[Віллі Вонка]

У кожного є вірші, які запали в душу, які допомагають досягти мети, які просто улюблені з дитинства. Пропоную ділитися і мінятися ;)

Почну з себе.

Оксана Забужко


Той, хто любить, мене, вийшов з мороку й став перед очі –
Осіянний лицем, із щасливих сотворених сліз!..
Не сказала – подумала: “як же ти пізно, мій хлопче”, -
і слова полетіли, як руки і коси, - навскіс.
Як я ждала тебе!.. Впізнавала тебе в перехожих,
Випускала рядки – як віщунка з вогню голуби!
Я ще вірила в слово – що слово усе-таки може
Викликати опівночі духа, опівдні – людину з юрби.
Із закушених вуст, наче кров стерши шепіт: О, де ти?
Я самими вустами на вітрі писала роман…
Із таких глоссолалій на світло й виходять поети,
Щоб принести у світ те, чого в нім насправді нема.
Як я грала це все! Не за буцім, не з примхи, не здуру –
.На порожнім кону, де нікому ніхто не суфлер.
Я тебе розучила по нотах, немов партитуру.
Ти з’явився несхожим, і що нам робити тепер?..
Так у друге не буде; у друге – не правда, а звичка.
Все занадто впритул, навіть видно патьоки од сліз…
Цей безумний сюжет вже, застромлено у попільничку,
Тільки попіл летить, як волосся і руки, - навскіс…

*****

Не чекала,
Не вміла,
Не знала, що треба так мало:
Просто слухати мовчки, ковтать, як , сльозу, крадькома…
Увіходжу в Ваш голос, як в ніжну, застуджену хмару, -
На такій висоті, що й землі вже під нами нема.
А була ж невразлива!
А сміхом же била навідліг!
Всі освідчення й клятви скидала як руку з плеча!..
І прониже мене, наче спалах раптового світла,
При байдужім прощанні – сліпучий, короткий одчай.
Ударяючись, думка об думку металом у слід проскрекоче.
Це придумала я, а чи хтось мені, так поробив?
І чуття розпашілі мої, мов запалені очі,
Студить Ваша душа, фіолетовим і голубим.

*****

І солод слів,
І холод сліз,
І дотик чистий і шовковий…
Візьми мене у темну вись –
Я легше пасем цигаркових.
Повільні очі підніми –
Чи так розводять райські брами?
І душу в мене одніми,
І обніми її губами…
Розломом, - Ох! – у листопад
Підлогу й стіни закрутило –
Пекуче сяйво проступа
Крізь контур той, що звався тілом!
І – відхились…
І – відпусти…
Бо в чорнім космосі даремно,
Гудуть натужно, як дроти,
Дві долі, строго паралельні.
А цей потріскуючий шум –
То шерех крил поза спиною…
Любов! Не прихистку прошу –
Свободи, світлої й страшної…

*****
Ви! Знову Ви! –
Шмагону вас жорстоко і гордо
І пройду наче молодість, -
Вчора. Ніколи. Ні!
Гарячим клубком
Катапультуючи з горла,
Серце шалено колотиться в зуби мені!
Ви з’їдаєте усміх –
Крижаний сліпучий півмісяць,
Ви дивитесь в слід, у пам’ять,
В піски саван…
Не ваша вина, що ви мені не збулися,
Не ваша вина, що я не збулася вам.
Боже мій, як
Рваним подихом душать строфи!..
Це вже не біль – це слово,
Варте тисячі згаяних фраз:
Покласти на музику
Ваш проклятий пекучий профіль –
І все,
от і все,
Що візьму в дорогу від вас…

