Допомога
Я піднялася з диванчика і пішла, накульгуючи, назустріч усміхненій жінці, яка нарешті з’явилася у дверях. Це була вона – та, від якої залежала поява мого синочка на світ. Висока, струнка, схожа на акторку, з приємним голосом... Лікар здивувалась: мені вже, певно, час народжувати, раз так тяжко ходжу, а я приїхала без речей. Я пояснила, що мені ще рано, що лише хочу проконсультуватися, обстежитися і домовитися народжувати тут. Вона порадила через кілька днів приїхати здати аналізи, перевірити стан свій та малюка, а тоді – знову додому чекати початку пологів. Але ... через кілька днів на прийомі при огляді як сніг на голову:
- Дорогенька, тут ніжки!
Я аж завмерла...
таки не помилялася... він лежить в неправильному положенні, тому й тяжко ходила, тому й боліло, коли він стукався в животику.«Зараз скаже, що сама не народжуватиму...»
- У нашому пологовому в таких випадках тільки оперування. Давай на УЗО.
Зі сльозами на очах пішла в наступний кабінет. Так і є: 37-38 тижнів, ножне передлежання плоду, маловіддя, попередня вага плоду 3200... Далі не чула нічого.
«Кесаритимуть!
А я так хотіла сама! Боже, чого я слухала лікарів у нашому місті. Я ж відчувала, що плід неправильно лежить! Якби таки зробила 3-тє УЗО, може, можна було б щось зробити... А я так хотіла сама!»Коли прийшла з тим папірцем до лікаря, виявилось, що вона ще й строга та серйозна. Одразу насварила мене за паніку, заспокоїла і пояснила нам з чоловіком ситуацію і те, що тепер додому не відпустить до пологів, зважаючи на мій стан, сказала вибирати будь-який день для операції.
Ну не народжувати ж на 37 тижні, якщо не припікає! Лишилась я ще не тиждень в лікарні. З кожним днем все більше звикалася з думкою, що все буде не так, як гадалося. Не буде ні багатогодинних чекань, ні схваток, ні потуг, ні розривів... Не відчуватиму шаленого болю, не кричатиму несамовито. Звучить так моторошно, але я так хотіла все це пережити, сповна відчути, як моє маляточко з’являється сантиметр за сантиметром. Хоча, з іншого боку, може, не так все погано.
Тиждень в палаті тягнувся як місяць. Від нічогонеробіння почала потроху тупішати. Щодня по 25 разів злазила й вилазила на високе ліжко, дуже болів таз, туалет замучив, голова квадратна від думок та розмов по мобільному. Я ж не знала, скільки так тягтиметься: а раптом переходжуватиму. Чого чекати, якщо вагітність доношена і дитинка важить близько 3200?
Поговорили з чоловіком і вирішили, що малюк з’явиться 27 листопада. (ПДР 9 грудня).
Цей день прийшов якось надто швидко. Цілу ніч напередодні не спала: не боялася, а просто думала. «Сьогодні я стану мамою! Цікаво, яким він буде, яке волоссячко, на кого схожий? Це ж через 9 годин він заплаче... Тільки б Саша не запізнився! Як добре, що він буде поруч. Друге, якщо дасть Бог, народжуватиму сама... Лишилось 5 годин... О! Сніг пішов, такий лапатий... 2 години...»
А тоді почалося! Спочатку мене повели готувати до операції. Невиспана сердита жінка (була тяжка ніч, багато породіль), побачивши мене, буркнула щось типу «ще одна йдіть хтось до неї! я вже задовбана». Мене аж перекосило, але промовчала. 5 хв. на мене ніхто не звертав уваги, наче я стілець якийсь. А тоді я не витримала і висказала своє «нервове одкровення»
, після якого всі стали бадьорі й шовкові.Далі – реанімаційна палата Мене передягнули, щось вкололи. Прибіг Саша, горнеться, заспокоює (а в самого очі блищать, голос дрижить). Тоді Сашу витіснили лікарі-медсестри, щось погалділи і повели мене в операційну. Далі – холодний стіл, холодні руки, уколо в спину (я зарання замовила собі спинний наркоз, щоб бути при свідомості і бачити все, що відбувається), ноги задерев'яніли і почалась операція.
Найперше, що мені захотілось, - пити, далі - поправити волосся, тоді - де-небудь почухатись, а зрештою - щоб все швидше закінчилося, бо раптом стало так погано, що ледь не втратила свідомості
. І тут...він заплакав!!! Я спочатку й не зрозуміла, що це мій синочок, поки не побачила, що хтось відбіг в сторону, а тоді повернувся до мене вже з дитятком в одіялці. Мені дали його поцілувати і понесли до татка класти на живіт. Далі вже було байдуже, що зі мною відбувається. Вся операція зайняла 25 хвилин! Подумати тільки: за 25 хв. я стала мамою! Лишилось зачекати 2 години до повноцінної зустрічі з малюком.Ще ніколи в світі 2 години не були такими довгими! У двері заскакували лікарі, медсестри, анастезіологи, санітари, а моє серце щоразу вискакувало з грудей в надії, що вже несуть мого Манюсіка.
Ну нарешті!!! Не-суть!!!!!!!!!Моє котенятко сопе маленьким носиком у тьоті на руках
. Яка Бубочка! 2550 кг (не 3200, як на УЗО сказали!!!), 48 см!!! З-за тьоті з'являється наш щасливий татако (тільки тепер я побачила, наскільки він схуд!).Ми лишилися втрьох. Перебиваючи одне одного, ділилися емоціями, Саша скакав, як Майкл Джексон, танцював джагу з синочком на руках, "добазарювався" з мамою за цицю для Манюсіка. А я лежала, дивилася на своїх мужчин і думала: "Хіба є на світі більше щастя, ніж поява бажаної дитини у щасливих, закоханих батьків?"
Тоді прийшла моя сестра, і в такій веселій обстановці непомітно пролетіли 3 години. Вони поїхали додому ділитися радістю від того, що практично перші побачили Бубку, а ми з синочком лишися насолоджуватися одне одним. Цілу ніч я не спала, вдихала ніжний дитячий запах, цілувала малесенькі щічки, плакала від щастя і дякувала Богу за своє Малятко.
От тільки після всього в мене лишилось враження, що синочка мені подарували, а не я його народила. Але хіба від цього я люблю його менше?
Вітаю вас мамочка хай Івасик росте здоровим хлопчиком, а малятко вам подарував насправді Боженько у своїй милості. Всього вам найкращього. Нехай завжди щастить. 
