[Time Out]

Задали моєму школярику на п"ятницю завдання з "Я і Україна" - підготувати розповідь про людину, яка була мужня, але хвора, і через свою мужність переборола хворобу.
Звичайно, простіше всього підготувати про Лесю Українку, але ж це буде нецікаво, коли весь клас підготує одне й те ж саме.
Тому звертаюся до свідомих українців, яких тут більшість, допомогти мені з ідеями. Звісно, у мене теж певні думки є. Але хотілося б, щоб ця доповідь була ще й певною мірою уроком патріотизму і для мого Павлика.
Ця людина має бути українцем чи українкою, патріотом не на словах, а довести свій патріотизм справами.
Якщо підкинете хоча б 2-3 прізвища, буду вдячна.

[Veronika_S]

Важке завдання, незнаю чи права, може бути Ольга Кобилянська

Текст, що розкривається

В 40 років письменниця зазнала апоплексичного удару, що призвело до часткового паралічу, — розповідає О. Панчук. — За її життя їх було три — ще у 20-ті і 30-ті роки. Тому самостійно Ольга Юліанівна не могла ходити. А останніми роками — навіть сісти в крісло. У нас склалася традиція кожного вечора заходити до бабусі і розповідати про свої справи. Вона уважно слухала, частувала нас із братом цукерками. А ще — бабця запам’яталася своїм запальним характером і любов’ю до кінематограф.

Прихований текст

Невідома Ольга Кобилянська

[Натусiк]

мамаПашіЖені можливо візьміть когось з сьогодення.Наприклад, з героїв номінаціїї"Гордість країни" Знайшла ось це.Але ви можете ретельніше,щось у гуглі пошукати.

Текст, що розкривається

14 березня в театрі імені Івана Франка уже вп’яте вручали щорічні премії «Гордість країни». Ця премія, яка фінансується Фондом Віктора Пінчука, присуджується людям, які своїми героїчними вчинками викликають захоплення нації. До складу громадської ради з присудження премії входять Богдан Ступка, Ніна Матвієнко, Віктор Пінчук, Мирослав Попович, Сергій Бубка та багато інших.

Сам Пінчук називає цю премію найпрестижнішою в Україні, бо її не можна «ні купити, ні пролобіювати".

– Ми вже вп’яте видаємо премію «Гордість країни», – каже олігарх. – Зустріч з цими людьми – справжня удача в житті. Це унікальні люди, які живуть поруч з нами, вони допомагають нам тим, що примушують замислитися... Ми розуміємо, що сенс життя не в суєті, не в зіткненні амбіцій, не в боротьбі за владу. Пам’ятаю, як торік дівчинка без рук і ніг зверталася зі словами: «Люди, ви такі щасливі, ви маєте по дві руки і по дві ноги! Що вам ще потрібно?!» Гадаю, ці слова повинні почути наші політики – це їм адресовано месидж! Ніяк не можу зрозуміти, за що вони змагаються, куди ведуть, що це за зіткнення амбіцій.

Що для самого Пінчука є гордістю, він скромно відмовився сказати, мовляв, сьогодні не про нього мова...

Вшанувати героїв у театр Франка завітали, зокрема, секретар РНБО Раїса Богатирьова, бютівець Микола Томенко, богатир Василь Вірастюк, скандаліст Нестор Шуфрич, губернаторка Київщини й соратниця Президента Віра Ульянченко, олімпійська чемпіонка Ліля Подкопаєва... Вручати нагороди поз’їжджалися зірки з усього СНД.

Я поцікавилася в деяких із цих людей, що є для них найбільшою гордістю в житті, і з’ясувалося, що майже кожен найбільше пишається своїми рідними. Але були й такі, котрі взагалі не мають чим пишатися.

Пані Ульянченко найбільшою своєю гордістю вважає своїх батьків.

