[Krizia]

Казочка про курочку Рябу.The Modern Interpretation

Текст, що розкривається

Було собі звичайніssіньке село, в якому жило багато типових сімей, що складалися з діда, баби & курочки, що зазвичай Рябою кликалась(а ще, кому щастило, мали своєю співмешканкою мишку-це так, для кращої безпеки). Дітей, як вже зрозуміло, не було-усі повиїжджали до міста, по зрозумілій причині: робота та зарплатня-не те щоб депутатська, але, принаймні, вища за прожитковий мінімум.В принципі, це село можна було б назвати традиційним українським, але, якби не кілька «але». Попри те, що люди в ньому жили звичайні, не звичайне заняття в них було: вони шукали чудодійний засіб, за допомогою якого можна було б змусити курей нести золоті яйця(щось на зразок філософського каменя). Цим заняттям була одержима буквально кожна сім’я-усе їхнє життя було підпорядковане згаданій меті, на досягнення якої витрачалися, фактично, увесь час та гроші. Ох, що ці бідолашні тільки не робили: і годували курей подрібненим до міліметрових крупинок золотом, і різними магічними сумішами, і читали різного роду наукову літературу, на зразок орнітологічної генетики, психології птахів, селекційної біохімії, історію тваринництва тощо. І навіть дітям ще з молоком матері прививали думку-мету, що їхня місія - стати великими хіміками-біологами-селекціонерами, які винайдуть цей філософський камінь і тим самим визволить село від багатолітніх мук-пошуків того чудодійного «курячого філософського каменя». Чи виправдовувала ця не зовсім раціональна мета усі матеріальні та моральні зусилля мешканців села - було невідомо, але те, що це село перетворилося на національного продуцента кадрів хімічної, фармацевтичної та харчової промисловості, стало очевидним фактом.От тільки кури чомусь, попри те, що споживали золото, були якійсь кволі, і не те щоб золотих яєць, а й навіть простих нести не хотіли( точніше, були просто фізично неспроможними).Ну, так вже природа цих істот влаштована: органічне породжує тільки органічне.Люди, напевне, цю істину зрозуміли-не даремно ж наукою займались. Але ідея «золотоносних курей» усе ж не полишала їхньої свідомості.Як відомо, серед законів та закономірностей трапляються виключення - в цьому селі мешкала одна-єдина екстраординарна сім’я - теж дід & баба , які займалася, на думку співмешканців, не тим, чим треба. З них завжди сміялися, дразнили «профанами-простаками», «невігласами в філософсько-алхімічній науці»Але відрізнялися вони лише тим, що не обтяжували свою курочку Рябу вимогами нести золоті яйця та не годували різноманітними хімічними сумішами сумнівного походження. Словом, хворіли дивною хворобою, що не підлягає медичним висновкам. Жили собі звичайним середньостатистичним життям, виростили діток, що подалися до міста на навчання та роботу, та залишилися хазяйнувати із курочкою та мишкою. На прожиття заробляли тим, що вирощували та продавали різноманітні рослини харчового призначення та знесені курочкою яйця (прості).Годували курочку звичайнісіньким пшоном, яке і собі варили на обід. Їли вони це пшоно & колобком закусували…А курочка була тільки-но вдячна Богу, що жила саме у них, із співчуттям дивлячись на своїх сусідок - співплемінниць, яких постійно годували харчами неорганічної природи.Якось на зборах курячих депутатів довідалася вона, чим люди цього села живуть, та й вирішила, що треба якось пробудити свій потенціал, та знести те золоте яйце, яке усі так прагнули отримати. «От дідові з бабою на радість буде!»- подумала курочка.
Довго ж вона ламала голову, як-то його знести… Читала різноманітну літературу з алхімії та хімії, біології, орнітології-загалом усе, що їй не завадило б знати , аби стати на вищий ступінь еволюції. Також працювала вона над свідомістю, вдавалася до східних медитативних практик, філософувала…Та все не те & не так. Та якось раптом, прогулюючись понурими осінніми вулицями рідного села, вона зустріла його…Пречервоного(ну, тобто прекрасного), лапатого, попелясто-зозулястого, чотирьох ранкового, довгогорлого, госто- та рожевоязикого, перламутровокрилого – ну, словом, простого півня. І от, закрутилось…Амур-гламур…А через місяць було, власне, оте довгоочікуване, золоте…Точніше, отой-важкий тупий предмет - та ні, тупий уже був в українській історії…Краще овальний...- ну, як би його краще назвати?О, Еврика!-ТМ «Золоте яєчко».
