січня зранку лікар сказав бути, як штик, в лікарні. Без варіантів. Приїхала з сумками в свою палату, а повернулася додому вже з іншим, найдорожчим у свті пакуночком.
До речі, пологів я не боялася, перечитала купу літератури, приставала до усіх знайомих і коліжанок, які пережили уже цей процес, до усіх дівчат в лікарні, котрі прийшли не вперше. Мені завжди спокійніше, коли я знаю, чого чекати. Найбільше лякає невідомість.
Зранку лікар(він був якраз після нічного чергування) мене оглянув і наказав випити касторку
. Дівчата з моєї палати (у всіх був термін "на днях") довго наважувалися, відтягували цей процес, а я пила з радістю. Пробка відійшла відразу, почав нити живіт. А десь 13,30 у мене почалися перейми. Нестандартно. Хвилину боліло, хвилину пауза. З часом інтервал не мінявся, просто боліти починало сильніше. Лікар оглянув мене в 18,00 год, "втішив", що це лише початок. Сказав, що поїде додому, поспить кілька годин, бо було тяжке чергування, але все під контролем - моя палата біля посту медсестер, як тільки щосьбуде змінюватися- дзвонити. Медсестри заходили дійсно через кожні 20-30хв. В 21,00 мене боліло вже конкретно (вірніше, це я, наївна, так думала 
). Зайшов черговий лікар, скептично сказав, що якби було все так, як я розповідаю, то я би вже завивала. Від образи у мене 10хв, поки він біля мене сидів, не було жодної схватки. Сказав, що я "мнітєльна жіночка" (не знала за що більше образилася: за те, що жіночкою обізвав 
,чи за "мнітєльну"?). Я чуть не розплакалася - він тільки за двері, а у мене аж очі на лоба вилізли від болю. Але попалася на зміні хороша медсестричка, вона вирішила, перш ніж дзвонити лікарю, провірити інформацію. Посиділа біля мене, пощупала живіт кілька хвилин, констатувала, що я кажу правду з приводу періодичності і частоти і пішла дзвонити. Лікар приїхав досить швидко, подивився на кріслі, зітхнув (мабуть, дома спати йому подобалося більше) і сказав "Ще не скоро". Стимулювати поки що відмовився. Проблема моя заключалася в тому, що шийка не відкривалася (закріпили сильно). Десь близько 12 ночі, коли терпіти вже не було сил, мені зробили укол і сказали, що за годину або буде прогрес, або "ти заснеш і зранку будемо приймати рішення" (підозрюю, це означало, КР). Мені стало легше,я навіть заснула, але проснулася через півгодини і зрозуміла, що раніше мене ще не боліло .Сонна медсестричка зробила клізму і повела мене в передродову палату,це була 2 год ночі. Я завжди мріяла народжувати вночі, коли спокійно, тихо, щоб якнайменше сторонніх людей заважало процесу довгоочікуваної зустрічі з моїм щастячком. Ну і на випадок конфузу (коли не стримаюся і почну пищати) поменше людей спостерігало мій позор
Лікар довго говорив про щось з акушеркою, принесли крапельницю
- це було щось! Краєм вуха я почула "десь 20хв" і втішилася, що так швидко народжу, думаю : "ну,20хв я ще протримаюся!". А виявилося,що вони мали наувазі 20крапель на хвилину .Мобільний телефон у мене намагалися відібрати ще по дорозі в пологове відділення, але я так відбивалася, що вони здалися
, тільки попередили, що він заважає роботі апарата, котрий міряє серцебиття дитини, тому не дзвонити. Я пообіцяла, але вони би мали знати, що жінкам в такому стані довіряти не можна. В 5,30 ранку я скористалася тим, що біля мене нікого не було і подзвонила. Мамі. Мабуть, від дикого болю зовсім з розуму зійшла. Бідна моя мамочка, уявіть собі її стан, вона сидить дома з температурою 40(грип), вся на нервах, то молиться, то просто переживає, бігає з кімнати в кімнату, і тут дзвоню я , в сльозах, соплях і т.д. : "Я вмираю! Я більше не можу! Іди домовляйся, платіть любі гроші! Хай мене кесарять...!" Довірлива мама збирається, біжить в роддом , вночі проривається в лікарню, ловить лікаря і...Далі можете собі уявити. Телефон у мене відібрали, маму відправили додому. Потуги почалися несподівано ідля мене, і для лікаря з акушеркою. По усіх прогнозах це мало бути не раніше 12дня.