– Бо вони прожили дуже нелегке життя, мали дуже нелегке дитинство: моя мама виросла без мами, мій батько виріс без батька. Вони виростили чудових дітей і змогли прищепити нам традиційні для нашої нації цінності.

Журналіст Дмитро Гордон розмірковував з хвилину, але так і не знайшов, чим пишається у своєму житті.

– Я ще нічим не пишаюся... Мені нічим гордитися!

Пані Богатирьова прибула на свято зі своєю найбільшою гордістю – онучкою.

– Найбільшою гордістю в моєму житті є мої діти й моя онучка.

– А як звати вашу онучку?

– Машенько, скажи тьоті, як тебе звати!

– Мене звати Маша!

Найдужча людина планети Василь Вірастюк нічим так не пишається, як своєю родиною.

– Найбільшою гордістю для мене є однозначно моя родина, – каже силач. – Що я ще можу так високо й гордо нести, як звання своєї родини – наше прізвище Вірастюків?!

Зізнання пана Шуфрича виявилося для мене дещо несподіваним.

– Для мене найбільшою гордістю є, безумовно, діти, мої сини.

…Премія ”Гордість країни” вручається в десяти номінаціях. І за кожною з номінацій стоїть зворушлива історія її переможця – радісна чи сумна, але героїчна.

У номінації «Рекорд року» перемогли 14-літні близнюки-вундеркінди Микола і Леонід Тузенки з Вінниччини. Вони стали абсолютними чемпіонами Європи з розв’язання логічних задач з математики. Близнюки обійшли ліцеїстів з двадцяти країн світу й повернулися з Парижа з двома золотими медалями. Після цієї перемоги Миколу й Леоніда запросили на навчання до Українського фізико-математичного ліцею при КНУ ім. Т. Шевченка.

Хлопців з екрану, який був розміщений на сцені, привітав Андрій Шевченко, а ”вживу” сказати вітальне слово й потиснути руки юним вундеркіндам прийшов Славко Вакарчук.

– Льоню і Колю, ви – наші герої! – виголосив співак-депутат. – Я дуже добре знаю, що таке олімпіади, бо сам колись мав щастя брати в них участь. Знаю, що таке фізика й математика, бо сам отримав фізико-математичну освіту. Я щиро вас вітаю, і коли я про вас прочитав, то вирішив встановити для вас власну стипендію, яку виплачуватиму власними коштами, аби ви могли спокійно продовжувати навчання без проблем.

У номінації «Особисте досягнення» відзначили 29-річного Олега Іваненка. 16-річним хлопцем він невдало стрибнув у воду і скрутив собі шию. Медики передрікали йому життя без руху. Та Олег рік за роком, долаючи біль, наполегливо примушував своє тіло працювати й довів, що медичний діагноз – не вирок. Будучи в інвалідному візку, він закінчив університет, сьогодні працює нотаріусом, керує автомобілем, завойовує золоті медалі. Пан Іваненко – член Національної параолімпійської збірної України з плавання, чемпіон України, людина, яка встановила світовий рекорд, пропливши 50 метрів стилем батерфляй без жодного вдиху.

На сцену театру Франка для Олега запросили заспівати його улюблену російську співачку львівського походження Анжеліку Варум.

У номінації «Сімейна історія» премію вручили 15-річному хлопцеві Андрію Костецькому, який після смерті батьків дбає про сім’ю з восьми дітей та стареньку бабусю. Батьки померли торік, і він став головою сім’ї. Їх мали розподілити по дитбудинках, але вони не захотіли розлучатися і звернулися до голови міста з заявою, аби він їм дозволив залишитися разом.

Андрій каже, що після дев’ятого класу хоче вивчитися на водія, адже йому потрібно зводити на ноги молодших братів і сестер.

Організатори вивели на сцену всю родину Костецьких. Жінки в залі не могли стримати сліз. А Пінчук кілька разів простягував своїй дружині Олені носовичок…

Для цієї родини Фонд Віктора Пінчука відкрив депозит на 100 тисяч гривень, яким Андрій зможе скористатися після 18 років і купити омріяне авто для сім’ї.

