Допомога
Текст, що розкривається
Почки (лат. renes) – парный орган, поддерживающий постоянство внутренней среды организма путем мочеобразования. Процесс образования мочи можно разделить на три этапа: фильтрация, реабсорбация и секреция.
Среди болезней почек часто встречаются пиелонефрит, гидронефроз, мочекаменная болезнь, нефроптоз, почечная недостаточность, доброкачественные и злокачественные новообразования почек. Нарушения почечного кровообращения чаще обусловлены врожденными причинами. О нарушении свидетельствуют симптомы: боль, гематурия, артериальная гипертензия. Диагноз уточняется после обследования почки. Пиелонефрит – это воспалительный процесс с поражением чашечно-лоханочной системы почек, канальцев почек с последующим поражением клубочков и сосудов почек. Пиелонефрит рассматривается и как самостоятельное заболевание, и как осложнение после различных заболеваний (острая почечная недостаточность, мочекаменная болезнь, гиперплазия и рак простаты, гинекологические заболевания). Обследование включает в себя: общий анализ мочи, общий анализ крови, УЗИ почек, биохимический анализ крови, анализ мочи по Нечипоренко.
Гидронефроз - это полное или частичное растяжение лоханки и чашечек мочой вследствие препятствия к ее опорожнению. Гидронефроз может быть врожденным и приобретенным. Причины приобретенного гидронефроза : камни в почках, болезни мочеточников, опухоль, перегиб мочеточника.
Частым возбудителем инфекций мочевыводящих путей является кишечная палочка, реже встречаются стафилококки и энтерококки. У здоровых людей все бактерии, попадающие в мочевые пути, удаляются естественным образом - с током мочи. Вот почему любое затруднение оттока мочи вследствие структурной аномалии, камней или увеличения простаты, создаёт условия для развития и прогрессирования инфекции.Очищение почек можно производить настоем из семени льна. Способ приготовления настоя: одну чайную ложку льняного семени залить стаканом кипятка, кипятить на слабом огне 2—3 минуты, настоять 1—2 часа, процедить и пить по 1/2 стакана каждые два часа в течение двух дней при заболевании почек.
Оксалурия - выделение с мочой солей щавелевой кислоты - оксалатов. Оксалурия проявляется симптомами нарушения обмена веществ и изменениями в моче ( в виде примеси солей (оксалаты), эритроцитов, белка, лейкоцитов).Риск перенести инфекции мочевых путей гораздо выше:
- у людей с нарушением оттока мочи,
- у больных, страдающих сахарным диабетом,
- у тех, у кого иммунная система ослаблена и не в состоянии бороться с инфекцией,
- у лиц, злоупотребляющих анальгетиками ( может возникнуть анальгетическая нефропатия) .
Свинцовое отравление может осложниться хроническим повреждением почечных канальцев и интерстициальной ткани и вызвать свинцовую нефропатию . При лечении литием нужно периодически исследовать функцию почек. Иммунодепрессант циклоспорин вызывает острое и хроническое поражение почек.
При обнаружении каких-либо симптомов болезней почек необходимо обратиться за помощью к врачу-урологу для установления причин их появления и фдальнейшей диагностики и лечения.
Среди болезней почек часто встречаются пиелонефрит, гидронефроз, мочекаменная болезнь, нефроптоз, почечная недостаточность, доброкачественные и злокачественные новообразования почек. Нарушения почечного кровообращения чаще обусловлены врожденными причинами. О нарушении свидетельствуют симптомы: боль, гематурия, артериальная гипертензия. Диагноз уточняется после обследования почки. Пиелонефрит – это воспалительный процесс с поражением чашечно-лоханочной системы почек, канальцев почек с последующим поражением клубочков и сосудов почек. Пиелонефрит рассматривается и как самостоятельное заболевание, и как осложнение после различных заболеваний (острая почечная недостаточность, мочекаменная болезнь, гиперплазия и рак простаты, гинекологические заболевания). Обследование включает в себя: общий анализ мочи, общий анализ крови, УЗИ почек, биохимический анализ крови, анализ мочи по Нечипоренко.
Гидронефроз - это полное или частичное растяжение лоханки и чашечек мочой вследствие препятствия к ее опорожнению. Гидронефроз может быть врожденным и приобретенным. Причины приобретенного гидронефроза : камни в почках, болезни мочеточников, опухоль, перегиб мочеточника.
Частым возбудителем инфекций мочевыводящих путей является кишечная палочка, реже встречаются стафилококки и энтерококки. У здоровых людей все бактерии, попадающие в мочевые пути, удаляются естественным образом - с током мочи. Вот почему любое затруднение оттока мочи вследствие структурной аномалии, камней или увеличения простаты, создаёт условия для развития и прогрессирования инфекции.Очищение почек можно производить настоем из семени льна. Способ приготовления настоя: одну чайную ложку льняного семени залить стаканом кипятка, кипятить на слабом огне 2—3 минуты, настоять 1—2 часа, процедить и пить по 1/2 стакана каждые два часа в течение двух дней при заболевании почек.
Оксалурия - выделение с мочой солей щавелевой кислоты - оксалатов. Оксалурия проявляется симптомами нарушения обмена веществ и изменениями в моче ( в виде примеси солей (оксалаты), эритроцитов, белка, лейкоцитов).Риск перенести инфекции мочевых путей гораздо выше:
- у людей с нарушением оттока мочи,
- у больных, страдающих сахарным диабетом,
- у тех, у кого иммунная система ослаблена и не в состоянии бороться с инфекцией,
- у лиц, злоупотребляющих анальгетиками ( может возникнуть анальгетическая нефропатия) .
Свинцовое отравление может осложниться хроническим повреждением почечных канальцев и интерстициальной ткани и вызвать свинцовую нефропатию . При лечении литием нужно периодически исследовать функцию почек. Иммунодепрессант циклоспорин вызывает острое и хроническое поражение почек.
При обнаружении каких-либо симптомов болезней почек необходимо обратиться за помощью к врачу-урологу для установления причин их появления и фдальнейшей диагностики и лечения.
Гломерулонефрит
Текст, що розкривається
Гломерулонефрит – воспалительное заболевание почечных клубочков и канальцев, развивающееся самостоятельно или на фоне других системных нарушений (к примеру, при красной волчанке).
Самой частой причиной появления гломерулонефрита является стрептококковая инфекция, возникающая в результате перенесения ангины, скарлатины, пневмонии, гнойных кожных поражениях, туберкулеза и малярии. Иногда болезнь может спровоцироваться вакцинацией, лекарственной аллергией, отравлением токсическими веществами, охлаждением человека во влажной среде. Выделяют острую, подострую и хроническую формы болезни.
Острая форма отмечается отеками, повышенным давлением, аномальными изменениями мочи (черный, темно – коричневый цвет). Первые признаки проявляются через 1-3 недели после перенесенной инфекции. К признакам гломерулонефрита относятся общая слабость, головная и поясничная боли, уменьшение мочеотделения до полной анурии, появление утренних отеков на лице. Иногда повышается температура тела.
Хронический гломерулонефрит появляется в результате прогрессирующего течения острого заболевания. Он имеет четыре формы (нефротическая, гипертоническая, смешанная, латентная). Периодически заболевание рецидивирует, особенно после перенесенных инфекций, а также весной и осенью.
Болезнь встречается у беременных женщин, проявляется большими отеками, что обусловлено снижением у беременных женщин клубочковой фильтрации, увеличенной проницаемостью капилляров и увеличенным составом в тканях веществ, которые провоцируют накопление в них воды. К отекам добавляются артериальная гипертензия, анемия, кровь и протеины в моче, нарушается активность костного мозга. При сохранении беременности назначается лечение.
Диагностика гломерулонефрита базируется на анамнезе. Латентная форма должна быть подтверждена анализом мочи: в ней преобладают эритроциты, отсутствуют активные и бледные лейкоциты. Во всех случаях показана биопсия почек. Всякий острый гломерулонефрит, не вылеченный в течение года, переходит в хронический.
Часто в картине заболевания являются признаки сердечной недостаточности (одышка, сердечная астма, отеки) у людей без предшествующей патологии сердца. Выявляется гематурия и брадикардия.
Важно дифференцировать острый гломерулонефрит и обострение хронического гломерулонефрита. Здесь имеет значение срок заболевания. Лечение включает специальную диету, безнатриевое питание, применение стероидных гормонов, антибиотиков.
Гломерулонефрит
Гломерулонефрит — це двостороннє запалення нирок інфекційно алергічною характеру з переважним ураженням ниркових клубочків.
Етіологія. Гломерулонефрит виникає після стрептококових інфекцій (скарлатина, ангіна, хронічний тонзиліт, гнійні захворювання шкіри). Він може спричинятися також іншими мікроорганізмами (стафілокок, пневмокок тощо), найпростішими, вірусами, хімічними речовинами, отрутами від укусів комах, потраплянням в організм чужорідною білка (після вакцинацій), фізичними впливами (охолодження).
Патогенез складний. Для розвитку причинного фактора замало. Необхідне ще порушення імунітету. Проти частинок мікроорганізмів, чужорідного білка, хімічних речовин, тобто проти антигенів, виробляються антитіла. Внаслідок впливу різних токсинів із ниркової тканини можуть звільнятися специфічні ниркові антигени. Антигени, з'єднавшись з антитілами і утворивши імунні комплекси, в результаті неспроможності імунітету не виводяться з організму, а осідають на базальній мембрані клубочків, що й спричинює там виникнення запального процесу. При реакції антиген — антитіло збуджується також система зсідання крові, і в клубочкових капілярах утворюються мікротромби. Через це порушується мікроциркуляція з'являються розриви капілярів.
