Допомога
Текст, що розкривається
Жив був на світі Бабай. Ні, ні, ви не зрозуміли, жив був на світі маленький Бабай, дуже-дуже маленький, найменший, зовсім крихітний. Такий він був маленький, що мама-нічка називала його своїм малесеньким хлопчиком, а тато-місяць завжди весело посміхався, коли бачив синочка.
Бабай, разом з мамою і татком жили у найтемніших закутках. Вдень вони спали, а вночі мама з татом йшли на роботу, а маленький Бабайчик – до садочка. Одного разу вихователька в садочку розповіла про страшних Хлопчиків і Дівчаток. Вони жили на світлі, з’являлися там, де горіли жарівки, свічки, світильники і решта не дуже приємних для маленького Бабайка речей. Так от, Хлопчики і Дівчатка хапали маленьких бабаїв і несли їх туди, де світло, особливо вони полюбляли тих, хто не слухався батьків та вихователів.
Малий Бабайчик був дуже допитливим. Кожної ночі, коли десь з’являлося світло, він дуже хотів побачити, що ж там, які ті Хлопчики та Дівчатка, дуже страшні? Одного разу, коли мама не змогла завести Бабайка до садочка, бо в нього був нежить, а бабуся якраз в’язала онукові шапочку, неслух визирнув тихенько туди, де яскраво світило світло.
- Мамо, я не піду на кухню, - верещав хтось звідти. – Там бабай, я боюсь!
- Синочку, ти тільки візьми свою кружечку з водою і швиденько повертайся, я ж тут, зовсім поруч, а бабай боїться мами.
"Ще й як боїться," – подумав малий Бабайко, ховаюсь в найтемнішому місці, от-от, зроби ще крочок і опинишся там, де майже видно, світло з кімнати аж тут відсвічувало на підлогу.
Кроки хлопчика наближалися.
- Туп, туп, туп, - тупотів він.
"Ой, як же страшно", - думав Бабайчик, та нічого не міг вдіяти, двері комори залишалися за спиною хлопчика. – "Навіщо я сюди поліз?" Величезна тінь з’явилася на підлозі, зі страшною волохатою головою, здоровезними ручиськами.
- ААА, мамо, мамочко, - зойкнув наляканий Бабай.
- ААА, мамо, мамочко, - гукнув такий же наляканий зовсім-зовсім малесенький хлопчик. – Ти, взагалі, хто такий?
- Я Бабай. А ти?
- А я Максим. То ти Бабай? Це мене тобою так лякали? – Хлопчик усміхнувся. – Та ти ж зовсім не страшний!
- А мене тобою лякали! Нам в садочку страшні історії розповідали про Хлопчиків і Дівчаток. То, може, ці Дівчатка страшні?
- Дівчиська? Та не сміши, вони тільки й можуть, що рюмсати і в ляльки бавитися!
- То ти, таки, зовсім не страшний, - сказав Бабайко.
- Я ні, я ж маленький. І ти не страшний.
- І я ні, я теж маленький.
- А чому ти в темряві ховаєшся?
- Я тут живу. А ти чого на світлі?
- Бо я живу саме на світлі. Я без нього нічого не бачу, - пояснив хлопчик. – А, може, б ти прийшов, коли мама мене вкладає спати? Тоді мені вимикають світло, а спати ще зовсім-зовсім не хочеться.
- Ой, не знаю, мені ж зовсім пізно треба вставати та йти до садочка. Хіба що сьогодні ще раз зайду. Я зараз трішки хворий, у мене нежить, то зі мною бабуся сидить.
- О, і в мене нежить, то приходь, я чекатиму.
- Максиме, де ти там? – гукнула з кімнати мама. – Ти попив водички?
- Так, мамо, вже йду! – голосно відповів малесенький хлопчик. – Ну, мені пора, приходь ввечері, я тобі свої машинки покажу, навіть дам погратися.
- Добре! А я ще своїх захоплю, - Бабайко прошмигнув до комори.
І зовсім маленькі хлопчики не страшні, думав він, малюючи кольоровими олівцями. От, сьогодні, я матиму ще з ким погратися. Бабуся продовжувала в’язати онукові шапку, мама керувала своїми підлеглими – Тишею та Темрявою, весь час заповнювала якісь документи, а татко іноді підморгував у вікно. "І чого я боявся?"- згадував маленький Бабайко такого ж маленького Максимка.
"І чого я боявся?" – думав, прибираючи іграшки у себе в кімнаті хлопчик.
"Він же зовсім не страшний і такий схожий на мене!" – думали обидва малюки разом…
Автор Юлія Смаль
Бабай, разом з мамою і татком жили у найтемніших закутках. Вдень вони спали, а вночі мама з татом йшли на роботу, а маленький Бабайчик – до садочка. Одного разу вихователька в садочку розповіла про страшних Хлопчиків і Дівчаток. Вони жили на світлі, з’являлися там, де горіли жарівки, свічки, світильники і решта не дуже приємних для маленького Бабайка речей. Так от, Хлопчики і Дівчатка хапали маленьких бабаїв і несли їх туди, де світло, особливо вони полюбляли тих, хто не слухався батьків та вихователів.
Малий Бабайчик був дуже допитливим. Кожної ночі, коли десь з’являлося світло, він дуже хотів побачити, що ж там, які ті Хлопчики та Дівчатка, дуже страшні? Одного разу, коли мама не змогла завести Бабайка до садочка, бо в нього був нежить, а бабуся якраз в’язала онукові шапочку, неслух визирнув тихенько туди, де яскраво світило світло.
- Мамо, я не піду на кухню, - верещав хтось звідти. – Там бабай, я боюсь!
- Синочку, ти тільки візьми свою кружечку з водою і швиденько повертайся, я ж тут, зовсім поруч, а бабай боїться мами.
"Ще й як боїться," – подумав малий Бабайко, ховаюсь в найтемнішому місці, от-от, зроби ще крочок і опинишся там, де майже видно, світло з кімнати аж тут відсвічувало на підлогу.
Кроки хлопчика наближалися.
- Туп, туп, туп, - тупотів він.
"Ой, як же страшно", - думав Бабайчик, та нічого не міг вдіяти, двері комори залишалися за спиною хлопчика. – "Навіщо я сюди поліз?" Величезна тінь з’явилася на підлозі, зі страшною волохатою головою, здоровезними ручиськами.
- ААА, мамо, мамочко, - зойкнув наляканий Бабай.
- ААА, мамо, мамочко, - гукнув такий же наляканий зовсім-зовсім малесенький хлопчик. – Ти, взагалі, хто такий?
- Я Бабай. А ти?
- А я Максим. То ти Бабай? Це мене тобою так лякали? – Хлопчик усміхнувся. – Та ти ж зовсім не страшний!
- А мене тобою лякали! Нам в садочку страшні історії розповідали про Хлопчиків і Дівчаток. То, може, ці Дівчатка страшні?
- Дівчиська? Та не сміши, вони тільки й можуть, що рюмсати і в ляльки бавитися!
- То ти, таки, зовсім не страшний, - сказав Бабайко.