Але щоб не чекати так довго, у міністра внутрішніх справ Юрія Луценка попросили видати голові родини права на водіння автомобілем у 16 років. Луценко вийшов на сцену й пообіцяв, що 2 квітня цього року будуть і права, і автомобіль від нього особисто.

У номінації «Видатні приклади відваги» статуетку отримав 58-річний пенсіонер із Черкас Микола Філімонов, який затримав серійного грабіжника банку.

Пан Луценко, який вручав нагороду пенсіонерові, сказав, що саме на таких людях і тримається Україна.

– Користуючись телебаченням, я віддаю наказ 300 тисячам міліціонерів рівнятися на пана Філімонова!

Для цього відважного чоловіка з Росії приїхала заспівати киянка Лоліта.

– От би мені такого чоловіка! – сказала зі сцени велика любителька чоловіків. – А ви одружений? Ні! Тоді я ваша!

Пан Філімонов сприйняв ці слова буквально й одразу побіг до Лоліти на сцену… Вона ж розцілувала пенсіонера.

У номінації «Почуття обов’язку» нагороду віддали командирові Дніпропетровського воєнізованого гірничорятувального загону Володимиру Мнішенку. Коли торік у жовтні завалився десятиповерховий будинок у Дніпропетровську, рятівник Мнішенко тиждень не залишав місця трагедії. Уже не залишалося жодної надії знайти когось живого. Але диво сталося: під уламками почувся стогін, і пан Мнішенко врятував 42-річного мешканця сумнозвісного будинку.

У номінації «Досягнення всього життя» відзначили засновника високоякісних комп’ютерних ігор на українську тематику Сергія Григоровича. Його «Козаки» і «Stalker» виявилися дуже вдалими комерційними проектами. Сергій – один із наймолодших мільйонерів України, у 16 років він створив власну компанію.

Вручити йому статуетку переможця вийшла Раїса Богатирьова зі своєю онучкою.

– Навіть не уявляю, як зараз пишаються вами ваші батьки! Ви перетворили віртуальний світ у гру добра і зла й дали змогу зрозуміти людям, що перемагає тільки добро і власна мета.

Привітати молодого мільйонера прибула епатажна Вєрка Сердючка.

– Сергію, я особисто не грала у твою гру, але не прокататися з тобою на вертольоті я не проти... Шановна богемо, дорогі мільйонери! Знаєте, вам тут усім щось вручають, а мені ніхто нічого ніколи не вручав. Я отримала друге місце на Євробаченні – і хоч би хтось дав стакан кефіру!

Сердючка вперше виконала пісню про героя свого дитинства Михайла Горбачова.

– У дитинстві завжди носила значок Михайла Горбачова, завжди ним захоплювалася. Він змінив життя нас усіх. Я усім побажаю успіху, нікого не слухайте і йдіть до своєї мети. Мені колись сказали: «Вєра, ти ж навіть в одну ноту не можеш попасти, не ганьбися». Я їм сказала: «Я зможу!» Напружилася і попала!

У номінації «Сила духу» перемогла трійка інвалідів Юрій Войтюк, Володимир Турський та Олег Полозюк. Кожного з них спіткало нещастя на злеті життя. Войтюк був завкафедрою ботаніки, коли стрімко почав втрачати зір, Турський осліп після закінчення університету, а Полозюк - кандидат у майстри спорту з плавання - якось невдало стрибнув у ставок і залишився прикутим до інвалідного візка. Коли ще всі троє були здорові, об’їхали чимало країн, але кожен мріяв побувати в Індії. Тоді вони вирішили: дві пари ніг і одна пара очей – цього досить, аби дістатися до гігантського храму в Путта-Парті, де росте Дерево бажань. Вони здолали тяжкий шлях завдяки тому, що допомагали одне одному. Олег описував друзям, що бачить, а Юрій з Володимиром котили інвалідний візок і несли речі. Так вони подолали 240 сходинок, що вели до Дерева бажань.