При гострому гломерулонефриті імунні комплекси швидко утворюються і через 1—2 міс виводяться з організму. Таким чином, запальний процес припиняється. У тієї частини хворих, в яких імунні комплекси утворюються повільно, а виведення їх недостатнє, запальний процес затягується. Іноді (у 5—10 % випадків) антитіла виробляються до базальної мембрани, і тоді виникає аутоімунний гломерулонефрит, який характеризується злоякісним і хронічним перебігом.
Гострий гломерулонефриг. Клініка, Хвороба починається приблизно через 2 тижні після попереднього інфекційного захворювання (скарлатини, ангіни та ін.) Клінічне глоінерулонефрат має перебіг у вигляді нефритичного, нефротичного, змішаного га ізольованого сечового синдрому. Початкові симптоми в основному спільні для всіх цих форм. Переважають екстраретальні ознаки: слабкість, підвищення температури тіла, головний біяь, зниження анетиту, нудота. Можливі пастозкість або набряки обличчя і кінцівок. З ренальних симптомів слід відмітити біль у попереку, олігурію, гематурію, протешурію.
Одночасно або через кілька днів клінічна картина набуває ознак, характерних для кожної окремої форми.
Найчастіше зустрічається нефритичний синдром. При ньому набряки обмежені, з'являються вранці, переважно на обличчі, під вечір вони зменшуються або зникають. Підвищується артеріальний тиск. Дещо зменшується добовий діурез. У загальному аналізі сечі — мікро- або мікрогематурія, помірна протеїнурія (до 5 г/л). При дослідженні крові відмічають підвищену ШОЕ, може бути лейкоцитоз з нейтрофільозом.
При нефротичному синдромі набряки поширюються по всьому тілу. Як правило, підвищується артеріальний тиск. Діурез затяжний. Характерною є гематурія. Кількість білка більша, ніж при нефритичному синдромі, але не перевищує 15 г/я. У крові збільшена ШОЕ, помірна холостеринемія, гіпопротеїнемїя із зниженням альбумінів і підвищенням гамма-глооулінів. Перебіг досить тяжкий і часто хвороба переходить у хронічну форму.
В окремих випадках гломерулонефрит має тяжку клінічну картину: виражені симптоми двох попередніх варіантів хвороби. Це змішана форма. При ній розвивається перехідна недостатність нирок. Процес стає хронічним.
Ізольованому сечовому синдрому властива незначна протешурія та мікрогематурія, інших явних симптомів немає.
Клінічні ознаки при гострому гломерулонефриті утримаються від 2 до 4 тижнів, після чого зникають і залишаються тільки зміни в сечі, Загальна тривалість хвороби близько 3 міс, проте нефротичяа і змішана форми можуть тривати набагато довше. В 5—10 % випадків гострий гломерулонефрит переходить у хронічний.
Хронічний гломерулонефрит. Клініка. При затяжному несприятливому перебігу гострого гломерулонефриту приблизно через рік формуються три варіанти хронічного процесу: гематуричний, нефротичний і змішаний. Можливий поступовий розвиток хронічною гломерулонефриту без гострого початку.
При гематуричній формі загальний стан хворого мало відрізняється від нормального. Спостерігається тільки блідість шкіри. Основна ознака хвороби — гематурія, яка то наростає, то зменшується. Розвивається анемія. Функція нирок довгі роки зберігається.
Для нефротичної форми характерними є набряки різного ступеня, які з'являються або посилюються під час загострень, постійна протеїнурія до 15 г/л і більше. В крові відмічають підвищену ШОЕ, диспротеїнемію (зменшення альбумінів і підвищення глобулінових фракцій), гіперліпідемію.
Змішана форма має ознаки нефротичного і гематуричного синдрому. Майже завжди супроводиться артеріальною гіпертензією, через що виникають зміни на очному дні і гіпертрофія лівого шлуночка серця. Перебіг завжди дуже тяжкий. Досить швидко розвивається хронічна недостатність нирок.
Хронічному гломерулонефриту властиві рецидиви і ремісії. Загострення бувають при нашаруванні інтеркурентної інфекції.
Підгострий, або злоякісний, гломерулонефрит. Клініка. Ця форма зустрічається рідко, але має дуже тяжкий перебіг. За клінічною картиною підгострий гломерулонефрит нагадує змішаний синдром, тільки проявляється ще важче. Загальний стан хворих різко порушений, спостерігаються виражений головний біль, нудота і блювання. Шкіра бліда. Значні набряки. Артеріальна гіпертензія. В крові лейкоцитоз і прискорена ШОЕ, всі показники активності запального процесу високі (СРП, ДФП, СК, АСЛ-0). В сечі — макрогематурія, протеїнурія. Швидко знижуються клубочкова фільтрація і концентраційна функція нирок. Розвивається олігурія. В крові збільшується рівень сечовини і креатиніну. Протягом кількох місяців настає тотальна недостатність нирок, і хворі гинуть. Останнім часом у зв'язку із застосуванням імунодепресантів прогноз поліпшився.
Найчастіші ускладнення гломерулонефриту — гостра і хронічна недостатність нирок, недостатність серцево-судинної діяльності.
Профілактика гломерулонефриту полягає в запобіганні стрептококовим захворюванням і правильному лікуванні їх. Обов'язковою є санація хронічних вогнищ інфекції. Дітям, які перенесли скарлатину, ангіну, ГРВІ, через 2—3 тижні після видужання потрібно робити контрольні аналізи сечі.
Лікування. Майже на 1,5 міс (до зменшення або зникнення екстраренальних проявів і поліпшення аналізів сечі і крові) призначають дослідний режим. Дітям слід створювати оптимальний емоційний настрій, забезпечити добрий догляд, вони повинні дотримуватися гігієни тіла (обмивання і обтирання теплою водою).
Основою лікування при гломерулонефриті є дієта. З їжі вилучають продукти, які алергізують і мають екстрактивні речовини (бульйон, смажене м’ясо, ковбаси, консерви). В гострій період призначають дієту без солі. Коли набряки зникають і нормалізується артеріальний тиск, можна додавати по 1-2г солі, через тиждень — 2-3 г, а ще через тиждень — 3-5 г на добу. При цьому дитина одержує сіль у готовому вигляді ί додає її до їжі. Якщо немає набряків і артеріальної гіпертензії, з перших днів хвороби можна давати по 1,5 г солі. Ахлоридну дієту призначають також під час приймання максимальних доз глікокортикоїдів. Одночасно, за умови достатнього діурезу, їжа збагачується на калій (печена картопля, ізюм, урюк, курага, чорнослив).
Другим важливим моментом у дієтичному лікуванні є обмеження білків білків, особливо при збільшенні кількості сечовини і креатиніну у крові. В основному рекомендуються білки рослинного походження (картопля, гарбузи, рисова і вівсяна каші).
Із тваринних білків у перші дні можна призначати коров’яче молоко і курячі яйця (по 1—2 на тиждень). Пізніше додають сир, кефір. З другого тижня хвороби до раціону вводять варені м’ясо і рибу. На початку хвороби добову кількість білків зменшують наполовину, а з 4—5-го тижня її доводять до норми (2-2,5 г). При вираженій протеїнурії кількість білків у дієті не обмежують. Для поліпшення смакових властивостей використовують цибулю, часник, перець та інші приправи.
Потрібно стежити за кількістю прийнятої рідини. Добова її кількість у гострому періоді хвороби повинна дорівнювати вчорашньому діурезу плюс 300—500 мл (perspiratio insensibilis).
У фазі ремісії призначають дієту, яка відповідає віку дітей. Вилучають тільки продукти-алергізатори.
Із лікарських засобів застосовують антибіотики пеніцилінового ряду (бензилпеніцилін, оксацилін, ампіцилін, кароеніцилін) і макроліди (олеандоміцин, еритроміцин); антигістамінні препарати, вітаміни (аскорбінову кислоту, рутин, ретинол, токоферол, вітаміни групи В). Це так звана базисна терапія, яку призначають при нефритичному і обмеженому сечовому синдромі гострого гломерулонефриту. У разі відсутності ефекту додають нестероїдні протизапальні препарати (метиндол, делагіл, ацетилсаліцилову кислоту тощо), антикоагулянти і антиагрегантв (гепарин, курантил, трентал, теонікол та ін.) При тяжкому перебігу гломерулонефриту, особливо при його підгострій формі, а також нефротичному і змішаному синдромах призначають кортикостероїди (преднізолон, тріамцинолон, дексаметазон), а коли від них немає помітного ефекту, то у виняткових випадках додають цитостатики (лейкеран, меркаптопурин, циклофосфан та ін.). Крім того, застосовують симптоматичні засоби; при олігурії — діуретики (фуресемід, лазикс, дихлотіазид, манітол та ін.), при артеріальній гіпертензії — антигіпертензивні засоби (папаверин, дибазол, нікешпан, раунатин, клофелін та ін.), у разі серцево-судинної недостатності – серцеві глікозиди (ізоланід, строфантин, корглікон та ін.).
Обов'язковою є санація хронічних вогнищ інфекції. Якщо потрібна тонзилектомія, її роблять після затихання запального процесу у нирках (не раніше 3—6 міс від початку хвороби).
Із стаціонара дитину можна виписати тоді, коли було ліквідовано екстраренальні симптоми, нормалізувалися показники активності запального процесу (ШОЕ, СРП, ДФП та ін.) і при мінімальних змінах у сечі. Після виписування дитина повинна бути під пильним і постійним наглядом дільничного фельдшера і лікаря при цьому систематично контролюють аналізи сечі, крові, перевіряють функціональну здатність нирок. Диспансерне спостереження триває не менше п'яти років після останнього загострення. В цей час дітям не можна робити щеплень, їх оберігають від простудних та інфекційних захворювань. Дієта повинна бути шиноціинши, без алергенів і екстрактивних речовин, із зменшеною кількістю солі (3—5 г на добу). При залишкових змінах у сечі вдаються до медикаментозної терапії, призначеної лікарем.