Дід і баба, побачивши цей дивовижний предмет овальної форми із жовтого металу, зняли пробу(на дідів зуб), потім пораділи кілька хвилин, а тоді стали думати, де б його застосувати. «Ну, щоб ми з ним не зробили, перш за все треба його розбити. А тоді частину продамо, частину - собі та дітям на різні прикраси, а решті знайдемо призначення». Тоді дід узяв молоток і почав бити. Вдарив один раз, другий - щось нічого не виходило, тільки молоток зламався. «Може траєкторію не так вирахував,– подумав дід, вимальовуючи на обличчі нерозуміння,- чи може занадто високу густину для цього молота має?» «Може спробувати розплавити в печі? Але, я не певен, що це буде оптимальний варіант, тож я краще запитаю в сусіда-адже він - справжній спеціаліст у справах хімії-алхімії, особливо якщо це стосується золота.»
Поки дід шукав поради, як розділити дане яйце на безліч частинок, він знайшов собі багато друзів у селі( які ще не так давно сміялися з них із бабою, а тепер розквітали гумовою посмішкою перед очима), які б і раді були доречну пораду дати, проте за премію-тобто часточку від того скарбу, який треба було розділити. (Було навіть із кожним, хто бажав допомогти, договір усний укладено.) Тільки жодна порада не давала очікуваного результату. Що тільки вони не робили: & гирями товкли, & трактором переїжджали, & чаклували, й танцювали навколо того яйця, навіть тридцять три богатирі з Росії виявили братнє бажання допомогти(звичайно за умови, що нагородою за роботу буде половина того що ділили-читай «усе цілком»), але яйце луснути і не збиралося.
Зажурилися дід з бабою, зажурилося село, кожна із сімей якого сподівалася на шматок тієї золотої твердої речовини, яка заціною на другому місті після платини на ринку цінних металів; зажурилися тридцять три богатирі, що додому в Ростов доведеться з пустими руками їхати…Добре, хоч «у єтіх хахлов гарелки немеренно –горе есть чем залить»…
Ну, дідові з бабою нічого не залишалося, як тільки залишити цю золоту кулю неправильної форми до кращих часів лежати. Поклали його на полицю. Аж раптом, звідки не візьмись, вибігає мишка зі швидкістю x км/год, пробігає повз яйце, чіпляє його хвостиком із силою F - яєчко летить із прискоренням g, при силі тяжіння F, вдаряється об підлогу із силою F і, зрештою, розбивається на безліч частинок асиметричної форми.
…Дід плаче, баба плаче…А чого, власне, плакати? Яєчко розбилося, як вони хотіли, всі живі-здорові, всі радіють… Стоп, всі - це хто? –А це все село, та ще й тридцять три богатирі з Ростова - і всі ж свою долю хотять - аж пищать! Вони ж усі якраз і наглядали за тим, що робить це подружжя з отим рябиним чудом. – Чтобі било всьо как по договору значиться,- все повторював Дядька Чернамор.
А чи справді усі вони на нього мають право? Адже договір був укладений в усній формі, без засвідчення незалежних, не залучених до справи осіб-це по-перше, а по - друге умовою виконання договору зобов’язаною стороною є допомога обіцяючої сторони, та ніхто із зазначених, як відомо, у процесі подрібнення золотого яйця участі не приймав. Пообіцяли допомогти, намагалися-ну, не вийшло. Хотіли, та не змогли. Хатели как лучше, а палучилась как всегда, -констатував Дядька Чернамор. Так от, оскільки результатів оті всі намагання не дали - ніхто нікому нічого не винен. Адже яйце розбила мишка, яка є власністю діда та баби…Та це можу говорити лише як, як безпристрасний спостерігач, та ще декотрі читачі, котрі також не брали участі у процесі та прогресі…А от дід та баба плачуть…Чомусь… Чому, - читач & сам здогадається, якщо він добре знає масову психологію, а точніше - менталітет села. Що ж, залишається лише курочці покудкудакати: « Не плач діду, не плач бабо, я вам нове яйце знесу, не золоте, а просте….