У номінації «Рідкісний талант» відзначили 6-річного сурмача з Херсона Рому Купріянова. Професіонали сказали, що таких молодих сурмачів не буває. Мовляв, у його віці просто неможливо грати на духових інструментах, бо дитячі легені ще не досить розвинені. Але Рома довів, що так буває. І продемонстрував це на сцені театру разом з джазовим колективом. Від такого видовища жінки вкотре заплакали.

У номінації «Сусід року» віддали статуетку 13-літньому хлопчикові з Рівненщини Віктору Шилану, який холодного весняного ранку витяг з річки односельця – 90-кілограмового чоловіка, що тонув.

Голова Рівненської обладміністрації Віктор Матчук, вручаючи Вікторові нагороду, сказав дуже зворушливо:

– Я запитав у Віктора: «Що ти хочеш, що б ми тобі подарували?» Він довго думав, хвилин 15, потім сказав: «Я хочу комп’ютер, але попрошу меблі». Чому? Бо комп’ютер – це йому, а меблі будуть усій сім’ї. Ця молода людина, як і тоді на березі річки, думає не про себе. І це урок нам, дорослим.

Як виявилося, Віктор – круглий сирота, живе з бабусею. Хоча він вибрав меблі для сім’ї замість комп’ютера для себе, але отримав і те, і друге. Меблі – від обладміністрації і комп’ютер – від організаторів.

У номінації «Видатні приклади відваги» відзначилося четверо одинадцятикласників з Дніпропетровщини: Юрій Козацький, Віктор Ботусов, Дмитро Нелупенко та Анатолій Ляпота. Хлопці винесли з охопленої вогнем хати чотирьох дітей та їхню маму.

Номінантів нагороджував Василь Вірастюк з маленькою героїнею Настею Овчар. Три роки тому Настя врятувала свою маленьку сестричку з вогню, внаслідок чого дістала страшні опіки. Операцію їй робили у США.

Вірастюк сказав хлопцям, що вони справжні мужики, і вручив їм ключі від мопедів.

Надзвичайно зворушливою виявилася також історія переможця в останній номінації «Лікар року».

Лікар Сергій Лапоног з Житомира виходив малюка, який з’явився на світ удвічі раніше від терміну й важив 490 грамів. Професіонали називають цей випадок унікальним. Вважалося, що маля не може вижити, а якщо й виживе, то швидше за все буде інвалідом. Проте Богданчик, який при народженні вміщувався на долоні, не міг сам дихати і їсти, потрапив у дбайливі руки завідувача відділу інтенсивної терапії новонароджених Сергія Лапонога. Лікар практично поселився в лікарні біля дитини. Нещодавно Богданчикові сповнився рочок, і він цілком здоровий.

Повідомлення відредаговано Натусiк: 06 жовтень 2009 - 12:27

[martynka]

мамаПашіЖені, може справді з сучасних - наприклад Іван Мацялко. В неті є багато інформації. Якщо коротко, то Народний артист України (2004), один з засновників гурту "Соколи", патріот, автор відомих пісень "Приїжджай до Львова!", "Україно, краю мій" та ін.
Помер у 2007 році в віці 51 рік від важкої недуги - синдром Рейтера (гостра форма ревматизму). Від стац. лікування відмовлявся, в тому числі і від лікування у Кракові. Натомість обїздив всю Україну у пошуках допомоги у знахарів. Всі твердили, що все буде добре, але...

[Мартин]

Не знаю, наскільки це підійде для шкільної програми, але спробуйте подивитись тут:

Прихований текст

Визначні постаті Української Греко-Католицької Церкви ХХ ст.
Зокрема: Блаженна прп. Йосафата Гордашевська
чи: Блаженний священномученик Миколай Чарнецький

[Mysterious]

трохи можливо не по темі,ябо я не до кінця її розумію.