Після виписування зі стаціонара хворого можна перевести на доліковування у місцевий санаторій. У період ремісії рекомендується санаторно-курортне лікування. (Південний берег Криму, Байрам-Алі).
Самой частой причиной появления гломерулонефрита является стрептококковая инфекция, возникающая в результате перенесения ангины, скарлатины, пневмонии, гнойных кожных поражениях, туберкулеза и малярии. Иногда болезнь может спровоцироваться вакцинацией, лекарственной аллергией, отравлением токсическими веществами, охлаждением человека во влажной среде. Выделяют острую, подострую и хроническую формы болезни.
Острая форма отмечается отеками, повышенным давлением, аномальными изменениями мочи (черный, темно – коричневый цвет). Первые признаки проявляются через 1-3 недели после перенесенной инфекции. К признакам гломерулонефрита относятся общая слабость, головная и поясничная боли, уменьшение мочеотделения до полной анурии, появление утренних отеков на лице. Иногда повышается температура тела.
Хронический гломерулонефрит появляется в результате прогрессирующего течения острого заболевания. Он имеет четыре формы (нефротическая, гипертоническая, смешанная, латентная). Периодически заболевание рецидивирует, особенно после перенесенных инфекций, а также весной и осенью.
Болезнь встречается у беременных женщин, проявляется большими отеками, что обусловлено снижением у беременных женщин клубочковой фильтрации, увеличенной проницаемостью капилляров и увеличенным составом в тканях веществ, которые провоцируют накопление в них воды. К отекам добавляются артериальная гипертензия, анемия, кровь и протеины в моче, нарушается активность костного мозга. При сохранении беременности назначается лечение.
Диагностика гломерулонефрита базируется на анамнезе. Латентная форма должна быть подтверждена анализом мочи: в ней преобладают эритроциты, отсутствуют активные и бледные лейкоциты. Во всех случаях показана биопсия почек. Всякий острый гломерулонефрит, не вылеченный в течение года, переходит в хронический.
Часто в картине заболевания являются признаки сердечной недостаточности (одышка, сердечная астма, отеки) у людей без предшествующей патологии сердца. Выявляется гематурия и брадикардия.
Важно дифференцировать острый гломерулонефрит и обострение хронического гломерулонефрита. Здесь имеет значение срок заболевания. Лечение включает специальную диету, безнатриевое питание, применение стероидных гормонов, антибиотиков.
Гломерулонефрит
Гломерулонефрит — це двостороннє запалення нирок інфекційно алергічною характеру з переважним ураженням ниркових клубочків.
Етіологія. Гломерулонефрит виникає після стрептококових інфекцій (скарлатина, ангіна, хронічний тонзиліт, гнійні захворювання шкіри). Він може спричинятися також іншими мікроорганізмами (стафілокок, пневмокок тощо), найпростішими, вірусами, хімічними речовинами, отрутами від укусів комах, потраплянням в організм чужорідною білка (після вакцинацій), фізичними впливами (охолодження).
Патогенез складний. Для розвитку причинного фактора замало. Необхідне ще порушення імунітету. Проти частинок мікроорганізмів, чужорідного білка, хімічних речовин, тобто проти антигенів, виробляються антитіла. Внаслідок впливу різних токсинів із ниркової тканини можуть звільнятися специфічні ниркові антигени. Антигени, з'єднавшись з антитілами і утворивши імунні комплекси, в результаті неспроможності імунітету не виводяться з організму, а осідають на базальній мембрані клубочків, що й спричинює там виникнення запального процесу. При реакції антиген — антитіло збуджується також система зсідання крові, і в клубочкових капілярах утворюються мікротромби. Через це порушується мікроциркуляція з'являються розриви капілярів.
При гострому гломерулонефриті імунні комплекси швидко утворюються і через 1—2 міс виводяться з організму. Таким чином, запальний процес припиняється. У тієї частини хворих, в яких імунні комплекси утворюються повільно, а виведення їх недостатнє, запальний процес затягується. Іноді (у 5—10 % випадків) антитіла виробляються до базальної мембрани, і тоді виникає аутоімунний гломерулонефрит, який характеризується злоякісним і хронічним перебігом.
Гострий гломерулонефриг. Клініка, Хвороба починається приблизно через 2 тижні після попереднього інфекційного захворювання (скарлатини, ангіни та ін.) Клінічне глоінерулонефрат має перебіг у вигляді нефритичного, нефротичного, змішаного га ізольованого сечового синдрому. Початкові симптоми в основному спільні для всіх цих форм. Переважають екстраретальні ознаки: слабкість, підвищення температури тіла, головний біяь, зниження анетиту, нудота. Можливі пастозкість або набряки обличчя і кінцівок. З ренальних симптомів слід відмітити біль у попереку, олігурію, гематурію, протешурію.
Одночасно або через кілька днів клінічна картина набуває ознак, характерних для кожної окремої форми.
Найчастіше зустрічається нефритичний синдром. При ньому набряки обмежені, з'являються вранці, переважно на обличчі, під вечір вони зменшуються або зникають. Підвищується артеріальний тиск. Дещо зменшується добовий діурез. У загальному аналізі сечі — мікро- або мікрогематурія, помірна протеїнурія (до 5 г/л). При дослідженні крові відмічають підвищену ШОЕ, може бути лейкоцитоз з нейтрофільозом.
При нефротичному синдромі набряки поширюються по всьому тілу. Як правило, підвищується артеріальний тиск. Діурез затяжний. Характерною є гематурія. Кількість білка більша, ніж при нефритичному синдромі, але не перевищує 15 г/я. У крові збільшена ШОЕ, помірна холостеринемія, гіпопротеїнемїя із зниженням альбумінів і підвищенням гамма-глооулінів. Перебіг досить тяжкий і часто хвороба переходить у хронічну форму.
В окремих випадках гломерулонефрит має тяжку клінічну картину: виражені симптоми двох попередніх варіантів хвороби. Це змішана форма. При ній розвивається перехідна недостатність нирок. Процес стає хронічним.
Ізольованому сечовому синдрому властива незначна протешурія та мікрогематурія, інших явних симптомів немає.
Клінічні ознаки при гострому гломерулонефриті утримаються від 2 до 4 тижнів, після чого зникають і залишаються тільки зміни в сечі, Загальна тривалість хвороби близько 3 міс, проте нефротичяа і змішана форми можуть тривати набагато довше. В 5—10 % випадків гострий гломерулонефрит переходить у хронічний.
Хронічний гломерулонефрит. Клініка. При затяжному несприятливому перебігу гострого гломерулонефриту приблизно через рік формуються три варіанти хронічного процесу: гематуричний, нефротичний і змішаний. Можливий поступовий розвиток хронічною гломерулонефриту без гострого початку.
При гематуричній формі загальний стан хворого мало відрізняється від нормального. Спостерігається тільки блідість шкіри. Основна ознака хвороби — гематурія, яка то наростає, то зменшується. Розвивається анемія. Функція нирок довгі роки зберігається.
Для нефротичної форми характерними є набряки різного ступеня, які з'являються або посилюються під час загострень, постійна протеїнурія до 15 г/л і більше. В крові відмічають підвищену ШОЕ, диспротеїнемію (зменшення альбумінів і підвищення глобулінових фракцій), гіперліпідемію.
Змішана форма має ознаки нефротичного і гематуричного синдрому. Майже завжди супроводиться артеріальною гіпертензією, через що виникають зміни на очному дні і гіпертрофія лівого шлуночка серця. Перебіг завжди дуже тяжкий. Досить швидко розвивається хронічна недостатність нирок.
Хронічному гломерулонефриту властиві рецидиви і ремісії. Загострення бувають при нашаруванні інтеркурентної інфекції.
Підгострий, або злоякісний, гломерулонефрит. Клініка. Ця форма зустрічається рідко, але має дуже тяжкий перебіг. За клінічною картиною підгострий гломерулонефрит нагадує змішаний синдром, тільки проявляється ще важче. Загальний стан хворих різко порушений, спостерігаються виражений головний біль, нудота і блювання. Шкіра бліда. Значні набряки. Артеріальна гіпертензія. В крові лейкоцитоз і прискорена ШОЕ, всі показники активності запального процесу високі (СРП, ДФП, СК, АСЛ-0). В сечі — макрогематурія, протеїнурія. Швидко знижуються клубочкова фільтрація і концентраційна функція нирок. Розвивається олігурія. В крові збільшується рівень сечовини і креатиніну. Протягом кількох місяців настає тотальна недостатність нирок, і хворі гинуть. Останнім часом у зв'язку із застосуванням імунодепресантів прогноз поліпшився.
Найчастіші ускладнення гломерулонефриту — гостра і хронічна недостатність нирок, недостатність серцево-судинної діяльності.
Профілактика гломерулонефриту полягає в запобіганні стрептококовим захворюванням і правильному лікуванні їх. Обов'язковою є санація хронічних вогнищ інфекції. Дітям, які перенесли скарлатину, ангіну, ГРВІ, через 2—3 тижні після видужання потрібно робити контрольні аналізи сечі.
Лікування. Майже на 1,5 міс (до зменшення або зникнення екстраренальних проявів і поліпшення аналізів сечі і крові) призначають дослідний режим. Дітям слід створювати оптимальний емоційний настрій, забезпечити добрий догляд, вони повинні дотримуватися гігієни тіла (обмивання і обтирання теплою водою).
Основою лікування при гломерулонефриті є дієта. З їжі вилучають продукти, які алергізують і мають екстрактивні речовини (бульйон, смажене м’ясо, ковбаси, консерви). В гострій період призначають дієту без солі. Коли набряки зникають і нормалізується артеріальний тиск, можна додавати по 1-2г солі, через тиждень — 2-3 г, а ще через тиждень — 3-5 г на добу. При цьому дитина одержує сіль у готовому вигляді ί додає її до їжі. Якщо немає набряків і артеріальної гіпертензії, з перших днів хвороби можна давати по 1,5 г солі. Ахлоридну дієту призначають також під час приймання максимальних доз глікокортикоїдів. Одночасно, за умови достатнього діурезу, їжа збагачується на калій (печена картопля, ізюм, урюк, курага, чорнослив).