- Я ні, я ж маленький. І ти не страшний.
- І я ні, я теж маленький.
- А чому ти в темряві ховаєшся?
- Я тут живу. А ти чого на світлі?
- Бо я живу саме на світлі. Я без нього нічого не бачу, - пояснив хлопчик. – А, може, б ти прийшов, коли мама мене вкладає спати? Тоді мені вимикають світло, а спати ще зовсім-зовсім не хочеться.
- Ой, не знаю, мені ж зовсім пізно треба вставати та йти до садочка. Хіба що сьогодні ще раз зайду. Я зараз трішки хворий, у мене нежить, то зі мною бабуся сидить.
- О, і в мене нежить, то приходь, я чекатиму.
- Максиме, де ти там? – гукнула з кімнати мама. – Ти попив водички?
- Так, мамо, вже йду! – голосно відповів малесенький хлопчик. – Ну, мені пора, приходь ввечері, я тобі свої машинки покажу, навіть дам погратися.
- Добре! А я ще своїх захоплю, - Бабайко прошмигнув до комори.
І зовсім маленькі хлопчики не страшні, думав він, малюючи кольоровими олівцями. От, сьогодні, я матиму ще з ким погратися. Бабуся продовжувала в’язати онукові шапку, мама керувала своїми підлеглими – Тишею та Темрявою, весь час заповнювала якісь документи, а татко іноді підморгував у вікно. "І чого я боявся?"- згадував маленький Бабайко такого ж маленького Максимка.
"І чого я боявся?" – думав, прибираючи іграшки у себе в кімнаті хлопчик.
"Він же зовсім не страшний і такий схожий на мене!" – думали обидва малюки разом…
Автор Юлія Смаль
Маленька Ля та пані Застуда
Текст, що розкривається
Маленька Ля сьогодні застигла. Її червоний носик ображено сопів і раз по раз солодко чмихав. Ля любила пчихати, і навіть сама собі лоскотала носика, після цього носик трохи часу дихав. На вулиці тільки починалася весна, якраз гарна пора для застуди. Мама дозволила не йти до школи і Ля з задоволенням відсиджувалася у величезному кріслі, з якого так гарно було дивитися у вікно.
Шкода, звичайно, що з температурою не вийдеш погуляти, зате можна досхочу їсти улюблені цукерки і заїдати їх найсмачнішим в світі персиковим варенням. Щоправда, доводилося ще й пити тепле молоко з пінками та медом, а цього дівчинка не любила понад усе на світі. Проте… Мама зараз на роботі, залишила кілька пакетиків, які потрібно випити, а далі Ля сама собі господар.
На Ля була пухнаста синя піжама з надзвичайно смішною кишенею-кенгуру на животі. В цю кишеню було так зручно ховати цукерки… А на ногах в маленької хворої посміхалися рожеві шкарпетки з зеленими царівнами-жабами. Біля крісла, в якому тато полюбляв дивитися футбол, лежали улюблені книжки і стояли кілька слоїків різного варення, на тумбочці поруч лежав градусник.
- От життя, - потягнулася Ля, потираючи прозорі крильця. – Нікого нема, нікуди не треба йти! Як же я люблю хворіти!!!
- Бдзинь-бдзинь, - промовив дзвінок. – Тут хтось прийшов.
- Але ж я нікого не чекаю, - здивувалася дівчинка.
- Нічого не знаю, там якась товстенька пані.
- Мама каже, що двері незнайомим відчиняти не можна… Як думаєш?
- А я знаю? Тобі вирішувати. Але, якщо що, то я тут ні до чого.
- Ну, гаразд.
Ля розправила крильця і почовгала до дверей, по дорозі, напевно, сто раз пчихнувши.
- Аааапчхи!
- Будь здорова, дитино.
- А ви хто?
- Я – Застуда!
- А, то от через кого я сьогодні в школу не пішла. А чому ж ви тоді бажаєте мені здоров’я?
- Ну, а як же? Я ж не можу сидіти з тобою вічно! Знаєш, скільки маленьких дітей мріють не піти до школи і так само солодко пчихати собі дома?
- А тоді чому ви прийшли до мене, якщо такі зайняті?
- Я ж не можу залишити свою підопічну саму вдома. Тобі так скоро зовсім набридне хворіти. – Пані Застуда поправила дівчинці шалик на шийці, перевірила температуру, торкнувшись теплою, сухою долонею до лоба. Вона була досить огрядна, хоча й не висока на зріст.
- То ви зі мною посидите?
- Так, поки твої батьки не прийдуть.
Застуда вже зняла чоботи і пальто та зайшла до кімнати. Роздивилася уважно книжки на полиці, з задоволенням тицьнула товстеньким пальчиком в книжку про Карлсона, роздивилася кілька зошитів Ля, що лежали на столі, схвально похитала головою біля вимкненого телевізора і подивилася на слоїки з варенням.
- Неподобство! – сплеснула вона у долоні. – Як же так можна?
- Що? Що таке? – злякалася дівчинка, подумавши, що щось зробила не так. Вона завжди була дуже чемною дівчинкою і страшенно не любила, коли на неї сварилися дорослі.
- У тебе немає найкращого в світі, найсмачнішого в світі, най-най-най, - аж задихнулася вона…
- Та чого ж?!
- Чорничного варення! Без нього не видужає жоден хворий! А ще в тебе немає ні шматочка найсмачнішої в світі речі після чорничного варення – справжнього торта!!!
- І що з того? – не могла второпати Ля.
- Як що? Як що? Ти ніколи не вилікуєшся, якщо не скуштуєш хоча б малесенький шматочок тортика! А чорничне варення? Про що думають батьки? Не залишити дівчинці чорничного варення. Так, зажди хвилинку!
У Ля аж засвербіли крильця від цікавості. Куди це телефонує товстенька пані? Пані Застуда на вигляд була така ж, як і бабуся Ля, у такій же теплій спідниці та кольоровому в’язаному светрі, точнісінько, як в самої Ля. Пані Застуда щось стурбовано шепотіла в трубку, та скільки Ля не дослухалася, не могла почути, про що ж розмова.
- Дзинь, дзинь, - знову пролунав голос дзвінка.
- Хто там ще?
- Відчиняй, відчиняй, дитинко, то мій онучок, Пчих. – і правда, за дверима стояв маленький хлопчик в картатій куртці і короткуватих джинсах – точнісінько, як Ре, - однокласник Ля, найбільший хуліган і найкращий друг.
- Я тут от приніс, бабуся просила, - буркнув він, простягнув пакет і тільки його й бачили. Аж підошви зарябіли так біг!
- Агов, а, може, зайдеш, чаю поп’єш? – гукнула Ля хлопцеві. Він на мить зупинився.
- Якось іншим разом. Не до тебе зараз, розумієш. Так багато ще здорових школярів. Така купа справ! Та й самому ще уроки треба робити, по ще перепаде на горіхи!
Ля зачинила двері, пані Застуди ніде не було, тільки з кухні долинало брязчання і тихий спів.
- Ой, а що це ви робите?
- Печу торт з чорничним варенням!
- Ура! Я так люблю торт з чорничним варенням. А можна я вам допомагатиму?
