Допомога
Відправлено 13 березень 2009 - 20:47
Ішов 39-й тиждень вагітності (в наступну неділю мало бути рівно 40 тижнів), я як сумлінна вагітна майбутня мамочка прийшла на прийом до свого дільничного гінеколога, яка будучи в поганому настрої заявила мені – в тебе величезна дитина, будь розумною, якщо до вівторка не родиш – лягай в патологію! Яка я тоді була шокована, адже зі словом ПАТОЛОГІЯ в мене асоціювалося: приниження, біль, недоспані ночі і взагалі тюрма! Ну подумала я собі, в патології ми вже побували, не піду, хоть стріляйте! Але порадившись вдома з чоловіком та мамою, я таки вирішила бути «розумною» і робити так, щоб було краще не мені, а моїй лялі, бо це найважливіше! Цілі вихідні я терзала себе роздумами як поступити, що робити… в понеділок ми пішли на УЗД, де мені сказали, що моя доця має вже 4000-4200, і хоч цифри зашкалювали як на мене, в патологію я вирішила все ж таки не йти, адже нікуди вона не дінеться – мусить народитися. Ми вирішили почекати до четверга, а там я себе настроїла – не народжу до четверга, більше жартувати не буду – таки заставлю себе переступити поріг тої злощасної патології! І ось в вівторок вечором, збираючись спати, я почула болі низом живота і легкі скорочення матки. Правда особливої уваги я цьому не надала, подумала собі: да-да ми це вже проходили три тижні тому, коли приїхали в пологовий народжувати зі всіма чемоданами і монатками, а мені сказали – ти шо дитинко, ти ше не рожаєш і ше скоро не будеш, їдь додому! Так от, ми зібрались спати, правда так до цього і не дійшло, бо біль наростала, ставала сильнішої і регулярнішою і з 12 ночі, коли наступила середа, я зрозуміла – мабуть це вже воно, хоча не вірила в те, що вже пора до останнього! І не дивно, що я народила саме в середу, адже завагітніла я в середу, всі загрози, які спричиняли мої збереження вагітності в лікарні, також були по середах, ті серйозні передвісники, за яких я вже їхала народжувати були також в середу. Короче середа мій день!
Я ходила по квартирі, час-від-часу спиняючись і корчилась від болю. Так ми дотягли до 6 ранку і в шість я сказала – все досить, дзвоню своєму лікарю. Ми домовились з ним, що їдемо в пологовий і там зустрічаємось. Ми вирушили до пологового будинку. Дорога мені здавалась важкою, довгою і безконечною. Різні думки крутились в голові, але найбільше хотілось отримати найбільше свято – взяти до рук донечку.
В приймальному відділені ми зразу покликали чергову лікарку, щоб вона оглянула мене і подивилась чи є розкриття. Вона до нас спустилася і сказала, що ви оформляйтесь, а я потім подивлюсь. Я все таки настояла, щоб вона мене подивилась прямо там у приймальному, мол якщо немає відкриття – я їду додому. Вона розсміялась і оглянувши мене промовила чудесні для мене слова – розкриття на 1 палець. Яка я була рада тоді, в мене виступили сльози на очах, адже от-от я побачу свою доню. В серці зажевріла надія, що це буде дуже скоро.
Ми з чоловіком потрапили в наш сімейний родзал № 6. Доволі пристойно зробили в нашому пологовому і зручно – все під руками, та й приємна затишна обстановка. Я зразу прийнялась пригати на м’ячику – кажуть розслабляє шийку матки і стимулює родову діяльність. Так ми «проскакали» ще 4 години, коли о 11:10 до мене прийшла ціла гвардія з чергового лікаря, завідувачки пологовим, акушерки і ще пару чоловік. Прийшли оглянути шийку, а насправді… якби я тільки тоді знала, що мене чекає. Вони пробили мені води і то якимось таким кащунським методом, що я хотіла злізти з того крісла і втекти додому, короче після всіх тих тортур я була ледве жива і мене відкачував чоловік. От не пойму чому жінці, яка народжує не сказати – так і так ми тобі пробили води, щоб ти швидше народила. Я запитала в чергової чи мені пробили води, а вона мені сказала, що ні вони в тебе вже самі текли. Ну як текли, я ж то знаю, що ні! Для чого ця конспірація? Потім прийшов мій лікар, який мав приймати роди. Я запитала ще в нього чи вони мені пробили води, а він нічого не сказавши просто посміхнувся і сказав, що тепер все піде швидше. Не знаю, що там мало бути швидше, шийка відривалась ну дуже вже повільно, хоча схватки й правду ставали довшими, болючішими і текли води.
Час ішов дуже повільно, година перетворювалась на вічність і постійно хотілось в туалет. Вже коли схватки були не виносимі, мені принесли судно і прийшлось ходити на нього. Я була виснажена, бо не спала більше 30 годин.
Десь о 16 мені принесли капельницю і сказали, що потрібно мене підкріпити, бо я не витримаю потуг, а потуги це найважче, бо потрібні сили. Я лягла на ліжко. Ой краще б не лягала. Мене кидало в холодний піт, а між схватками я просто відключалася від втоми і приходила в себе лише від болю. Пів на шосту в мій родзал влетів лікар, який приймав пологи, акушерка і черговий лікар. Я вся така вимучена питала, чи ще довго, а мені все казали ще трошки – сонечко, потерпи ще трошки… Бігом поміняли капельницю і знову ж таки нічого не сказавши, що будуть стимулювати, пустили капельницю в дію. Я миттєво відчула, що пече в роті і все почало розпирати, дитинка миттєво рвалася на волю. Це була неймовірно страшно, бо я не знала цих відчуттів і боялась, що щось зроблю не так. Коли головка вже показалась, мені дали до неї доторкнутись, от тоді я зрозуміла, що моїм стражданням скоро прийде кінець. Мене ледь-ледь перевили на крісло. Таке враження, що ще б чуть-чуть і я б народила прямо там у ліжку. Але нічого з горем по-полам і я вже на кріслі. Моя доця народилась за 3 потуги і за 18 годин. Не обійшлось без розрізу, і так слава Богу, що різали, а не порвалась сама.
Але потім я усвідомила, яке це щастя, коли тобі викладають на живіт плід великого кохання, такий синій, мокрий, кричущий, але твій такий коханий і дорогий. В цей момент забулося все – біль, тривога. Я бачила лише щасливі очі мого чоловіка, який носив по родзалі нашу донечку, дивлячись як вона тихенько сопе, в той час, коли мене шили на живо.
Після двох годин перебування з нашим татом в родзалі, нас перевели в післяродову палату і там я вже придивилась до бірочок і прочитала, що мені написали хлопчик! Мене мучили сумніви, чи то мені не правильно написали чи таки дійсно хлопчик! Я покликала медсестру і показала їй, вона забрала малу і принесла вже з новими бірочками. На другий день прийшла акушерочка, яка приймала пологи і так жартома сказала – от то я тобі вчудила, нічого ще й за хлопчиком до мене прийдеш!
Кажуть, що страшно іти на перші пологи, бо не знаєш як то все, а страшно іти на другі - бо вже знаєш. Але я без сумніву скажу, що зважуся на другі і дасть Бог треті роди, бо воно того варте.
Тепер коли беру в свою руку маленьку ручку донечки – згадую тукотіння в животику, такі милі та приємні серцю, і хочеться дуже швидко поновити ці відчуття, бо це велика сила - щастя материнства!