Другим важливим моментом у дієтичному лікуванні є обмеження білків білків, особливо при збільшенні кількості сечовини і креатиніну у крові. В основному рекомендуються білки рослинного походження (картопля, гарбузи, рисова і вівсяна каші).
Із тваринних білків у перші дні можна призначати коров’яче молоко і курячі яйця (по 1—2 на тиждень). Пізніше додають сир, кефір. З другого тижня хвороби до раціону вводять варені м’ясо і рибу. На початку хвороби добову кількість білків зменшують наполовину, а з 4—5-го тижня її доводять до норми (2-2,5 г). При вираженій протеїнурії кількість білків у дієті не обмежують. Для поліпшення смакових властивостей використовують цибулю, часник, перець та інші приправи.
Потрібно стежити за кількістю прийнятої рідини. Добова її кількість у гострому періоді хвороби повинна дорівнювати вчорашньому діурезу плюс 300—500 мл (perspiratio insensibilis).
У фазі ремісії призначають дієту, яка відповідає віку дітей. Вилучають тільки продукти-алергізатори.
Із лікарських засобів застосовують антибіотики пеніцилінового ряду (бензилпеніцилін, оксацилін, ампіцилін, кароеніцилін) і макроліди (олеандоміцин, еритроміцин); антигістамінні препарати, вітаміни (аскорбінову кислоту, рутин, ретинол, токоферол, вітаміни групи В). Це так звана базисна терапія, яку призначають при нефритичному і обмеженому сечовому синдромі гострого гломерулонефриту. У разі відсутності ефекту додають нестероїдні протизапальні препарати (метиндол, делагіл, ацетилсаліцилову кислоту тощо), антикоагулянти і антиагрегантв (гепарин, курантил, трентал, теонікол та ін.) При тяжкому перебігу гломерулонефриту, особливо при його підгострій формі, а також нефротичному і змішаному синдромах призначають кортикостероїди (преднізолон, тріамцинолон, дексаметазон), а коли від них немає помітного ефекту, то у виняткових випадках додають цитостатики (лейкеран, меркаптопурин, циклофосфан та ін.). Крім того, застосовують симптоматичні засоби; при олігурії — діуретики (фуресемід, лазикс, дихлотіазид, манітол та ін.), при артеріальній гіпертензії — антигіпертензивні засоби (папаверин, дибазол, нікешпан, раунатин, клофелін та ін.), у разі серцево-судинної недостатності – серцеві глікозиди (ізоланід, строфантин, корглікон та ін.).
Обов'язковою є санація хронічних вогнищ інфекції. Якщо потрібна тонзилектомія, її роблять після затихання запального процесу у нирках (не раніше 3—6 міс від початку хвороби).
Із стаціонара дитину можна виписати тоді, коли було ліквідовано екстраренальні симптоми, нормалізувалися показники активності запального процесу (ШОЕ, СРП, ДФП та ін.) і при мінімальних змінах у сечі. Після виписування дитина повинна бути під пильним і постійним наглядом дільничного фельдшера і лікаря при цьому систематично контролюють аналізи сечі, крові, перевіряють функціональну здатність нирок. Диспансерне спостереження триває не менше п'яти років після останнього загострення. В цей час дітям не можна робити щеплень, їх оберігають від простудних та інфекційних захворювань. Дієта повинна бути шиноціинши, без алергенів і екстрактивних речовин, із зменшеною кількістю солі (3—5 г на добу). При залишкових змінах у сечі вдаються до медикаментозної терапії, призначеної лікарем.
Після виписування зі стаціонара хворого можна перевести на доліковування у місцевий санаторій. У період ремісії рекомендується санаторно-курортне лікування. (Південний берег Криму, Байрам-Алі).
Пієлонефрит: види і симптоми.
Текст, що розкривається
Пиелонефрит (pyelonephritis) – инфекционное воспаление почек, при котором в процесс вовлечены почечная лоханка, чашечки и ткань почки.
Пиелонефрит чаще поражает женщин в связи с анатомическим строением женщины. Часто пиелонефрит сопутствует мочекаменной болезни, простатиту, хотя может проявляться и самостоятельно. Соответственно, лечение пиелонефрита позволяет предупредить многие другие урологические заболевания.
Пиелонефрит симптомы и развитие Воспаление вызывается микроорганизмами, находящимися в организме человека или попадающими из внешней среды. Возбудителем пиелонефрита часто является кишечная палочка, стафилококк, клебсиелла, протей, энтерококк, стрептококк или несколько возбудителей сразу с присоединением грибковой инфекции. Причиной болезни являются воспалительные процессы в гениталиях, в мочевой системе, в ротовой полости, из этих воспалительных источников инфекция попадает в почки, другой путь - по мочеточнику из мочевых путей. Вторым фактором, служащим развитию нефрит, является нарушенный процесс работы почки (отток мочи в частности), расстройство почечного кровообращения и лимфообращения.
Различают острый, хронический и рецидивирующий пиелонефрит.
Острый пиелонефрит развивается на фоне сниженного иммунитета организма, предрасполагающими факторами являются переутомление, переохлаждение организма, инструментальные обследования. Начало острого пиелонефрита отмечается высокой температурой, ознобом, болями в поясничной области; мочеиспускание становится болезненным, учащённым; возникает головная боль, позывы к рвоте. В крови в начальной стадии болезни повышается количество азотистых шлаков. В моче выявляется гной, эритроциты, белок, бактерии.
Хронический пиелонефрит часто бывает следствием нелеченной острой формы болезни. Хроническая форма выявляется у больных неожиданно при исследовании анализов мочи или при измерении давления. Характерны общая слабость, головная боль, боли в пояснице, частое мочеиспускание, плохой аппетит.
Лечение пиелонифрита проводят антибиотиками, сульфаниламидными препаратами, показана диета (ограничение белков), тепло на поясницу, антиспастические средства. При пиелонефрите упражнения (специальный комплекс) и их регулярно выполнение помогают значительно улучшить здоровье пациентов
В диагностике пиелонефрита применяют специальные методы исследования, проводят рентген, радиоизотопные исследования, при необходимости проводят биопсию почек.
Пиелонефрит у беременных возможно полностью излечить с помощью терапии, поэтому пиелонефрит и дети – это не очень опасно. Однако в этом случае особенно подробно ведется история болезни пиелонефрит. Больные с острой стадией пилонефрита обязательно должны находиться в стационаре. Неосложненную форму пиелонефрита лечить следует консервативно антибиотиками: проводят дезинтоксикацию организма, иммуностимулирующую терапию. Лечение пилонифрита длится 2-3 недели до полного исчезновения из мочи больного микробов. При нагноительных процессах проводится операция.
Пієлонефрит
Пієлонефрит — це запальний процес тубулоінтерстиціальної тканини нирок.
Етіологія і патогенез. Спричинюється бактеріальною флорою (кишкова паличка, протей, ентерококи, стафілококи та їй.). Мікроорганізми потрапляють до нирки найчастіше через уретру. В ранньому віці вони поширюються гематогенне і дуже рідко — через лімфатичну систему. Затриманню і розвитку інфекції в нирках сприяють різні анатомічні аномалії сечової системи (подвоєння нирок, звуження сечівника — уретри, рефлекси тощо), імунодефіцитні стани, порушення мікроциркуляції у нирках при токсикозах, посилене утворення оксалатів, уратів, природжені дефекти ниркової тканини та ін.
Клініка. При гострому пієлонефриті домінує синдром загальної інтоксикації, який проявляється слабкістю, млявістю, неспокоєм, порушенням апетиту, сну, головним болем, нудотою, блюванням. Підвищується температура тіла, можливе знепритомлення, судороги, менінгеальні симптоми. Шкіра бліда, темні кола під очима. Характерними є пітливість, червоний дермографізм. У деяких випадках переважає шлунково-кишковий синдром з нудотою, блюванням, болем у животі, діареєю. Може розвинутися кишковий токсикоз з ексикозом. У інших хворих на перший план виступає урологічний синдром, при якому наявний біль у попереку і нижній ділянці живота, часто з болем при сечовипусканні, нетримання сечі. Перебіг хвороби у дітей перших місяців життя нерідко проявляється як сепсис.
При всіх клінічних формах обов'язково є зміни в сечі. Часто кількість її зменшена, з'являється каламуть з пластівцями і осадом. Слід зауважити, що білувата каламуть у сечі, коли остання стоїть на холоді, зв'язана з осадом солей. Найбільш характерною є нейтрофільна лейкоцитурія (піурія), помірне збільшення кількості білка (до 1 г/л), можливі також мікрогематурія, поява клітин ниркового епітелію. Допоміжне значення має підвищене виділення активних лейкоцитів. При бактеріологічному дослідженні виявляють збільшену кількість мікроорганізмів.
В аналізі крові — лейкоцитоз з нейтрофільозом, прискорена ШОЕ і підвищення інших показників активності запального процесу.
Гострі явища тривають від кількох годин до кількох днів і згодом переходять у малосимптомний перебіг із збереженням сечового синдрому.
Хронічний пієлонефрит розвивається із гострого при недостатньому його лікуванні і сприятливих факторах або з'являється непомітно. В останньому випадку його діагностують випадково. Хронічний пієлонефрит може мати хвилеподібний, малосимптомний і латентний перебіг.
Для хвилеподібного хронічного пієлонефриту характерні періоди загострення, під час яких можуть бути фебрильна температура тіла, млявість, головний біль та інші явища інтоксикації! і дизуричні порушення, менш виражені, ніж при гострій формі. Після загострень настають клінічні, а іноді й лабораторні ремісії.