Коли мене нарешті взяли на крісло, я не могла повірити у своє щастя. Коли акушерка підтягнула до себе інструменти, я насторожилася "А що, Ви будете мене різати???" - "Та що ж ми, звірі якісь?"- але так хитро посміхнулася...Моє сонечко народилося з вагою 2850 у 7,07 ранку з першими промінчиками зимового пасмурного сонця.
Коли її виклали мені на живіт, мене огорнуло таке неймовірне відчуття щастя, моментально забулися тяжкі години і страшний біль. Лікар витанцьовував навколо крісла, вони з акушеркою сміялися і тішилися, як малі діти "А я ж казав, що не прийдеться розрізати!"- "А я казала, що народить раніше 9-ї!" Яке ж воно було красиве, беззахисне. Я піддалася загальному настрою - у мене від щастя котилися сльози, але я також сміялася. Доцька була так схожа на чоловіка, мені здавалося, що це його обличчя зменшене у кілька разів, таке червоненьке і смішне.
У мене було всього 2 маленькі тріщинки, але лікар вирішив накласти шви, пояснив "бо люблю вишивати хрестиком".
Мене вивезли в коридор, нарешті віддали телефон, я відразу подзвонила заспокоїти маму і привітати чоловіка з народженням донечки. Мама прибігла в лікарню з фотоапаратом, і у мене є перші фотографії доцьки, коли їй ще нема й години від народження.
А потім почався найбільший кошмар мого життя. Я лежала в коридорі, навколо було повно лікарів, акушерок, медсестер, усі підходили до мене, питали як я себе почуваю, а я, дурненька казала, що все нормально. Ну звідки я могла знати, що кілька годин після пологів нічого не має боліти? Боліло сильно, постійно мій стан погіршувався, все починало плавати перед очима, а я мовчки терпіла. Аж через 2год, коли інстиктивно, притиснула рукою те місце, котре боліло, відчула, що там велика гуля. Мені стало страшно, я закликала акушерку, коли вона підняла мою сорочку, і відразу закричала, щоб викликали лікаря. Мене без пояснень на каталці завезли назад в родзал, як сказали потім, не було часу навіть готувати операційну. Як виявилося згодом, у мене все було сильно закріплене всередині, і хоча донечка було малесенька, але коли вона виходила, у мене тріснула судина, утворилася величезна гематома, кров не зверталася. Коли я відкрила очі, то побачила довжелезний білий коридор, стіни якого розсувалися(такий собі ефект комп*ютерної графіки), я кудись рухалася, але мені було дуже страшно. Потім я побачила себе на кріслі, а біля мене лікаря, акушерку і ще купу якогось народу. І відчуття паніки і жаху. Так сильно я ще ніколи не боялася у своєму житті.
До пам*яті я прийшла від наполегливого і безперервного "квакання" свого мобільного. Скільки часу він дзвонив - не знаю. Попросила подати мені його, щоб заспокоїти своїх рідних, що зі мною все добре. Поговорила з чоловіком. Виявляється, він зранку приїхав до лікаря, пили каву, говорили з ним, аж тут раптом дзвінок, лікар вискочив з кабінету, медсестра сказала, що лікаря викликали на термінову операцію.Чоловік почав дзвонити до мене, я не відповідала. Він усе зрозумів. Тільки заспокоїла його, мене знову почало трусити від болю, але цього разу вистачило розуму признатися відразу. Коли санітарка завозила каталку в операційну, я попросила дати телефон, бо розуміла, що треба попередити чоловіка, а вона мені "Ти б ліпше молилася". Друга операція пройшла нормально, розпанахали мене вже конкретно, вже так, щоб 100%. Це все тривало до 16.00. Коли мене привезли в палату, я не могла повірити в те, що зі мною сталося. З одної сторони, це був найщасливіший день в моєму житті - тепер у нас з доцькою один день народження на двох, а з другої... Виписали нас з лікарні лише на 8-й день, хотіли мене ще потримати, але пожаліли. Ще майже місяць я майже не вставала з ліжка,чоловік на руках носив у ванну, бо треба було постійно промивати милом шрамище. Крутилася голова, від великої втрати крові. Із-за сильних антибіотиків довелося перейти на штучне годування. Але всі ці проблеми в далекому минулому, а моє сонечко, моє щастя, моя золота дівчинка вартувала всього, що довелося пережити.
Коротко не получилося, просто на днях у моєї доці був день народження і спогади нахлинули, таке враження, що пережила знову той день.