- Ну, звичайно. Давай, ти будеш місити тісто?
- Давайте!
Напевно, давно Чарівне Місто не чуло таких ароматів, як цього дня. Маленька Ля та пані Застуда спекли величезний торт, ним, напевно, можна було б нагодувати усіх застуджених дітей Весняної вулиці. Найніжніший крем з маленькими ягідками чорниці, солодкі коржі з маком, багато-пребагато шоколаду зверху – це було так смачно, аж на очі наверталися сльози. Ля запропонувала пані Застуді чаю, а та розповіла їй, що той Карлсон, про якого книжку написали, насправді, її двоюрідний дядько, веселий і предобрий чоловік, тільки дивак, повіявся десь та й оселився собі на даху. Ще пані Застуда розповіла, що на сусідній вулиці живе хлопчик, у якого зовсім-зовсім немає варення, тому він довго хворітиме і це не принесе йому радості.
- То нехай візьме у мене. Он його скільки!!! Це і мама готувала і обидві бабусі, а ще хрещена… От.
- Ти добра дівчинка, Ля. То, може, йому захопити і шматочок торта?
- Так, так, звичайно, - хоч торт і був дуже смачний, але хворого хлопчика було так шкода. – Беріть.
Ля сама відрізала добру половину смаколинки. Нехай швидше видужує. Пані Застуда подивилася на годинник і почала збиратися – скоро прийдуть батьки Ля, то ж дівчинка вже не сидітиме наодинці.
- Ну, прощавай, Ля.
- До побачення, пані Застудо.
- Сподіваюся, ми не скоро знову зустрінемось, бережи себе.
Ля зачинила двері і всілася в крісло. За вікном вже починався весняний вечір. В цю пору він рано наступає. Сутеніло. Від найсмачнішого в світі тортика та чорничного варення дівчинка перестала пчихати, а носик – ображатися на нежить.
- Дзинь, дзинь, прийшли батьки, - повідомив дзвінок.
- А у мене була сьогодні пані Застуда, - сказала батькам Ля.
- Так, так, - це ми у неї попросили, щоб ти не сиділа сама. О, справжній домашній торт!!! Скільки ж років минуло з тих пір як ми їли такий торт???
Автор Юлія Смаль
Шкода, звичайно, що з температурою не вийдеш погуляти, зате можна досхочу їсти улюблені цукерки і заїдати їх найсмачнішим в світі персиковим варенням. Щоправда, доводилося ще й пити тепле молоко з пінками та медом, а цього дівчинка не любила понад усе на світі. Проте… Мама зараз на роботі, залишила кілька пакетиків, які потрібно випити, а далі Ля сама собі господар.
На Ля була пухнаста синя піжама з надзвичайно смішною кишенею-кенгуру на животі. В цю кишеню було так зручно ховати цукерки… А на ногах в маленької хворої посміхалися рожеві шкарпетки з зеленими царівнами-жабами. Біля крісла, в якому тато полюбляв дивитися футбол, лежали улюблені книжки і стояли кілька слоїків різного варення, на тумбочці поруч лежав градусник.
- От життя, - потягнулася Ля, потираючи прозорі крильця. – Нікого нема, нікуди не треба йти! Як же я люблю хворіти!!!
- Бдзинь-бдзинь, - промовив дзвінок. – Тут хтось прийшов.
- Але ж я нікого не чекаю, - здивувалася дівчинка.
- Нічого не знаю, там якась товстенька пані.
- Мама каже, що двері незнайомим відчиняти не можна… Як думаєш?
- А я знаю? Тобі вирішувати. Але, якщо що, то я тут ні до чого.
- Ну, гаразд.
Ля розправила крильця і почовгала до дверей, по дорозі, напевно, сто раз пчихнувши.
- Аааапчхи!
- Будь здорова, дитино.
- А ви хто?
- Я – Застуда!
- А, то от через кого я сьогодні в школу не пішла. А чому ж ви тоді бажаєте мені здоров’я?
- Ну, а як же? Я ж не можу сидіти з тобою вічно! Знаєш, скільки маленьких дітей мріють не піти до школи і так само солодко пчихати собі дома?
- А тоді чому ви прийшли до мене, якщо такі зайняті?
- Я ж не можу залишити свою підопічну саму вдома. Тобі так скоро зовсім набридне хворіти. – Пані Застуда поправила дівчинці шалик на шийці, перевірила температуру, торкнувшись теплою, сухою долонею до лоба. Вона була досить огрядна, хоча й не висока на зріст.
- То ви зі мною посидите?
- Так, поки твої батьки не прийдуть.
Застуда вже зняла чоботи і пальто та зайшла до кімнати. Роздивилася уважно книжки на полиці, з задоволенням тицьнула товстеньким пальчиком в книжку про Карлсона, роздивилася кілька зошитів Ля, що лежали на столі, схвально похитала головою біля вимкненого телевізора і подивилася на слоїки з варенням.
- Неподобство! – сплеснула вона у долоні. – Як же так можна?
- Що? Що таке? – злякалася дівчинка, подумавши, що щось зробила не так. Вона завжди була дуже чемною дівчинкою і страшенно не любила, коли на неї сварилися дорослі.
- У тебе немає найкращого в світі, найсмачнішого в світі, най-най-най, - аж задихнулася вона…
- Та чого ж?!
- Чорничного варення! Без нього не видужає жоден хворий! А ще в тебе немає ні шматочка найсмачнішої в світі речі після чорничного варення – справжнього торта!!!
- І що з того? – не могла второпати Ля.
- Як що? Як що? Ти ніколи не вилікуєшся, якщо не скуштуєш хоча б малесенький шматочок тортика! А чорничне варення? Про що думають батьки? Не залишити дівчинці чорничного варення. Так, зажди хвилинку!
У Ля аж засвербіли крильця від цікавості. Куди це телефонує товстенька пані? Пані Застуда на вигляд була така ж, як і бабуся Ля, у такій же теплій спідниці та кольоровому в’язаному светрі, точнісінько, як в самої Ля. Пані Застуда щось стурбовано шепотіла в трубку, та скільки Ля не дослухалася, не могла почути, про що ж розмова.
- Дзинь, дзинь, - знову пролунав голос дзвінка.
- Хто там ще?
- Відчиняй, відчиняй, дитинко, то мій онучок, Пчих. – і правда, за дверима стояв маленький хлопчик в картатій куртці і короткуватих джинсах – точнісінько, як Ре, - однокласник Ля, найбільший хуліган і найкращий друг.
- Я тут от приніс, бабуся просила, - буркнув він, простягнув пакет і тільки його й бачили. Аж підошви зарябіли так біг!
- Агов, а, може, зайдеш, чаю поп’єш? – гукнула Ля хлопцеві. Він на мить зупинився.
- Якось іншим разом. Не до тебе зараз, розумієш. Так багато ще здорових школярів. Така купа справ! Та й самому ще уроки треба робити, по ще перепаде на горіхи!
Ля зачинила двері, пані Застуди ніде не було, тільки з кухні долинало брязчання і тихий спів.