При малосимптомному перебігу пієлояефриту відмічають слабкість, одноразові субфебрильні підвищення температури тіла, знижений апетит, блідість шкіри та слизових оболонок, схуднення, темні кола під очима, пастозність повік, посилену пітливість, червоний дермографїзм, біль у животі.
Діти, в яких хвороба має латентний перебіг, вважають себе здоровими, проте вони можуть дещо відставати у фізичному розвитку, бліді, часто простуджуються.
Діагноз хронічного пієлонефриту визначають на підставі змін у сечі (лейкоцитурія), що має особливо важливе значення у разі малосимптомних і латентних форм. При останніх в одноразовому загальному аналізі сечі нерідко відхилень від норми не знаходять. Лейкоцитурію виявляють тільки за допомогою проб Адіса, Амбурже, Нечипоренка. Обов'язковими є посіви сечі на бактеріальну флору. У всіх випадках хронічного пієлонефриту потрібно зробити внутрішньовенну пієлографію, радіоізотопну ренографію та інші спеціальні урологічні дослідження.
Слід пам'ятати, що лейкоцитурія — основний симптом, характерний для пієлонефриту, буває також при запаленні зовнішніх статевих органів та сечовивідних шляхів (вульвіт, вагініт, балано-постит, уретрит, цистит). Для диференціації цих процесів сечу досліджують у першій і середній порціях. У разі запалення нижніх сечових шляхів і зовнішніх статевих органів лейкоцитурія більш виражена в першій порції. При лейкоцитурії у дівчаток обов'язковою є консультація дитячого гінеколога.
Лікування. В гострому періоді призначають постільний режим. Під час ремісій при хронічному перебігу режим загальний з обмеженням фізичних навантажень. Хворим на пієлонефрит не можна вчитися у спортивних школах і брати участь у силових змаганнях. Проте при стійкій клініко-лабораторній ремісії дозволяються рухливі ігри, плавання, прогулянки на лижах. Треба рекомендувати систематичні заняття ЛФК для зміцнення м'язів живота, стегон, попереку та промежини, оскільки це поліпшує функціональний стан сечової системи.
Дієта при активному запальному процесі ґрунтується на обмеженні білка, натрію (молочно-рослинна їжа) і цілковитому вилученні продуктів з екстрактивними речовинами та ефірними оліями (м'ясні бульйони, цибуля, часник, кава, шоколад, смажені страви, бобові, щавель, риба та ін.). Бажано чергувати кожні З—5 днів м'ясну їжу, яка підкислює сечу, з рослинною, що її олужнює. Такий спосіб харчування створює несприятливі умови для розмноження мікроорганізмів. Кількість рідини збільшується до 1,5—2 л на добу. Після видужання дієта має бути повноцінною, тільки обмежують згадані вище подразливі продукти.
Серед медикаментозної терапії провідне місце займають антибактеріальні препарати, які підбирають за чутливістю мікроорганізмів до антибіотиків і з урахуванням функціонального стану нирок. Найчастіше при пієлонефриті застосовують ампіцилін, оксацилін, нітрофурани (фуразолідон, фурадонін), препарати налідиксової кислоти (неграм, невіграмон), групу нітроксоліну (5-НОК, нітроксолін). При збереженій функції нирок можна застосовувати антибіотики з групи аміноглікозидів (гентаміцин, бруламіцин, амікацин), цефалоспоринів (цефамізин, кефзол, кла-форан та ін.), тетрацикліни, сульфаніламідні препарати (сульфадиметоксин, сульфален, бісептол, бактрим, етазол) та ін. Антибактеріальні препарати призначають 7—10-деншши курсами, замінюючі один одним. Лікування при гострому пієлонефриті триває не менше 3 міс, при хронічному—8—12 міс. Під час ремісії, строк застосування антибактеріальних препаратів скорочується до 20—Ш днів кожного місяця внаслідок використання лікарських рослин. Дія останніх різнобічна. Антигістамінні і протизапальні властивості мають листки і ягоди брусниці (кам'янки), ягоди журавлини, листки мучниці, груші, звіробою (прозірника), сечогінні — петрушка, хвощ польовий (сосонка польова), яловець, листя берези, літолітичні — квітки волошки, ягоди шипшини, трава кролива дводомної.
Для поліпшення обмінних процесів і підвищення реактивності організму призначають вітаміни групи В, аскорбінову кислоту, ретинол, апілак, метацил, пентоксил, лізоцим та ін.
При анатомічних аномаліях органів сечової системи потрібне хірургічне лікування.
Хворі, які перенесли пієлонефрит, повинні бути на диспансерному обліку; при гострому перебігу не менше двох років, при хронічному — до п'яти з моменту останнього загострення. При цьому періодично роблять загальні аналізи сечі, крові, стежать за функцією нирок. Продовжують фітотерапію, у разі потреби дають антибіотики, санують вогнища хронічної інфекції. Через півроку після загострення рекомендується санаторно-курортне лікування (Трускавець, Східниця, Друскішнкай, Желєзноводськ та ін.).
Пиелонефрит чаще поражает женщин в связи с анатомическим строением женщины. Часто пиелонефрит сопутствует мочекаменной болезни, простатиту, хотя может проявляться и самостоятельно. Соответственно, лечение пиелонефрита позволяет предупредить многие другие урологические заболевания.
Пиелонефрит симптомы и развитие Воспаление вызывается микроорганизмами, находящимися в организме человека или попадающими из внешней среды. Возбудителем пиелонефрита часто является кишечная палочка, стафилококк, клебсиелла, протей, энтерококк, стрептококк или несколько возбудителей сразу с присоединением грибковой инфекции. Причиной болезни являются воспалительные процессы в гениталиях, в мочевой системе, в ротовой полости, из этих воспалительных источников инфекция попадает в почки, другой путь - по мочеточнику из мочевых путей. Вторым фактором, служащим развитию нефрит, является нарушенный процесс работы почки (отток мочи в частности), расстройство почечного кровообращения и лимфообращения.
Различают острый, хронический и рецидивирующий пиелонефрит.
Острый пиелонефрит развивается на фоне сниженного иммунитета организма, предрасполагающими факторами являются переутомление, переохлаждение организма, инструментальные обследования. Начало острого пиелонефрита отмечается высокой температурой, ознобом, болями в поясничной области; мочеиспускание становится болезненным, учащённым; возникает головная боль, позывы к рвоте. В крови в начальной стадии болезни повышается количество азотистых шлаков. В моче выявляется гной, эритроциты, белок, бактерии.
Хронический пиелонефрит часто бывает следствием нелеченной острой формы болезни. Хроническая форма выявляется у больных неожиданно при исследовании анализов мочи или при измерении давления. Характерны общая слабость, головная боль, боли в пояснице, частое мочеиспускание, плохой аппетит.
Лечение пиелонифрита проводят антибиотиками, сульфаниламидными препаратами, показана диета (ограничение белков), тепло на поясницу, антиспастические средства. При пиелонефрите упражнения (специальный комплекс) и их регулярно выполнение помогают значительно улучшить здоровье пациентов
В диагностике пиелонефрита применяют специальные методы исследования, проводят рентген, радиоизотопные исследования, при необходимости проводят биопсию почек.
Пиелонефрит у беременных возможно полностью излечить с помощью терапии, поэтому пиелонефрит и дети – это не очень опасно. Однако в этом случае особенно подробно ведется история болезни пиелонефрит. Больные с острой стадией пилонефрита обязательно должны находиться в стационаре. Неосложненную форму пиелонефрита лечить следует консервативно антибиотиками: проводят дезинтоксикацию организма, иммуностимулирующую терапию. Лечение пилонифрита длится 2-3 недели до полного исчезновения из мочи больного микробов. При нагноительных процессах проводится операция.
Пієлонефрит
Пієлонефрит — це запальний процес тубулоінтерстиціальної тканини нирок.
Етіологія і патогенез. Спричинюється бактеріальною флорою (кишкова паличка, протей, ентерококи, стафілококи та їй.). Мікроорганізми потрапляють до нирки найчастіше через уретру. В ранньому віці вони поширюються гематогенне і дуже рідко — через лімфатичну систему. Затриманню і розвитку інфекції в нирках сприяють різні анатомічні аномалії сечової системи (подвоєння нирок, звуження сечівника — уретри, рефлекси тощо), імунодефіцитні стани, порушення мікроциркуляції у нирках при токсикозах, посилене утворення оксалатів, уратів, природжені дефекти ниркової тканини та ін.
Клініка. При гострому пієлонефриті домінує синдром загальної інтоксикації, який проявляється слабкістю, млявістю, неспокоєм, порушенням апетиту, сну, головним болем, нудотою, блюванням. Підвищується температура тіла, можливе знепритомлення, судороги, менінгеальні симптоми. Шкіра бліда, темні кола під очима. Характерними є пітливість, червоний дермографізм. У деяких випадках переважає шлунково-кишковий синдром з нудотою, блюванням, болем у животі, діареєю. Може розвинутися кишковий токсикоз з ексикозом. У інших хворих на перший план виступає урологічний синдром, при якому наявний біль у попереку і нижній ділянці живота, часто з болем при сечовипусканні, нетримання сечі. Перебіг хвороби у дітей перших місяців життя нерідко проявляється як сепсис.
При всіх клінічних формах обов'язково є зміни в сечі. Часто кількість її зменшена, з'являється каламуть з пластівцями і осадом. Слід зауважити, що білувата каламуть у сечі, коли остання стоїть на холоді, зв'язана з осадом солей. Найбільш характерною є нейтрофільна лейкоцитурія (піурія), помірне збільшення кількості білка (до 1 г/л), можливі також мікрогематурія, поява клітин ниркового епітелію. Допоміжне значення має підвищене виділення активних лейкоцитів. При бактеріологічному дослідженні виявляють збільшену кількість мікроорганізмів.