*****

Любов узвичаєна – вичахле з ночі шампанське…
Мені супокійно від того, що це – назавжди.
І тільки минула весна, як рослинний орнамент поганський
Вплітається в мене коловертю сонця, трави і води.
І звідти, з весни, ще читався розмашисто-гострим
Той профіль, що потім зітерся в монету пласку,
І в пам’яті так защемилось: Трухановий острів,
Дві пари кросівок біліють на мокрім піску.
Був травень, як спалах! Вода проти сонця тремтіла,
Душа відлетіла, і голос у раз пересох –
І те, що потому було перекладено мовою тіла,
Тоді ще хотіло словами пролитись в пісок!..
Ах, я, мабуть, з тих, що і в свято заводять сумної:
Негодній весь обшир вмістити у груди вузькі,
Ну що мені з того, що все це лишилось зі мною?
Коли воно тільки зі мною, і більше ні з ким!..
Ну що мені з того, що близько – рукою подати –
Розтулені губи, готові всотать мою річ,
Коли я стягаюсь на вірш, мов кріпак на податок,
Бо віршу замало одного – йому треба сотні облич!
Любов узвичаєна,, як ти проходиш повільно,
І чом я за тебе такою ціною плачу,
Я, котра одне лиш і вміла – себе проживати навиліт,
На цілу громаду – коромислом диму й плачу!
Любов узвичаєна, світло, розсіяне в ночі,
Тече поміж двох – ах, поміж двох, і це – закон!
І тільки минула весна все ніяк забуватись не хоче,
І пару кросівок помалу заносить піском…

*****
ЗАДЗЕРКАЛЛЯ: ПАНІ МЕРЖИНСЬКА

У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, —
у такому самому Києві, тільки трохи інакшім
(всі знайомі кав’ярні — по другому боці вулиць,
рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), —
по хіднику, освітленім плямами листя,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, —
бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці
(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!);
дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська
спиняє візочок — поправити укривальце,
нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає
теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,
не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя
в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт,
ніжно сюркоче, прицокує язиком
(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:
всі ті дівоцькі сухоти — то просто од нервів,
вийдеш заміж, народиш — і все минеться).

У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)
чекає вогненний янгол, сховавши крила
під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.
Входить жінка у чорній сукні,
різко стягує рукавички, шпурляє на столик.
Янгол підводить на неї очі — і тут же відводить: помилка.
Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська
котить візочок мимо:
не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря —
тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,
так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл
на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка
втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,
Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки
широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:
пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,
прощену няньку і куховарку на задньому плані.
Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше — знаєш,
Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.
Смерком стають чутніші вологі надихи саду.
У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.
І коли — то, либонь, од єврейських дільниць — розтинається крик:
— Міріам!
(Міріам! Міріам! — захлинулась горбами луна), —
мов здригнувшись зі сну,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.
— Що тобі, серце? — Нічого (ряхтюча рубінова крапля
на підмізинній пучці — батистова хусточка — пляма
розтікається і підсихає, немов іржа).
Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати.
— Ти просто втомилась, — цілунок в долоню, — не час нам лягти?
(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).

У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол
замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар
б’є дванадцять разів — отже, північ. Щасливі жінки
сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська
непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,
і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима —
широко розкритими — дивиться в порожнечу.


Антонія Цвіт


Морок - у вікна, у двері, у душу.
Тиша.
Ось яка дивна, болюча мовчанка в нас вийшла.
Спина до спини. Здається ніколи, ніколи
ти не обернешся. Морок I тиша навколо.
Як тобі мається там, за плечима у мене?
Може любов твоя вершником встала в стремена
й мчить на коні, що копитами б’є в мої груди.
Може її більш у мене ніколи не буде?
Може не буде,
а мо’ й не було її зовсім?
Як ти мовчиш
на краєчку мойого волосся?!
Там за спиною, на іншій околиці міста.
О, як у грудях дзвінку телефонному тісно!

*****
Душі, так хочеться душі…
Чиїсь слова – як відсвіт болю.
А ти мовчи, ти не кажи,
Що я давно вже не з тобою.
Іще спліталися тіла,
Та душі нарізно блукали.
І поміж нами пролягла
Ця недопита чашка кави….

*****
Доля загнала нас у кліть –
Кожного в свою.
Цілуємося крізь грати
І прагнемо гріхопадіння,
З останніх сил розгинаючи сталеві прути…
Та варто лиш розчинити кліть, -
Розлетимось врізнобіч…

*****
Божеволію.
Не дай собі вбити мене,
як вбивають у божевільнях
небажаних…
Жодним задушеним криком
Не нагадаю про себе…
Тільки…. Якщо раптом гинутимеш,
Зроблю тобі пересадку
Свого серця.

*****
Коли ти вибиваєшся
зі звичного ритму мого життя, - я сліпну,
І, вдягнувши світ навиворіт,
кочуся під поверхнею перекинутих вод,
зірок і птиць – світ за очі…
Хто здогадається,
що в середині цього чудернацького клубка
розривається серце?!