- Ой, а що це ви робите?
- Печу торт з чорничним варенням!
- Ура! Я так люблю торт з чорничним варенням. А можна я вам допомагатиму?
- Ну, звичайно. Давай, ти будеш місити тісто?
- Давайте!
Напевно, давно Чарівне Місто не чуло таких ароматів, як цього дня. Маленька Ля та пані Застуда спекли величезний торт, ним, напевно, можна було б нагодувати усіх застуджених дітей Весняної вулиці. Найніжніший крем з маленькими ягідками чорниці, солодкі коржі з маком, багато-пребагато шоколаду зверху – це було так смачно, аж на очі наверталися сльози. Ля запропонувала пані Застуді чаю, а та розповіла їй, що той Карлсон, про якого книжку написали, насправді, її двоюрідний дядько, веселий і предобрий чоловік, тільки дивак, повіявся десь та й оселився собі на даху. Ще пані Застуда розповіла, що на сусідній вулиці живе хлопчик, у якого зовсім-зовсім немає варення, тому він довго хворітиме і це не принесе йому радості.
- То нехай візьме у мене. Он його скільки!!! Це і мама готувала і обидві бабусі, а ще хрещена… От.
- Ти добра дівчинка, Ля. То, може, йому захопити і шматочок торта?
- Так, так, звичайно, - хоч торт і був дуже смачний, але хворого хлопчика було так шкода. – Беріть.
Ля сама відрізала добру половину смаколинки. Нехай швидше видужує. Пані Застуда подивилася на годинник і почала збиратися – скоро прийдуть батьки Ля, то ж дівчинка вже не сидітиме наодинці.
- Ну, прощавай, Ля.
- До побачення, пані Застудо.
- Сподіваюся, ми не скоро знову зустрінемось, бережи себе.
Ля зачинила двері і всілася в крісло. За вікном вже починався весняний вечір. В цю пору він рано наступає. Сутеніло. Від найсмачнішого в світі тортика та чорничного варення дівчинка перестала пчихати, а носик – ображатися на нежить.
- Дзинь, дзинь, прийшли батьки, - повідомив дзвінок.
- А у мене була сьогодні пані Застуда, - сказала батькам Ля.
- Так, так, - це ми у неї попросили, щоб ти не сиділа сама. О, справжній домашній торт!!! Скільки ж років минуло з тих пір як ми їли такий торт???
Автор Юлія Смаль
Червона казка
Текст, що розкривається
Полум'ячко, Вогнянка. Вогнедоня. Яка червона, славна на вістрі свічки пломеніє. Яка слухняна, яка люба! Чарівлива, полум'яна, щира доня вогню, яка гарна, червона... Червона шапочка, на ногах червоні черевички, ще й червоною хустинкою вимахує. Облизуючись, червоного язичка показує. Червоні щічки палахкотять. Вродлива, слухняна, Вогнянка, Вогнедоня.
Тільки в очах - не бачили? Тільки в очах - помітили?-щось недобре зблиснуло. Спалахнуло червоним - невтоленість іскорок. На волю! Волю! Лісом погарцювати, сухим мохом, сухою травицею, кущами, галуззям.
Червоне полум'ячко на кінчику свічки смокче ґнотика, смокче нитку. З нетерплячки в'юниться. Пустувати хочеться. Страх як хочеться! А червона Вогнянка, ласунка, у ліхтарику сидить, у склоклітці - не вибратись. Вичікує - Янітіс випустить, чекає - Гундарінь випустить. Гун, гун, гун! Гундаріню, братику, випусти! Гун, гун, гун! Гундаріню, вогнеотче, до паперів пусти, до всохлих трав, до глиці...
Пильнує Гундарінь - не випускає Вогнянку, бо напевне знає: не від неї ласка, буцім слово тепле. Якось не витримав, повірив, випустив Вогнянку на зелену галявинку. А та із сірника, шусть у верес: забула, навіки забула Вогнянка,на що присягалася. Розгулялася, затріскотіла. Виструнчилася, заскочила в ялинник, а там по ялинах. Потріскуючи, сягала верхів'їв. А назад не вертається: благаєш - не доблагаєшся. "Вогнянко, пломінчику!"- благає Гундарінь. Яка там Вогнянка, який пломінчик - уже пожежа мережить червоні вежі.
Збагнув Гундарінь, що він накоїв, випустивши полум'я. Тепер воно, невтримне, біснувалося. Тяглося в долину червоним пругом. Там і там - на всі боки. І не впіймати вже, уже не погасити. Немов червонюща ріка вилилася на кущі. Немов червона зміюка, звивається ялинами. Нападає, гей, червоним драконом, пожирає все, що не попадеться,- не давиться. Такого вогненного лиха ще не бачив Гундарінь. Все вгору, вгору лізло лісом, просто в небо! Бігли люди з червоними відрами, з червоними гаками, примчали червоні машини, а повсюдно аж стугоніло, лили білу воду в червоний вогонь - не допомогло, вогонь гуготів нестямно, шаленів, лютував - червоний, нестерпно червоний, аж багряний. Вигорів ліс.
І тоді добіг вогонь на інший кінець лісу, почав меншати, меншати, поки не став жалюгідний, нікчемний. І як підійшов Гундарінь, то, до землі прибита, на кінчику сухої гілки чекала його манюня-Вогнянка. Вогнянка, що так іще недавно просилася в світ і яку так необачно випустив Гундарінь на сухий верес. Вона меншала й, немічна, вигойдувалася, маленька гілочка жевріла в її серці, і вона знову почала вмовляти: "Гун-гун-гун!" А Гундарінь оглянув пре чорний, вигорілий ліс - скільки винищено життя! Горішника більш нема, ялівцю більш нема і не ростиме, згоріла смерекова кора - пече. Вигоріли пташині гнізда, не встигли повтікати зайці, і їх захопив вогонь, і вони згоріли. А Вогнянка благала Гундаріня, щоб пустив її ще побратися з віттям, з ялинкою, з шишками... Та Гундарінь позбувся того жалю.
Лежали по лісі мертві зайчата з обгорілими вухами та чорними ніжками. "Негіднице, негіднице, волоцюго! Згинь та щезни отут на місці!"
"Не треба сердитися, - сказав ліхтар. - Такий у неї дух. Нестримний. Не треба їй волі давати". І ліхтар засвітив своїм скляним верхом. "Вона гарна",- сказала лампа. У лампи також було своє скло. "Тільки не треба її відпускати на волю. Тоді вона лагідна",- сказав камін. В каміні вітер роздмухував полум'я. В каміні над ним панував вітер. Про те ж вели мову й кухня, і піч. І всі пашіли теплими червоними ротами.
І тепер, знову вгамована, вилася Вогнянка, в кухні булькала картопля, дверцята зачинено, є тільки одна дірочка - димохід. А димохід довгий, там повно диму, отже всяка іскорка гасне в ньому, похлинається димом.
Так, іскри - то примхи вогню. Коли в лісі палає вогнище, іскрам так і хочеться загойдатися на якійсь сухій гілляці, хочеться випростатися, вирости й палити, червоно валувати. Кожне полум'я свічки так і норовить стрибнути на фіранку, а звідти - до шпалер недалеко, а потім упасти на ліжко й червоно вирувати по всій кімнаті, хлюпати червоним полум'ям.