В аналізі крові — лейкоцитоз з нейтрофільозом, прискорена ШОЕ і підвищення інших показників активності запального процесу.
Гострі явища тривають від кількох годин до кількох днів і згодом переходять у малосимптомний перебіг із збереженням сечового синдрому.
Хронічний пієлонефрит розвивається із гострого при недостатньому його лікуванні і сприятливих факторах або з'являється непомітно. В останньому випадку його діагностують випадково. Хронічний пієлонефрит може мати хвилеподібний, малосимптомний і латентний перебіг.
Для хвилеподібного хронічного пієлонефриту характерні періоди загострення, під час яких можуть бути фебрильна температура тіла, млявість, головний біль та інші явища інтоксикації! і дизуричні порушення, менш виражені, ніж при гострій формі. Після загострень настають клінічні, а іноді й лабораторні ремісії.
При малосимптомному перебігу пієлояефриту відмічають слабкість, одноразові субфебрильні підвищення температури тіла, знижений апетит, блідість шкіри та слизових оболонок, схуднення, темні кола під очима, пастозність повік, посилену пітливість, червоний дермографїзм, біль у животі.
Діти, в яких хвороба має латентний перебіг, вважають себе здоровими, проте вони можуть дещо відставати у фізичному розвитку, бліді, часто простуджуються.
Діагноз хронічного пієлонефриту визначають на підставі змін у сечі (лейкоцитурія), що має особливо важливе значення у разі малосимптомних і латентних форм. При останніх в одноразовому загальному аналізі сечі нерідко відхилень від норми не знаходять. Лейкоцитурію виявляють тільки за допомогою проб Адіса, Амбурже, Нечипоренка. Обов'язковими є посіви сечі на бактеріальну флору. У всіх випадках хронічного пієлонефриту потрібно зробити внутрішньовенну пієлографію, радіоізотопну ренографію та інші спеціальні урологічні дослідження.
Слід пам'ятати, що лейкоцитурія — основний симптом, характерний для пієлонефриту, буває також при запаленні зовнішніх статевих органів та сечовивідних шляхів (вульвіт, вагініт, балано-постит, уретрит, цистит). Для диференціації цих процесів сечу досліджують у першій і середній порціях. У разі запалення нижніх сечових шляхів і зовнішніх статевих органів лейкоцитурія більш виражена в першій порції. При лейкоцитурії у дівчаток обов'язковою є консультація дитячого гінеколога.
Лікування. В гострому періоді призначають постільний режим. Під час ремісій при хронічному перебігу режим загальний з обмеженням фізичних навантажень. Хворим на пієлонефрит не можна вчитися у спортивних школах і брати участь у силових змаганнях. Проте при стійкій клініко-лабораторній ремісії дозволяються рухливі ігри, плавання, прогулянки на лижах. Треба рекомендувати систематичні заняття ЛФК для зміцнення м'язів живота, стегон, попереку та промежини, оскільки це поліпшує функціональний стан сечової системи.
Дієта при активному запальному процесі ґрунтується на обмеженні білка, натрію (молочно-рослинна їжа) і цілковитому вилученні продуктів з екстрактивними речовинами та ефірними оліями (м'ясні бульйони, цибуля, часник, кава, шоколад, смажені страви, бобові, щавель, риба та ін.). Бажано чергувати кожні З—5 днів м'ясну їжу, яка підкислює сечу, з рослинною, що її олужнює. Такий спосіб харчування створює несприятливі умови для розмноження мікроорганізмів. Кількість рідини збільшується до 1,5—2 л на добу. Після видужання дієта має бути повноцінною, тільки обмежують згадані вище подразливі продукти.
Серед медикаментозної терапії провідне місце займають антибактеріальні препарати, які підбирають за чутливістю мікроорганізмів до антибіотиків і з урахуванням функціонального стану нирок. Найчастіше при пієлонефриті застосовують ампіцилін, оксацилін, нітрофурани (фуразолідон, фурадонін), препарати налідиксової кислоти (неграм, невіграмон), групу нітроксоліну (5-НОК, нітроксолін). При збереженій функції нирок можна застосовувати антибіотики з групи аміноглікозидів (гентаміцин, бруламіцин, амікацин), цефалоспоринів (цефамізин, кефзол, кла-форан та ін.), тетрацикліни, сульфаніламідні препарати (сульфадиметоксин, сульфален, бісептол, бактрим, етазол) та ін. Антибактеріальні препарати призначають 7—10-деншши курсами, замінюючі один одним. Лікування при гострому пієлонефриті триває не менше 3 міс, при хронічному—8—12 міс. Під час ремісії, строк застосування антибактеріальних препаратів скорочується до 20—Ш днів кожного місяця внаслідок використання лікарських рослин. Дія останніх різнобічна. Антигістамінні і протизапальні властивості мають листки і ягоди брусниці (кам'янки), ягоди журавлини, листки мучниці, груші, звіробою (прозірника), сечогінні — петрушка, хвощ польовий (сосонка польова), яловець, листя берези, літолітичні — квітки волошки, ягоди шипшини, трава кролива дводомної.
Для поліпшення обмінних процесів і підвищення реактивності організму призначають вітаміни групи В, аскорбінову кислоту, ретинол, апілак, метацил, пентоксил, лізоцим та ін.
При анатомічних аномаліях органів сечової системи потрібне хірургічне лікування.
Хворі, які перенесли пієлонефрит, повинні бути на диспансерному обліку; при гострому перебігу не менше двох років, при хронічному — до п'яти з моменту останнього загострення. При цьому періодично роблять загальні аналізи сечі, крові, стежать за функцією нирок. Продовжують фітотерапію, у разі потреби дають антибіотики, санують вогнища хронічної інфекції. Через півроку після загострення рекомендується санаторно-курортне лікування (Трускавець, Східниця, Друскішнкай, Желєзноводськ та ін.).
Ниркова недостатність
Текст, що розкривається
Почечная недостаточность– аномальное состояние почек, при котором они не могут поддерживать постоянный химический состав среды организма, нарушается водно-электролитный баланс организма, потому что в организме задерживаются мочевина, мочевая кислота и др. то есть почки утрачивают способность выделять мочу.
По клиническому течению болезни принято различать острую и хроническую почечную недостаточность. Острая недостаточность возникает внезапно из - за острого, обычно обратимого поражения почечных тканей, и выражается в резком падении объема выделяемой мочи (олигурия). Либо моча совсем перестает выделяться (анурия).
Острая почечная недостаточность (ОПН) характеризуется острым нарушением деятельности одной или обеих почек. Диагностика базируется прежде всего на анамнезе: наличие влияния ядовитых продуктов, лекарственных средств. ОПН может развиться как результат воздействия на почечную ткань различных патологических внешних или внутренних факторов.
Потом при помощи катетеризации исключают обструкцию мочевых путей. Среди исследовательских методов используют радиоизотопную ренографию, ультразвук, компьютерную томографию, цистоскопию.
Хроническая почечная недостаточность (ХПН) развивается как следствие хроническог гломерулонефрита и пиелонефрита, сахарног о диабета, подагры, аномалий мочеточников, поликистоза почек, интоксикации свинцом, ртутью, лекарственными препаратами. Хроническая недостаточность может очень медленно развиваться на фоне других заболеваний почек (хронические гломерулонефрит, пиелонефрит, камни почек), которые приводят к замещению нормальной почечной ткани соединительной тканью. Хроническая почечная недостаточность развивается длительно и неотвратимо ведет к необратимым нарушениям почечных функций. При появлении первых симптомов этой болезни нужно обратиться к врачу.
Лечение почечной недостаточности должно быть комплексным, включает специальный диетический режим, коррекцию водно-солевого и кислотно-щелочного баланса, лечение гипертонии, сердечной недостаточности. При необходимости используются методы очищения крови ( гемодиализ) или пересадку почки донора.
Особое место в лечении, а также профилактике почечной недостаточности занимают методы нетрадиционного лечения, использование биологически активных пищевых добавок, которые являются экологически чистым продуктом.
Гостра і хронічна недостатність нирок
Недостатність нирок — це порушення функцій клубочко-канальцевого апарату нирок, що супроводиться затриманням в організмі продуктів азотистого обміну та інших метаболітів, розладами водного, електролітного, осмотичного обміну, кислотно-основної рівноваги, регуляції артеріального тиску, кровотворення та ін.
Якщо такий стан настає швидко (години, дні), то виникає гостра недостатність нирок·; якщо ж він розвивається поступово протягом місяців і років, то це хронічна недостатність нирок.
Причинами и недостатності нирок бувають гломерулонефрит, пієлонефрит, спадковий нефрит, гемолітико-уремічний синдром, природжені дисплазії нирок, отруєння різними хімічними речовинами лікарськими засобами, грибами, переливання несумісної крові, різні шокові стани (травматичний, опіковий, від крововтрати, ексикозу) та ін.
Порушення функції нефрону при гострій недостатності нирок виникає внаслідок зменшеної гемодинаміки в нирках і різко зниженого постачання їх киснем. При сприятливому перебігу гострої недостатності нирок можливе повне відновлення їхньої функції. Хронічна недостатність нирок зумовлює поступову загибель щоразу більшої кількості нефронів, які замінюються сполучною тканиною. Функція нирок при цьому відновитися вже не може.
Клініка гострої недостатності нирок складається з 4 стадій. У початковому періоді на перший план виступають симптоми тієї хвороби, яка призвела до гострої недостатності нирок. Це переважно клінічна картина того чи іншого отруєння, шоку, гемолітико-уремічного синдрому, гломерулонефриту і т. ін. Одночасно зменшується діурез, знижується відносна густина сечі (нижче 1015). Ця стадія триває від кількох годин до кількох днів. Надалі розвивається одігоануричний період. Кількість сечі зменшується до 100-30мл на добу, її відносна густина низька. З'являються анорексія. нудота і блювання, шкіра бліда, з крововиливами. Можуть бути набряки. Іноді розвивається набряк: легень. Внаслідок ацидозу дихання стає глибоким, прискореним. Вислуховується тахікардія, можливі аритмії. При вживанні солі підвищується артеріальний тиск. Характерні метеоризм і біль у животі, пронос. У крові швидко зростає кількість сечовини, креатиніну, калію, магнію, виникає ацидоз.