Але першою мені спала на думку Анжеліка Рудницька.

Текст, що розкривається

28 травня 2009 року Миколаївський обласний художній музей ім. В.В.Верещагіна презентував виставку художніх творів Анжеліки Рудницької „Український Всесвіт”.

Мільони українців знають єкспонента виставки як автора і ведучу популярного музичного телепроекту „Територія А”, який у 90-х роках відкривав країні нову якісну вітчизняну музику і молодих зірок. Багато меломанів захоплювались Рудницькою також як поп-зіркою, співачкою, у творчому активі якої – п’ять альбомів українською та французькою мовами та півтора десятки відеокліпів.

Про Анжеліку-художника країна дізналась пізніше, в 2004 році, коли дівчину спіткала справжня біда – її паралізувало, хвороба прикувала її до ліжка. Вона не могла співати, виходити на сцену, працювати в телеефірі. Але, як справжній митець, вона не могла не творити. На противагу хворобі, болю і самотності, вона вигадала власний світ, наповнений яскравими барвами, архаїчними символами і життєрадісною силою. А головне – глибиною почуттів, мистецьким талантом та оптимізмом. І зробила вона це за допомогою голки та нитки.

Серії її робіт, які фахівці називають вишиваним живописом, складаються в трактат про справжній Український Всесвіт, де поєднані одним відчуттям і світоглядом Трипілля і Київська Русь, монументальність Кам’яної Могили і орнаментика скіфів, подільські весняні рушники і польські народні ікони. Твори художниці, відштовхуючись від багатовікових традицій народного мистецтва, є абсолютно авторськими, абсолютно українськими, і в той же час модерновими та мультиетнічними.

В експозиції представлено більше шістдесяти робіт, об ’єднаних у декілька циклів, в яких, за словами мистецтвознавців, Рудницька створила іконостас генетичної пам’яті українського народу. Архаїчні символи дивовижно органічно переплітаються в них із сучасним поглядом мисткині на світ. Цикл „Дерева-писанки” („Сад чеснот”) вражає поєднанням архетипів – дерева і писанки, що набув в уяві художниці несподіваного перетворення-сполуки.

Мистецькій історії Анжеліки Рудницької лише декілька років. Але в неї за плечима вже більше десятка персональних виставок, адже її роботи не живуть в майстерні чи в приватних колекціях, а безкінечно мандрують з музею в галерею, з виставки на фестиваль, з міста в місто, з країни в країну, відкриваючи світу Український Всесвіт. Експографія її робіт включає виставкові зали Страсбургу, Будапешту, Брюсселю, Гааги.

Серед запрошених на відкриття виставки – представники облдержадміністрації, обласного управління культури, члени Національної спілки художників України.

Матеріал був наданий прес-центром Миколаївського обласного художнього музею ім. В.В.Верещагіна.

Фотографії з виставки можна подивитися в галереї „Виставка Анжеліки Рудницької „Український Всесвіт”.

Прихований текст

http://www.mundm.kie...IBIT/ARUD.SHTML

незнаю чи до кінця вона переборола свою хворобу, але час від часу з'являється на телеекранах.
Ну і роботі її дуже мені подобаються.

Гарний приклад того,як людина замісь поринати в депресію набралась сил і піднялась на ноги.



Користувач подумав і додав через 7 хв.:


Художники які малюють ногами

ще досить цікаво

Прихований текст

http://val.ua/cultur...tml?language=ua

і тут

Прихований текст

http://www.molbuk.co...ju-kartini.html

вони не можуть побороти хворобу, але можуть жити з цим.