Кожен сірник з шкіри пнеться, аби ним кресонули поблизу бензину. І гримне в повітрі, і вирветься червона квітка вогню - баххх! І тоді все летить, палахкочучи й спопеляючи. Але поки що горить собі свічечка червоним полум'ям, ласкавою донею горнеться Вогнянка. "Хіба ти злюща?" - пита Гундарінь. "Ні, ні,- підморгує вона Гундаріню.- Ні, ні. Я тільки до лісопильні мрію добратися. Або до паперів. Пусти мене до кошика з паперами! Не відпустиш? Ну, тоді до коробки з сірниками! Сірники - то мої приспані принци. Ми влаштуємо манюсінький бал!"
Так вона день у день умовляє Гундаріня: "Відпусти, будь ласка, відпусти!" Тріпоче така малесенька, червоненька, гарна і Гундарінь починає сумніватися, починає жаліти: пустити? Не пустити?
Та пригадає погорілих зайців, прислухається, як ліси просяться, будинки, сіножаті. Просяться так багато, так багато голосів благають - мо' цілий світ! "Чоловічку, Гундаріню, вогнеотче! Гундаріню, сіячу вогнів, майстре справ вогненних! Ти вогонь роздмухуєш, ти вирощуєш його, клопочешся з ним. Не роби так, щоб нам страшно було. Хай не вирветься полум'я, не втече, хай воно не приспить твою пильність! Щоб не підмануло! Воно ж хоч і не злюще, але нестримне. Не панує над собою. І, якщо вже напосядеться на інших - непереливки нам! Тоді кінець нам. Всім кінець!"
І коли Вогнянка знову заходжується неспокійно метушитися, вилискувати: "Пусти мене!"- щоби десь угризтися в солому,або починає примхливо погрожувати: "Доберуся, добудуся - все одно розкошуватиму",- то Гундарінь іде до телефону: "Бачиш? Зателефоную нуль-один. І сам на сам не буду з тобою. Всі станемо супроти тебе".
Полум'ячко, Вогнянка, Вогнедоня... Гундаріню хотілося б товаришувати. Янітісу також. І Карлітісу. З нею, з полум'ям, з Вогнянкою, Вогнедонею...
Та як з такою конозистою, з невірною, з такою облудливою, такою вертихвісткою, товаришувати?
abetka.ukrlife.org
Тільки в очах - не бачили? Тільки в очах - помітили?-щось недобре зблиснуло. Спалахнуло червоним - невтоленість іскорок. На волю! Волю! Лісом погарцювати, сухим мохом, сухою травицею, кущами, галуззям.
Червоне полум'ячко на кінчику свічки смокче ґнотика, смокче нитку. З нетерплячки в'юниться. Пустувати хочеться. Страх як хочеться! А червона Вогнянка, ласунка, у ліхтарику сидить, у склоклітці - не вибратись. Вичікує - Янітіс випустить, чекає - Гундарінь випустить. Гун, гун, гун! Гундаріню, братику, випусти! Гун, гун, гун! Гундаріню, вогнеотче, до паперів пусти, до всохлих трав, до глиці...
Пильнує Гундарінь - не випускає Вогнянку, бо напевне знає: не від неї ласка, буцім слово тепле. Якось не витримав, повірив, випустив Вогнянку на зелену галявинку. А та із сірника, шусть у верес: забула, навіки забула Вогнянка,на що присягалася. Розгулялася, затріскотіла. Виструнчилася, заскочила в ялинник, а там по ялинах. Потріскуючи, сягала верхів'їв. А назад не вертається: благаєш - не доблагаєшся. "Вогнянко, пломінчику!"- благає Гундарінь. Яка там Вогнянка, який пломінчик - уже пожежа мережить червоні вежі.
Збагнув Гундарінь, що він накоїв, випустивши полум'я. Тепер воно, невтримне, біснувалося. Тяглося в долину червоним пругом. Там і там - на всі боки. І не впіймати вже, уже не погасити. Немов червонюща ріка вилилася на кущі. Немов червона зміюка, звивається ялинами. Нападає, гей, червоним драконом, пожирає все, що не попадеться,- не давиться. Такого вогненного лиха ще не бачив Гундарінь. Все вгору, вгору лізло лісом, просто в небо! Бігли люди з червоними відрами, з червоними гаками, примчали червоні машини, а повсюдно аж стугоніло, лили білу воду в червоний вогонь - не допомогло, вогонь гуготів нестямно, шаленів, лютував - червоний, нестерпно червоний, аж багряний. Вигорів ліс.
І тоді добіг вогонь на інший кінець лісу, почав меншати, меншати, поки не став жалюгідний, нікчемний. І як підійшов Гундарінь, то, до землі прибита, на кінчику сухої гілки чекала його манюня-Вогнянка. Вогнянка, що так іще недавно просилася в світ і яку так необачно випустив Гундарінь на сухий верес. Вона меншала й, немічна, вигойдувалася, маленька гілочка жевріла в її серці, і вона знову почала вмовляти: "Гун-гун-гун!" А Гундарінь оглянув пре чорний, вигорілий ліс - скільки винищено життя! Горішника більш нема, ялівцю більш нема і не ростиме, згоріла смерекова кора - пече. Вигоріли пташині гнізда, не встигли повтікати зайці, і їх захопив вогонь, і вони згоріли. А Вогнянка благала Гундаріня, щоб пустив її ще побратися з віттям, з ялинкою, з шишками... Та Гундарінь позбувся того жалю.
Лежали по лісі мертві зайчата з обгорілими вухами та чорними ніжками. "Негіднице, негіднице, волоцюго! Згинь та щезни отут на місці!"
"Не треба сердитися, - сказав ліхтар. - Такий у неї дух. Нестримний. Не треба їй волі давати". І ліхтар засвітив своїм скляним верхом. "Вона гарна",- сказала лампа. У лампи також було своє скло. "Тільки не треба її відпускати на волю. Тоді вона лагідна",- сказав камін. В каміні вітер роздмухував полум'я. В каміні над ним панував вітер. Про те ж вели мову й кухня, і піч. І всі пашіли теплими червоними ротами.
І тепер, знову вгамована, вилася Вогнянка, в кухні булькала картопля, дверцята зачинено, є тільки одна дірочка - димохід. А димохід довгий, там повно диму, отже всяка іскорка гасне в ньому, похлинається димом.
Так, іскри - то примхи вогню. Коли в лісі палає вогнище, іскрам так і хочеться загойдатися на якійсь сухій гілляці, хочеться випростатися, вирости й палити, червоно валувати. Кожне полум'я свічки так і норовить стрибнути на фіранку, а звідти - до шпалер недалеко, а потім упасти на ліжко й червоно вирувати по всій кімнаті, хлюпати червоним полум'ям.