При сприятливому перебігу хвороби настає період відновлення діурезу. Кількість сечі збільшується до 3-5л. На добу, відносна густина її далі низька. З часом зникають азотемія і гіперкаліємія. Остання може перейти в небезпечний стан — гіпокаліємію. При правильному лікуванні функція нирок поступово відновлюється і настає стадія видужування. Для цілковитого одужання хворого потрібно від 6 міс до 2 років.
Лікування у початковому періоді спрямоване на основну хворобу, внаслідок якої розвинулася недостатність нирок. При крововтраті, ексикозі для заповнення кров'яного русла внутрішньовенно вводять 5% розчин глюкози, сольові розчини (без калію), кровозамінники. Пpи отруєннях дають унітіол. У разі переливання несумісної крові здійснюють заміну ії.
У олігоануричному періоді важливо стежити за балансом води. Кількість введеної рідини повинна дорівнювати 500 мл плюс усі видимі втрати її за попередній пень. У харчовому раціоні білок обмежують до 0,6-0,7 г/кг маси тіла на добу (дієта Джіордано-Джюванетті), енергетична цінність їжі повинна становити 335-376· кДж (80—90 ккал) на 1 кг маси тіла.
Важливою є боротьба з гіперкалішією (внутрішньовенне введення 10 % глюкози з інсуліном, 10 % розчину кальцію). Добрий ефект дістають від шлунково-кишкового діалізу, після якого помітно зменшується в крові рівень як калій, так і азотистих шлаків. Для діалізу можна використовувати розчин Амбурже (натрію гідрокарбонату 20 г, сухої глюкоза 70 г, цукру 900 г на 10 л води). Одним-двома літрами цього розчину промивають шлунок, а решту використовують для іригації кишок за допомогою високої клізми. Важливо стимулювати діурез фуросемідом, манітолом. Для боротьби з ацидозом внутрішньовенне краплинне вводять 4 % розчин натрію гідрокарбонату.
Якщо анурія утримується протягом 24—48 год, рівень сечовини перевищує 24 ммоль/л, калію 7,5 ммоль/л і рН крові нижче 7,2, слід негайно провести хворому гемодіаліз.
У періоді відновлення діурезу організм треба забезпечити рідиною і солями відповідно до їхніх втрат. На стадії видужування дитина перебуває під постійним наглядом фельдшера і лікаря, одержуючи повноцінне лікування. У разі потреби застосовують симптоматичну терапію. Протягом двох років періодично роблять загальні аналізи сечі, крові, перевіряють функцію нирок, вимірюють артеріальний тиск. Дитину можна зняти з диспансерного обліку, якщо за дворічний період не було ні клінічних, ні лабораторних відхилень.
Клініка хронічної недостатності нирок. Хронічна недостатність нирок — це фінал тяжких і хронічних ниркових хвороб (гломерулонефриту, пієлонефриту, спадкових і природжених нефропатій та ін.). її перебіг можна поділити на дві стадії: початкову, або компенсаторну (поліуричну), і кінцеву, або уремічну (олігоануричну).
Початкова стадія триває роками. Оскільки концентраційна функція нирок недостатня, то усунення шлаків із організму компенсується їх розведенням і виведенням з великою кількістю рідини. Поліурія досягає 4—5 л на добу. Хворі ще почувають себе відносно задовільно. Проте можливі зниження апетиту, слабкість, утомлюваність. Шкіра бліда і суха. Відносна густина сечі нижча від 1015. В крові до 16 ммоль/л підвищується вміст сечовини. Клубочкова фільтрація становить близько 25 % норми. Розвивається анемія.
Перша стадія хронічної недостатності нирок поступово переходить у другу — декомпенсовану. Діурез зменшується до олігурії, а надалі до анурії. Настає декомпенсація всіх функцій нирок. Кількість сечовини і креатиніну збільшується в 5—20 разів порівняно з нормою Підвищується до 6—7 ммоль/л рівень калію. Розвивається ацидоз. Через порушення гомеостазу і гіперазотемії стан хворих різко погіршується З'являються анорексія, постійний головний біль. Шкіра бліда або жовтувато-сіра, ніби посипана сіруватою пудрою (кристали натрію, хлориду і сечовини). Виражений свербіж. Місцями на шкірі спостерігаються потехіальні висипання. Внаслідок втрат кальцію кістки розм'якшуються. Надмір сечовини виділяється через слизові оболонки травного каналу, органів дихання, осідає на плевру, перикард. Тому розвивається клінічна картина стоматиту, гастроентериту (блювання, пронос, біль у животі), ларингіту, трахеобронхіту, пневмонії, плевриту, перикардиту. Порушується серцева діяльність (брадикардія). Межі серця поширені, тони ослаблені. Може бути систолічний шум, шум тертя перикарда. Внаслідок ацидозу глибоким і шумним стає дихання. Печінка збільшена, болюча. Наростають нервово-психічні розлади: втрата свідомості, клініко-тонічні судороги. Надалі розвивається кома, і хворий гине.
Лікування. У першій стадії потрібно активно лікувати патологічний процес, який призвів до хронічної недостатності нирок. Бажано, щоб діти відвідували школу для підтримки позитивного емоційного тонусу. Але їх звільняють від занять фізкультурою, будь-яких понадурочних навантажень, їм надають додатковий вихідний день. У дошкільному віці перебування в дитячому колективі забороняється у зв'язку з можливістю інфікування.
У лікуванні основне значення має дієта із зменшеним вмістом білка, але високою енергетичною цінністю за рахунок жирів, вуглеводів. Кількість білка становить 1,5—0,6 г/кг маси тіла залежно від рівня сечовини у крові. Таким вимогам відповідають різні варіанти дієти Джіордано-Джіованетті, яку можна призначати дітям після трирічного віку. У зв'язку з поліурією кількість рідини не обмежують. Сольовий баланс має бути нульовим, тобто солі дають стільки, скільки її виділяється з організму.
У декомпенсованій стадії важливе значення мають гігієнічні ванни - двічі на день, щоб усунути з поверхні шкіри речовини, "які" постійно виділяються шкірою. В дієті обмежують білок до 0,7—0,6 г/кг маси тіла. Кількість прийнятої рідини відповідає її кількості, виділеній з організму за попередній день плюс 300—500 мл. При набряках і гіпертонії сіль обмежують, але вилучити її зовсім не можна, бо це призведе до ще більшого зниження фільтраційної функції нирок.
Основним у терапії олігоануричної стадії є боротьба з гіперкаліємією, ацидозом, гіперазотемією (див. «Лікування гострої недостатності нирок», с.291). При артеріальній гіпертензії дають гіпотензивні засоби у поєднанні з сечогінними. У разі гіпокальціємії призначають кальцій з вітаміном D (від 4000 до 40 000 МО на добу). При анемії переливають відмиті еритроцити. Якщо розвивається недостатність серця, потрібно давати серцеві глікозиди.
В олігоануричній стадії хронічної недостатності нирок, коли рівень креатиніну у сироватці крові досягає 0,528 ммоль/л, а кліренс ендогенного креатиніну стає нижчим за 10 мл за 1 хв на 1,73 м2 площі тіла, дітей переводять на регулярний гемодіаліз, який роблять по 2—3 рази на тиждень. Хворих, які перебувають на гемодіалізі, готують до найбільш радикального засобу терапії— пересаджування нирки.
По клиническому течению болезни принято различать острую и хроническую почечную недостаточность. Острая недостаточность возникает внезапно из - за острого, обычно обратимого поражения почечных тканей, и выражается в резком падении объема выделяемой мочи (олигурия). Либо моча совсем перестает выделяться (анурия).
Острая почечная недостаточность (ОПН) характеризуется острым нарушением деятельности одной или обеих почек. Диагностика базируется прежде всего на анамнезе: наличие влияния ядовитых продуктов, лекарственных средств. ОПН может развиться как результат воздействия на почечную ткань различных патологических внешних или внутренних факторов.
Потом при помощи катетеризации исключают обструкцию мочевых путей. Среди исследовательских методов используют радиоизотопную ренографию, ультразвук, компьютерную томографию, цистоскопию.
Хроническая почечная недостаточность (ХПН) развивается как следствие хроническог гломерулонефрита и пиелонефрита, сахарног о диабета, подагры, аномалий мочеточников, поликистоза почек, интоксикации свинцом, ртутью, лекарственными препаратами. Хроническая недостаточность может очень медленно развиваться на фоне других заболеваний почек (хронические гломерулонефрит, пиелонефрит, камни почек), которые приводят к замещению нормальной почечной ткани соединительной тканью. Хроническая почечная недостаточность развивается длительно и неотвратимо ведет к необратимым нарушениям почечных функций. При появлении первых симптомов этой болезни нужно обратиться к врачу.
Лечение почечной недостаточности должно быть комплексным, включает специальный диетический режим, коррекцию водно-солевого и кислотно-щелочного баланса, лечение гипертонии, сердечной недостаточности. При необходимости используются методы очищения крови ( гемодиализ) или пересадку почки донора.
Особое место в лечении, а также профилактике почечной недостаточности занимают методы нетрадиционного лечения, использование биологически активных пищевых добавок, которые являются экологически чистым продуктом.
Гостра і хронічна недостатність нирок
Недостатність нирок — це порушення функцій клубочко-канальцевого апарату нирок, що супроводиться затриманням в організмі продуктів азотистого обміну та інших метаболітів, розладами водного, електролітного, осмотичного обміну, кислотно-основної рівноваги, регуляції артеріального тиску, кровотворення та ін.