[КМР]

Блаженна Йосафата

Текст, що розкривається

Блаже́нна Йосафа́та (в народженні Михайлина Гордашевська *20 вересня 1869, Львів — †7 квітня 1919) — блаженна монахиня Української Греко-Католицької церкви, яка передбачила свою смерть і тіло якої після смерті було віднайдено нетлінним, і як мощі святого Йосафата перенесено з Відня до Риму. Сестра Йосафата була першою монахинею першого в Україні активного греко-католицького монашого чину, що опирається на богослов'я убогого Христа і провадить харизматичну працю поміж найбільш упослідженими.

Блаженна Йосафата народилась 20 вересня 1869 року в міщанській родині Якова Пукаса і Ксенії Гордашевської у Львові. З самого малку це була незвичайна дитина — відзначалась гострим розумом, людяністю і глибокою релігійністю.

Закінчивши з відзнакою школу, Михайлина через матеріальну скруту не змогла продовжити навчання і пішла працювати на фабрику скла. Згодом змінила шум і метушню фабрики на тиху працю гаптувальниці, щоб більше вправлятись у духовному житті, спілкуватись з Богом.

Три рази майбутня монахиня складала приватний обіт чистоти, а 1891 року звернулась до свого духівника, отця Єремії Ломницького, за допомогою у вступі до чину Сестер Василіянок — єдиного на той час у Галичині українського жіночого чину. Юна Гордашевська віддала перевагу чину, що займався активною працею серед простого народу, дарма, що такий ще не був створений. 1892 року Михайлину посилають жити до монастиря сестер Філіціянок, щоб вона набула потрібного досвіду активного чернечого й апостольського життя. Через два місяці вона прийняла облечини, взявши ім'я Йосафата. Отець Єремія Ломницький ЧСВВ побачив у Гордашевській моральну силу і потрібні чесноти, щоб очолити нову чернечу спільноту. Цього ж року вона поїхала в село Жужель (суч. Жужеляни) на Сокальщині, де місцевий парох уже підготував будинок для сестер. У 1902 році на загальних зборах сестер Служебниць Йосафату було обрано головною настоятелькою Згромадження. Мати Йосафата мужньо й терпляче зносила різні випробування.

Харизма чину, його апостольська місія мали на той час лише загальні риси. Сестра Йосафата впродовж усього свого життя брала активну участь у їхньому створенні. Вона вміла відчути потреби часу, потреби народу і шукала нових засобів у місійній праці. Галицькі селяни часто страждали від хвороб — Йосафата привезла зі Львова книжку про лікарські трави та їх використання, ходила з сестрами полями, вишукуючи потрібні рослини, і сама готувала ліки. Вдячні селяни називали її «наша добра Сестра-лікар». А коли спільнота стала більшою, посилала послушниць на курси медсестер, які, до речі, закінчила сама. Тому, коли в селі з'являлись сестри, люди вже не звертались до ворожок і знахарів.

Часто траплялись пошесті, люди в панічному жасі перед хворобою боялися наблизитись навіть до найрідніших — тоді сестри без страху й огиди доглядали хворих, надаючи медичну допомогу і духовну розраду.

Пошесті, війна, висока смертність залишали сиротами сотні дітей, які жебракували по селах. Сестри організували для них сиротинці, де діти жили, отримували початкову освіту, знання ремесел.

Ці та багато інших проявів милосердя відповідали життєвому кредо Йосафати Гордашевської: «Виховувати серце народу і служити народові там, де є най-більша потреба».

Історики чину і біографи його засновниці водночас акцентують на глибокій інтравертності її характеру. Ще в дитинстві вона любила бігати до лісової каплички, подалі від людей, і там на самоті молитись. Це також підтверджують епізоди з її юнацького життя. А особливо внутрішня заглибленість, черпання енергії та сили зсередини своєї душі проявились у житті в монашій спільноті, у спілкуванні з сестрами — вихідцями з різних середовищ — під час кількох затяжних криз чину. Тоді їй довелося зустрітись з людською заздрістю, нещирістю, плітками тих людей, з якими вони разом створювали чин. Подібно, як і після початку важкої хвороби — туберкульозу костей — Йосафата «завжди вміла себе перебороти, завжди мала усміх на лиці».