Кожен сірник з шкіри пнеться, аби ним кресонули поблизу бензину. І гримне в повітрі, і вирветься червона квітка вогню - баххх! І тоді все летить, палахкочучи й спопеляючи. Але поки що горить собі свічечка червоним полум'ям, ласкавою донею горнеться Вогнянка. "Хіба ти злюща?" - пита Гундарінь. "Ні, ні,- підморгує вона Гундаріню.- Ні, ні. Я тільки до лісопильні мрію добратися. Або до паперів. Пусти мене до кошика з паперами! Не відпустиш? Ну, тоді до коробки з сірниками! Сірники - то мої приспані принци. Ми влаштуємо манюсінький бал!"
Так вона день у день умовляє Гундаріня: "Відпусти, будь ласка, відпусти!" Тріпоче така малесенька, червоненька, гарна і Гундарінь починає сумніватися, починає жаліти: пустити? Не пустити?
Та пригадає погорілих зайців, прислухається, як ліси просяться, будинки, сіножаті. Просяться так багато, так багато голосів благають - мо' цілий світ! "Чоловічку, Гундаріню, вогнеотче! Гундаріню, сіячу вогнів, майстре справ вогненних! Ти вогонь роздмухуєш, ти вирощуєш його, клопочешся з ним. Не роби так, щоб нам страшно було. Хай не вирветься полум'я, не втече, хай воно не приспить твою пильність! Щоб не підмануло! Воно ж хоч і не злюще, але нестримне. Не панує над собою. І, якщо вже напосядеться на інших - непереливки нам! Тоді кінець нам. Всім кінець!"
І коли Вогнянка знову заходжується неспокійно метушитися, вилискувати: "Пусти мене!"- щоби десь угризтися в солому,або починає примхливо погрожувати: "Доберуся, добудуся - все одно розкошуватиму",- то Гундарінь іде до телефону: "Бачиш? Зателефоную нуль-один. І сам на сам не буду з тобою. Всі станемо супроти тебе".
Полум'ячко, Вогнянка, Вогнедоня... Гундаріню хотілося б товаришувати. Янітісу також. І Карлітісу. З нею, з полум'ям, з Вогнянкою, Вогнедонею...
Та як з такою конозистою, з невірною, з такою облудливою, такою вертихвісткою, товаришувати?
abetka.ukrlife.org
Синя казка
Текст, що розкривається
Синій кінь серед гороху. І справді - синій кінь серед гороху. Я його ще вчора там бачив. Він скуб сині квітки гороху, і тепер я знаю, чому кінь синій.
Так задумали інші коні. Якось зібралися коні з усіх кінців світу. У тому товаристві чорні, білі, чалі та гніді, сірі, рябі й червоні коні метикували: "Нехай один з-поміж коней стане безсмертним". І вони ухвалили, щоб вічний кінь був кольору надій та чекання - синій, немов гіацинти й незабудки. А з'являтиметься він скрізь, де тільки мріють люди. І коневі дали сині крила й нарекли його КОНЕМ СИНІХ НАДІЙ.
І ще товариство ухвалило, щоб Кінь Синіх Надій був завжди самотній, бо найдужче сумує той, хто один. Отже, не знатиме він ні побратима, ні подруги, як і не матиме він своїх лошат. Він буде самотній і безсмертний. Засумував синій кінь. Але товариство запевнило його, що сум у нього також синій і дуже йому пасує. І свого рішення не змінили.
"Ти - кінь мрії,- додали коні. - Ти можеш їсти й пити геть усе, що споживають усі коні,- сказали йому.- Але пам'ятай, тільки-но ти почнеш їсти лише те, що їдять усі, як вилиняє твоя синява і ти сконаєш. Ти - кінь мрії, і їсти тобі належить лише незабудки. Власне, сині квіти - єдина твоя страва.
Коли небо синє - сміливо йди і занурюйся в нього. А засиніє море - то йди й скупайся в морі. А захочеться пити, то відшукай собі джерело синіх надій. За синьою горою, у синіх просторах три сині вільхи ростуть поміж ялин.- там синіє те джерело. Там, де три сині блискавиці сполошили зайця. Там. де три сині хмари сплять у синій бочці... Там, де... але ти вже сам віднайдеш. А може, й не буде такого джерела, то пий із синіх відер, синіх мисок, синіх кухлів, синіх склянок. Лише пам'ятай, що вже ніколи не будеш поміж нами, а житимеш у синій далині. Люди мріють і вдивляються в далину. Отуди, де море далеке й синє, отуди, де небо далеке й синє, отуди, де ліси далекі й сині. Отам ти й мешкатимеш. І ні до кого наблизитись не зможеш, а якщо й підійдеш, то лише синьої години: в світанковому серпанку або вечірньому тумані".
Так сказали коневі товариші. Відтоді його рідко хто бачить, майже зовсім не бачать. А люди сумують без далини. Як ранньою весною прилітають шпаки і під горішником цвітуть сині конвалії, дивіться уважно, чи немає отам слідів синього коня. Інколи ми знаходимо у весняних садах з'їдені гіацинти. А ще ходіть тихо літніми полями, коли цвіте льон або на житнім полі займаються волошки - десь там пасеться синій кінь. Одного разу він з'їв сині квітки з парасольки Інточки. Пішла вона якось навесні, перед самісінькими іспитами, до лісу, вчити геометрію, кинула парасольку - і за теореми. А потім, ідучи додому, дивиться: то не її парасолька! Всі сині квітки поїдено, лишилися одні жовті. І як він так зумів вищипати такі малесенькі квітки? Одного разу в туристській подорожі ми розстелили на обід гарну скатертину, на якій були намальовані сині сливи...
Пообідали - і гайда купатись. А прийшли назад, і що б ви думали - сині сливи поїдено геть до одної... Знову ж таки десь тут поблизу гуляв синій кінь. Та особливо йому до вподоби сині бантики з дівочих кіс.
А взимку його можна побачити лише в сутінках, де ялинки випростовують довгі сині тіні. Він злизує оті сині тіні, хоч сам змерз до кісток. Якщо ж дуже хочеться бачити його близько-близько, навіть сфотографувати - лишіть у сутінках горнятко вареників із чорницями. Він їх дуже полюбляє.
Тому, хто скаче на синьому коні,весь світ видається синім: зайці сині, верби сині, лози сині... Отже, так і кажуть: сині дива. Бо синій кінь - то ж і є оте синє чудо, а той, хто скаче на ньому - бачить сині дива! Як звикле, він підпускає до себе і дозволяє себе сідлати лише поетам. Та якщо у вас е жменька синього вівса... Є у вас жменька синього вівса?
Так задумали інші коні. Якось зібралися коні з усіх кінців світу. У тому товаристві чорні, білі, чалі та гніді, сірі, рябі й червоні коні метикували: "Нехай один з-поміж коней стане безсмертним". І вони ухвалили, щоб вічний кінь був кольору надій та чекання - синій, немов гіацинти й незабудки. А з'являтиметься він скрізь, де тільки мріють люди. І коневі дали сині крила й нарекли його КОНЕМ СИНІХ НАДІЙ.