Якщо такий стан настає швидко (години, дні), то виникає гостра недостатність нирок·; якщо ж він розвивається поступово протягом місяців і років, то це хронічна недостатність нирок.
Причинами и недостатності нирок бувають гломерулонефрит, пієлонефрит, спадковий нефрит, гемолітико-уремічний синдром, природжені дисплазії нирок, отруєння різними хімічними речовинами лікарськими засобами, грибами, переливання несумісної крові, різні шокові стани (травматичний, опіковий, від крововтрати, ексикозу) та ін.
Порушення функції нефрону при гострій недостатності нирок виникає внаслідок зменшеної гемодинаміки в нирках і різко зниженого постачання їх киснем. При сприятливому перебігу гострої недостатності нирок можливе повне відновлення їхньої функції. Хронічна недостатність нирок зумовлює поступову загибель щоразу більшої кількості нефронів, які замінюються сполучною тканиною. Функція нирок при цьому відновитися вже не може.
Клініка гострої недостатності нирок складається з 4 стадій. У початковому періоді на перший план виступають симптоми тієї хвороби, яка призвела до гострої недостатності нирок. Це переважно клінічна картина того чи іншого отруєння, шоку, гемолітико-уремічного синдрому, гломерулонефриту і т. ін. Одночасно зменшується діурез, знижується відносна густина сечі (нижче 1015). Ця стадія триває від кількох годин до кількох днів. Надалі розвивається одігоануричний період. Кількість сечі зменшується до 100-30мл на добу, її відносна густина низька. З'являються анорексія. нудота і блювання, шкіра бліда, з крововиливами. Можуть бути набряки. Іноді розвивається набряк: легень. Внаслідок ацидозу дихання стає глибоким, прискореним. Вислуховується тахікардія, можливі аритмії. При вживанні солі підвищується артеріальний тиск. Характерні метеоризм і біль у животі, пронос. У крові швидко зростає кількість сечовини, креатиніну, калію, магнію, виникає ацидоз.
При сприятливому перебігу хвороби настає період відновлення діурезу. Кількість сечі збільшується до 3-5л. На добу, відносна густина її далі низька. З часом зникають азотемія і гіперкаліємія. Остання може перейти в небезпечний стан — гіпокаліємію. При правильному лікуванні функція нирок поступово відновлюється і настає стадія видужування. Для цілковитого одужання хворого потрібно від 6 міс до 2 років.
Лікування у початковому періоді спрямоване на основну хворобу, внаслідок якої розвинулася недостатність нирок. При крововтраті, ексикозі для заповнення кров'яного русла внутрішньовенно вводять 5% розчин глюкози, сольові розчини (без калію), кровозамінники. Пpи отруєннях дають унітіол. У разі переливання несумісної крові здійснюють заміну ії.
У олігоануричному періоді важливо стежити за балансом води. Кількість введеної рідини повинна дорівнювати 500 мл плюс усі видимі втрати її за попередній пень. У харчовому раціоні білок обмежують до 0,6-0,7 г/кг маси тіла на добу (дієта Джіордано-Джюванетті), енергетична цінність їжі повинна становити 335-376· кДж (80—90 ккал) на 1 кг маси тіла.
Важливою є боротьба з гіперкалішією (внутрішньовенне введення 10 % глюкози з інсуліном, 10 % розчину кальцію). Добрий ефект дістають від шлунково-кишкового діалізу, після якого помітно зменшується в крові рівень як калій, так і азотистих шлаків. Для діалізу можна використовувати розчин Амбурже (натрію гідрокарбонату 20 г, сухої глюкоза 70 г, цукру 900 г на 10 л води). Одним-двома літрами цього розчину промивають шлунок, а решту використовують для іригації кишок за допомогою високої клізми. Важливо стимулювати діурез фуросемідом, манітолом. Для боротьби з ацидозом внутрішньовенне краплинне вводять 4 % розчин натрію гідрокарбонату.
Якщо анурія утримується протягом 24—48 год, рівень сечовини перевищує 24 ммоль/л, калію 7,5 ммоль/л і рН крові нижче 7,2, слід негайно провести хворому гемодіаліз.
У періоді відновлення діурезу організм треба забезпечити рідиною і солями відповідно до їхніх втрат. На стадії видужування дитина перебуває під постійним наглядом фельдшера і лікаря, одержуючи повноцінне лікування. У разі потреби застосовують симптоматичну терапію. Протягом двох років періодично роблять загальні аналізи сечі, крові, перевіряють функцію нирок, вимірюють артеріальний тиск. Дитину можна зняти з диспансерного обліку, якщо за дворічний період не було ні клінічних, ні лабораторних відхилень.
Клініка хронічної недостатності нирок. Хронічна недостатність нирок — це фінал тяжких і хронічних ниркових хвороб (гломерулонефриту, пієлонефриту, спадкових і природжених нефропатій та ін.). її перебіг можна поділити на дві стадії: початкову, або компенсаторну (поліуричну), і кінцеву, або уремічну (олігоануричну).
Початкова стадія триває роками. Оскільки концентраційна функція нирок недостатня, то усунення шлаків із організму компенсується їх розведенням і виведенням з великою кількістю рідини. Поліурія досягає 4—5 л на добу. Хворі ще почувають себе відносно задовільно. Проте можливі зниження апетиту, слабкість, утомлюваність. Шкіра бліда і суха. Відносна густина сечі нижча від 1015. В крові до 16 ммоль/л підвищується вміст сечовини. Клубочкова фільтрація становить близько 25 % норми. Розвивається анемія.
Перша стадія хронічної недостатності нирок поступово переходить у другу — декомпенсовану. Діурез зменшується до олігурії, а надалі до анурії. Настає декомпенсація всіх функцій нирок. Кількість сечовини і креатиніну збільшується в 5—20 разів порівняно з нормою Підвищується до 6—7 ммоль/л рівень калію. Розвивається ацидоз. Через порушення гомеостазу і гіперазотемії стан хворих різко погіршується З'являються анорексія, постійний головний біль. Шкіра бліда або жовтувато-сіра, ніби посипана сіруватою пудрою (кристали натрію, хлориду і сечовини). Виражений свербіж. Місцями на шкірі спостерігаються потехіальні висипання. Внаслідок втрат кальцію кістки розм'якшуються. Надмір сечовини виділяється через слизові оболонки травного каналу, органів дихання, осідає на плевру, перикард. Тому розвивається клінічна картина стоматиту, гастроентериту (блювання, пронос, біль у животі), ларингіту, трахеобронхіту, пневмонії, плевриту, перикардиту. Порушується серцева діяльність (брадикардія). Межі серця поширені, тони ослаблені. Може бути систолічний шум, шум тертя перикарда. Внаслідок ацидозу глибоким і шумним стає дихання. Печінка збільшена, болюча. Наростають нервово-психічні розлади: втрата свідомості, клініко-тонічні судороги. Надалі розвивається кома, і хворий гине.
Лікування. У першій стадії потрібно активно лікувати патологічний процес, який призвів до хронічної недостатності нирок. Бажано, щоб діти відвідували школу для підтримки позитивного емоційного тонусу. Але їх звільняють від занять фізкультурою, будь-яких понадурочних навантажень, їм надають додатковий вихідний день. У дошкільному віці перебування в дитячому колективі забороняється у зв'язку з можливістю інфікування.
У лікуванні основне значення має дієта із зменшеним вмістом білка, але високою енергетичною цінністю за рахунок жирів, вуглеводів. Кількість білка становить 1,5—0,6 г/кг маси тіла залежно від рівня сечовини у крові. Таким вимогам відповідають різні варіанти дієти Джіордано-Джіованетті, яку можна призначати дітям після трирічного віку. У зв'язку з поліурією кількість рідини не обмежують. Сольовий баланс має бути нульовим, тобто солі дають стільки, скільки її виділяється з організму.
У декомпенсованій стадії важливе значення мають гігієнічні ванни - двічі на день, щоб усунути з поверхні шкіри речовини, "які" постійно виділяються шкірою. В дієті обмежують білок до 0,7—0,6 г/кг маси тіла. Кількість прийнятої рідини відповідає її кількості, виділеній з організму за попередній день плюс 300—500 мл. При набряках і гіпертонії сіль обмежують, але вилучити її зовсім не можна, бо це призведе до ще більшого зниження фільтраційної функції нирок.
Основним у терапії олігоануричної стадії є боротьба з гіперкаліємією, ацидозом, гіперазотемією (див. «Лікування гострої недостатності нирок», с.291). При артеріальній гіпертензії дають гіпотензивні засоби у поєднанні з сечогінними. У разі гіпокальціємії призначають кальцій з вітаміном D (від 4000 до 40 000 МО на добу). При анемії переливають відмиті еритроцити. Якщо розвивається недостатність серця, потрібно давати серцеві глікозиди.
В олігоануричній стадії хронічної недостатності нирок, коли рівень креатиніну у сироватці крові досягає 0,528 ммоль/л, а кліренс ендогенного креатиніну стає нижчим за 10 мл за 1 хв на 1,73 м2 площі тіла, дітей переводять на регулярний гемодіаліз, який роблять по 2—3 рази на тиждень. Хворих, які перебувають на гемодіалізі, готують до найбільш радикального засобу терапії— пересаджування нирки.
.
А головне це дієта і не переохолоджуватись!!!
А головне це дієта і не переохолоджуватись!!!
У мене хронічний пієлонефрит зі мною років двадцять тому...боремося, але він йде поряд зі мною, прогресує, стихає.....але всеодно дає про себе знати час від часу, те, що мені в їжі найбільше хочеться і я не можу, так кортить скуштувати.... не можна.............. ну, і постійно потрібно бути в теплі, в нижній частині тіла...
.
) Ото мені і далась в знаки моя нирка. Тоді й виявили, що вона в мене подвоєна.