Свідчення тих, хто особисто знав сестру, згоджуються в тому, що вона досконало здійснювала євангельські ради і християнські чесноти. Вона була жінкою віри, жила Євангелієм, і зерно Божого Слова знаходило в її серці стократний плід. Так само швидко ширилась її праця — за життя сестри Йосафати Гордашевської чин заснував 40 осередків, де жили і працювали понад 400 послушниць.

Три тижні перед улюбленим святом Йосафати — Благовіщенням Марії — 1919 року монахиня передбачила свою смерть. Провіщення збулося, і вона померла на 49-му році життя, збулася також її молитва до Господа: «Забери мене з цього світа в тих літах, в яких буду найбільше підготована». Так сестра Йосафата померла від туберкульозу костей 7 квітня 1919 року, в ніч празника Благовіщення Пречистої Діви Марії. Дивлячись з історичної перспективи на життя Слуги Божої Йосафати, на той вплив, що справила її апостольська діяльність, мимоволі пригадуються великі монаші революції з їхніми творцями, засновниками нових типів християнської духовності — Святим Антонієм, Святим Франціском Асизьким, Святим Патріком «Ірландським», Святим Бенедиктом… Думається, що, якби не перепони воєнного часу, комуністичного режиму, рух Сестер Служебниць міг би перерости у щось подібне. Адже це була постать справді виняткова і свята на тлі «організованої галицької пересічності». Святість сестри підтвердили численні чуда і надприродні речі, які сталися за посередництвом сестри Йосафати.

27 червня 2001 року була проголошена блаженною Папою Іваном Павлом II у Львові.

Народжена у Львові, в Україні, Михайлина (сестра Йосафата) Гордашевська стала першою членкинею згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Під її керівництвом семеро перших послушниць розпочали свою духовну формацію. Вона започаткувала служіння в галузі освіти й охорони здоров'я та наглядала за відкриттям нових місій.

Протягом свого короткого життя сестра Йосафата багато терпіла від нерозуміння, наклепів та чужого честолюбства. 7 квітня 1919 р. вона померла у тяжких болях, спричинених туберкульозом кісток.

У листопаді 1982 р. земні останки сестри Йосафати були перенесені до невеликої каплиці в Генералаті Сестер Служебниць у Римі. Сотні людей шукали її заступництва у своїх мирських і духовних потребах. Генералат одержав численні свідчення про особливі ласки, отримані завдяки її заступництву.

[tusij]

А мне сразу вспомнился Николай Амосов. Да, он по русскоязычный, но с Украины отказался ехать, как бы его не звали. Даже цветов от пациентов не брал. А когда самому надо было операцию, то решил продать квартиру. Коллеги узнали уже в процессе, ели успели отговорить.
Это был Доктор с большой буквы!

[Натусiк]

[b][мамаПашіЖені/b] як результат : про кого готували розповідь?

[Mysterious]

мамаПашіЖені, так що ви вибрали? бо нам цікаво ))

[Натусiк]

Розкажи нам щось.Як успіхи???ЦІІІІІІІІІІІІІІКАААААААААААВООООООООООО!!!!

[Осіння симфонія]

Певне вже на актуально але може комусь пригодиться і буде цікаво

Володимир Кашицький
ще
ще
і ще
Галицький лицар


деже цікаво почути про рез-т!!!

[Time Out]

Розповідь приготували. Отримали гарну оцінку - 10. Хотілося більше, але більше вчителшька не поставила нікому.
Я Павлику відібрала декілька розповідей, йому сподобалася більше про юнака, який малює ногами, а ще ногами вміє працювати на комп"ютері.
Дякую всім за допомогу.
У нас ще матеріалу не на один такий урок.
Навіть для себе Паша багато дізнався.