І ще товариство ухвалило, щоб Кінь Синіх Надій був завжди самотній, бо найдужче сумує той, хто один. Отже, не знатиме він ні побратима, ні подруги, як і не матиме він своїх лошат. Він буде самотній і безсмертний. Засумував синій кінь. Але товариство запевнило його, що сум у нього також синій і дуже йому пасує. І свого рішення не змінили.
"Ти - кінь мрії,- додали коні. - Ти можеш їсти й пити геть усе, що споживають усі коні,- сказали йому.- Але пам'ятай, тільки-но ти почнеш їсти лише те, що їдять усі, як вилиняє твоя синява і ти сконаєш. Ти - кінь мрії, і їсти тобі належить лише незабудки. Власне, сині квіти - єдина твоя страва.
Коли небо синє - сміливо йди і занурюйся в нього. А засиніє море - то йди й скупайся в морі. А захочеться пити, то відшукай собі джерело синіх надій. За синьою горою, у синіх просторах три сині вільхи ростуть поміж ялин.- там синіє те джерело. Там, де три сині блискавиці сполошили зайця. Там. де три сині хмари сплять у синій бочці... Там, де... але ти вже сам віднайдеш. А може, й не буде такого джерела, то пий із синіх відер, синіх мисок, синіх кухлів, синіх склянок. Лише пам'ятай, що вже ніколи не будеш поміж нами, а житимеш у синій далині. Люди мріють і вдивляються в далину. Отуди, де море далеке й синє, отуди, де небо далеке й синє, отуди, де ліси далекі й сині. Отам ти й мешкатимеш. І ні до кого наблизитись не зможеш, а якщо й підійдеш, то лише синьої години: в світанковому серпанку або вечірньому тумані".
Так сказали коневі товариші. Відтоді його рідко хто бачить, майже зовсім не бачать. А люди сумують без далини. Як ранньою весною прилітають шпаки і під горішником цвітуть сині конвалії, дивіться уважно, чи немає отам слідів синього коня. Інколи ми знаходимо у весняних садах з'їдені гіацинти. А ще ходіть тихо літніми полями, коли цвіте льон або на житнім полі займаються волошки - десь там пасеться синій кінь. Одного разу він з'їв сині квітки з парасольки Інточки. Пішла вона якось навесні, перед самісінькими іспитами, до лісу, вчити геометрію, кинула парасольку - і за теореми. А потім, ідучи додому, дивиться: то не її парасолька! Всі сині квітки поїдено, лишилися одні жовті. І як він так зумів вищипати такі малесенькі квітки? Одного разу в туристській подорожі ми розстелили на обід гарну скатертину, на якій були намальовані сині сливи...
Пообідали - і гайда купатись. А прийшли назад, і що б ви думали - сині сливи поїдено геть до одної... Знову ж таки десь тут поблизу гуляв синій кінь. Та особливо йому до вподоби сині бантики з дівочих кіс.
А взимку його можна побачити лише в сутінках, де ялинки випростовують довгі сині тіні. Він злизує оті сині тіні, хоч сам змерз до кісток. Якщо ж дуже хочеться бачити його близько-близько, навіть сфотографувати - лишіть у сутінках горнятко вареників із чорницями. Він їх дуже полюбляє.
Тому, хто скаче на синьому коні,весь світ видається синім: зайці сині, верби сині, лози сині... Отже, так і кажуть: сині дива. Бо синій кінь - то ж і є оте синє чудо, а той, хто скаче на ньому - бачить сині дива! Як звикле, він підпускає до себе і дозволяє себе сідлати лише поетам. Та якщо у вас е жменька синього вівса... Є у вас жменька синього вівса?
Біла казка
Текст, що розкривається
Вчора випав перший сніг. Усе стало біле. Все біле-пребіле - нічого не впізнати. Біла курка знесла біле яйце і загубила його у снігу. Білий півень заспівав білу пісню, а вона злетіла під стріху, примерзла отам, та й зависла білою бурулькою.
Біла вивірка вивела білих вивірченят, а ті сховалися серед білого галуззя - і не знайти їх більше. Всі дерева - білі, йду лісом і не можу збагнути: де дерева, а де білий день.
Валує з димарів білий дим - навіть не знаю, як прочитаєте щось із написаного, бо в чорнильницях побіліло чорнило, їмо тільки білий хліб і п'ємо білу каву. Сьогодні вранці чистив чоботи - а паста для чобіт теж біла!
Навіть наша річка - Гауя* - лежить собі біла. Закинув спінінг, виловив білу щуку, розчинив її - а в череві біла качечка (ковтнула її ненажера), я качечці під крило оцю записочку та й підкинув - лети! Якщо побачите - нагодуйте, а пір'ячко на краях крилець не зайве обрізати, щоб не втекла, та ще грійте їй черевце білою грілкою, може, знесе золоте яєчко, то напишіть мені.
Моя адреса:
Білому Кротові на березі річки Гауї.
Р. S. Можете все це намалювати, тільки білою фарбою, щоб не було там жодної чорної смужки.
* Гауя - річка в Латвії.
Біла вивірка вивела білих вивірченят, а ті сховалися серед білого галуззя - і не знайти їх більше. Всі дерева - білі, йду лісом і не можу збагнути: де дерева, а де білий день.
Валує з димарів білий дим - навіть не знаю, як прочитаєте щось із написаного, бо в чорнильницях побіліло чорнило, їмо тільки білий хліб і п'ємо білу каву. Сьогодні вранці чистив чоботи - а паста для чобіт теж біла!
Навіть наша річка - Гауя* - лежить собі біла. Закинув спінінг, виловив білу щуку, розчинив її - а в череві біла качечка (ковтнула її ненажера), я качечці під крило оцю записочку та й підкинув - лети! Якщо побачите - нагодуйте, а пір'ячко на краях крилець не зайве обрізати, щоб не втекла, та ще грійте їй черевце білою грілкою, може, знесе золоте яєчко, то напишіть мені.
Моя адреса:
Білому Кротові на березі річки Гауї.
Р. S. Можете все це намалювати, тільки білою фарбою, щоб не було там жодної чорної смужки.
* Гауя - річка в Латвії.
Жовта казка
Текст, що розкривається
Сонце, немов яєчний жовток, золотилося над світом. Воно випромінювало тепло і життя. По його промінчиках на землю збігали жовті курчата. Пізніше вони зодягнуться в різнобарвні зодяганки, а спочатку всі - в жовтому. Бджілка також була жовта, вона від щирого серця припрошувала до жовтого вулика й курчатко, та те не змогло до нього добратися.
"Почекай-но,- думало собі.- Довкола пурхають жовті метелики, достемнісінько як я, отож і я полечу". Курчатко підскочило, але ж крильця, крильця... тільки манюсінькі пуп'янки по боках, оторочені жовтим пушком... "Нічого,- вирішило курчатко.- Доросту до курки, то й літатиму високо-високо". Та й примостилося під квочкою, і заснуло, зігріте жовтим пір'ям мами.
А сонечко золотіло, мов жовтий млинець з такими смачними пахучими хрумкотливими краями.
Бджоли - достоту маленькі пластилінові кульки - літали від однієї жовтої кульбаби до іншої, а звідти - прямо в свій жовтий вулик, що скидався на величезну жовту бібліотеку. Медові рамки, наче великі книжкові полиці, аж до стелі заставлені стільниками. А стільники були схожі на шестикутні телевізори, де замість екранів виблискує жовтий мед...
До самого овиду цвіли жовті поля і луки: жовті анемони і примули, а найбільше - кульбаби. І тепер, як поглянути на сонце, здається, ніби воно щойно викупалося на вершині гори в жовтому пилку кульбаб. Так пломеніли галяви, що я не втримався і побіг в оту сліпучу жовтизну. Запилився весь, облип і обсипався жовтим пилком.
Підійшла жовта корова, подумала, що я жовта кульбаба, і з'їла мене. Так що більше я нічого написати не можу.
"Почекай-но,- думало собі.- Довкола пурхають жовті метелики, достемнісінько як я, отож і я полечу". Курчатко підскочило, але ж крильця, крильця... тільки манюсінькі пуп'янки по боках, оторочені жовтим пушком... "Нічого,- вирішило курчатко.- Доросту до курки, то й літатиму високо-високо". Та й примостилося під квочкою, і заснуло, зігріте жовтим пір'ям мами.
А сонечко золотіло, мов жовтий млинець з такими смачними пахучими хрумкотливими краями.
Бджоли - достоту маленькі пластилінові кульки - літали від однієї жовтої кульбаби до іншої, а звідти - прямо в свій жовтий вулик, що скидався на величезну жовту бібліотеку. Медові рамки, наче великі книжкові полиці, аж до стелі заставлені стільниками. А стільники були схожі на шестикутні телевізори, де замість екранів виблискує жовтий мед...
До самого овиду цвіли жовті поля і луки: жовті анемони і примули, а найбільше - кульбаби. І тепер, як поглянути на сонце, здається, ніби воно щойно викупалося на вершині гори в жовтому пилку кульбаб. Так пломеніли галяви, що я не втримався і побіг в оту сліпучу жовтизну. Запилився весь, облип і обсипався жовтим пилком.
Підійшла жовта корова, подумала, що я жовта кульбаба, і з'їла мене. Так що більше я нічого написати не можу.
Сіра казка
Текст, що розкривається
Я - Сірий. Я Сірий, мов ота мишка. А ще я Сірий, як попіл і пташка, сірий-пресірий, як пилюка. Я - Сірий. І тому, що є на світі я, так яскраво вирізняються всі інші кольори. Де я? Де можна мене помітити? Та скрізь. Але почнемо з весни.
Пливуть сірі сніги, весніє сіра земля, пагіння-сіризна висіває сірим-сірим цей світ. Та ледве проклюнеться якась брунька, моя сіра донька, як уже розквітає верба! Ну, хіба була б верба такою гарною й білою, якби ото я - Сірий, сірої весни не був таким сірим-пресірим?
А ще сірої весни та з сірої землі вибивається зелена ружа, витикається із сірої землі ревінь, мов чортячі роги, червоний ревінь. Але почнемо ще раз. В сірих сутінках ранків вигулюються луками білі тумани. Ну, хіба видався б таким білим туман, якби не я - Сірий? Та нізащо. А як купається в сірому піднебессі червонюще сонечко, як виграє ранок, ми оспівуємо оцю красу лишень тому, що я - Сірий і я скрізь. Я, я перший з-поміж кольорів.
Я - найперший з усіх кольорів, за якими так нудьгують люди. Сірого ранку вони чекають на сонце, сірої ночі - на місяць, сірої весни - на квіти, сірої осені - на сніг. На моїй сіризні вирізняється кожна барва, отже я - найбарвистіший з-поміж кольорів, бо все стає привабливішим лише на моєму тлі. Білий ангорський кіт гарний, бо поруч - Я. Якби не сірі горобці, то з ким порівняти канарських пташок? Різнобарвні пташки гарні, бо є сірі пташки. Білі мишки гарні тому, що є сірі мишки, а білі піщинки тому, що є сірі.
Я - Сірий. Я допомагаю геть усім кольорам. Бува, вони не вміють самі себе показати, то я тут як тут - мовляв, дивіться, навіть з сірої дощової хмарини плету оті барвисті веселки. Мені ніколи того не жаль, що начебто плетуся позаду всіх - я колір не заздрісний, не завидющий.
Я той, що народжує інші фарби, як ота сіра мильна вода, що народжує яскраву бульбашку на кінчику соломинки. А ви коли-небудь думали про це? Отже, тепер знайте, що то я допомагаю всім, я - Сірий. Який я з себе? Я ж уже казав: дивіться на пташку, на попіл, на пилюку. А ще вкиньте оцей червоний ґудзик у попіл. Ну, бачите? Який чудовий, різнобарвний ґудзик, правда? А за ним? Що там за ним? Це ж бо я - Сірий.
Пливуть сірі сніги, весніє сіра земля, пагіння-сіризна висіває сірим-сірим цей світ. Та ледве проклюнеться якась брунька, моя сіра донька, як уже розквітає верба! Ну, хіба була б верба такою гарною й білою, якби ото я - Сірий, сірої весни не був таким сірим-пресірим?
А ще сірої весни та з сірої землі вибивається зелена ружа, витикається із сірої землі ревінь, мов чортячі роги, червоний ревінь. Але почнемо ще раз. В сірих сутінках ранків вигулюються луками білі тумани. Ну, хіба видався б таким білим туман, якби не я - Сірий? Та нізащо. А як купається в сірому піднебессі червонюще сонечко, як виграє ранок, ми оспівуємо оцю красу лишень тому, що я - Сірий і я скрізь. Я, я перший з-поміж кольорів.
Я - найперший з усіх кольорів, за якими так нудьгують люди. Сірого ранку вони чекають на сонце, сірої ночі - на місяць, сірої весни - на квіти, сірої осені - на сніг. На моїй сіризні вирізняється кожна барва, отже я - найбарвистіший з-поміж кольорів, бо все стає привабливішим лише на моєму тлі. Білий ангорський кіт гарний, бо поруч - Я. Якби не сірі горобці, то з ким порівняти канарських пташок? Різнобарвні пташки гарні, бо є сірі пташки. Білі мишки гарні тому, що є сірі мишки, а білі піщинки тому, що є сірі.
Я - Сірий. Я допомагаю геть усім кольорам. Бува, вони не вміють самі себе показати, то я тут як тут - мовляв, дивіться, навіть з сірої дощової хмарини плету оті барвисті веселки. Мені ніколи того не жаль, що начебто плетуся позаду всіх - я колір не заздрісний, не завидющий.
Я той, що народжує інші фарби, як ота сіра мильна вода, що народжує яскраву бульбашку на кінчику соломинки. А ви коли-небудь думали про це? Отже, тепер знайте, що то я допомагаю всім, я - Сірий. Який я з себе? Я ж уже казав: дивіться на пташку, на попіл, на пилюку. А ще вкиньте оцей червоний ґудзик у попіл. Ну, бачите? Який чудовий, різнобарвний ґудзик, правда? А за ним? Що там за ним? Це ж бо я - Сірий.