[Віллі Вонка]

Ще цей люблю, він в мене є українською мовою у книзі. В неті не знайшла укр. перекладу.

Артюр Рембо

Подарки сирот к Новому году


I


Мглой комната полна, и осторожно в ней
Звучит шушуканье печальное детей.
Две детских головы за занавеской белой,
От грез отяжелев, склоняются несмело.
Снаружи стайка птиц друг к другу зябко льнет,
И крылья не влекут их в серый небосвод;
Проходит Новый год со свитою туманной;
Влача свой снежный плащ и улыбаясь странно,
Он плачет и поет, охвачен дрожью он.

II


Как будто окружил их мрак со всех сторон,
Как будто ночь вокруг, два малыша смолкают
И словно голосу далекому внимают,
И часто вздрагивают, слыша золотой
Предутренний напев, что в шар стеклянный свой
Стучит и вновь стучит, отлитый из металла.
Промерзла комната. Валяются устало
Одежды траурные прямо на полу;
Врывается сквозняк в предутреннюю мглу,
Своим дыханием наполнив помещенье.
Кто здесь отсутствует? -- вы спросите в смущенье.
Как будто матери с детьми здесь рядом нет,
Той, чьи глаза таят и торжество и свет.
Забыла ли она вечернюю порою
Расшевелить огонь, склонившись над золою?
Забыла ли она, свой покидая дом,
Несчастных малышей укрыть пуховиком?
Неужто не могла их оградить от стужи,
Чтоб ветер утренний к ним не проник снаружи?
О греза матери! Она, как пух, тепла,
Она -- уют гнезда, хранящего от зла
Птенцов, которые в его уединенье
Уснут спокойным сном, что белых полн видений.
Увы! Теперь в гнезде тепла и пуха нет,
И мерзнут малыши, и страшен им рассвет;
Наполнил холодом гнездо суровый ветер...

III


Теперь вы поняли: сироты эти дети.
Нет матери у них, отец их далеко,
И старой женщине-служанке нелегко
Заботиться о них. Одни в холодном зданье
Они встречают день. И вот у них в сознанье
Воспоминания теснятся, и опять,
Как четки, можно их весь день перебирать.
Чудесен был рассвет, суливший им подарки!
А ночью были сны таинственны и ярки,
И каждый, что хотел, то и увидел в них:
Игрушки, сладости в обертках золотых;
И в танце это все кружилось и сверкало,
То появлялось вновь, то снова исчезало.
Как было весело, проснувшись в ранний час
И протерев глаза, почувствовать тотчас
Вкус лакомств на губах... Уж тут не до гребенки.
День праздничный пришел -- и вот горят глазенки,
И можно босиком направиться к дверям
Родителей, вбежать в их комнату, а там
Уж поцелуи ждут, улыбки, поздравленья,
И ради праздника на радость разрешенье.

IV


О, сколько прелести в словах таилось их!
Как изменилось все в жилище дней былых!
Потрескивал огонь, горя в камине жарко,
И комната была озарена им ярко,
И отблески огня, то дружно, то вразброд,
По лаку мебели водили хоровод.
А шкаф был без ключей... Да, без ключей... Как странно!
К себе приковывал он взгляды постоянно,
Он заставлял мечтать о тайнах, спящих в нем,
За дверцей черною, что заперта ключом;
И слышался порой из скважины замочной
Какой-то смутный гул во мгле его полночной.
Сегодня комната родителей пуста,
Луч света под дверьми сменила темнота,
Нет больше ни ключей, ни жаркого камина,
Ни поцелуев нет, ни шалости невинной.
О, новогодний день печально встретит их!
И слезы горькие из глаз их голубых
На щеки падают, и шепот раздается:
"Когда же мама к нам издалека вернется?"



V


В дремоту малыши погружены сейчас.
Вам показалось бы, что и во сне из глаз
Струятся слезы их... Прерывисто дыханье...
Ведь сердцу детскому так тягостно страданье!
Но ангел детства стер с ресниц их капли слез,
И сны чудесные двум детям он принес,
И столько радости в тех сновиденьях было,
Что лица детские улыбка озарила.
Им снится, что они, на руку опершись
И голову подняв, глазенками впились
В картину розового рая: он пред ними
Играет радужными красками своими.
В камине, весело горя, огонь поет...
Виднеется в окне лазурный небосвод...
Природа, пробудясь, от солнца опьянела...
Земля, его лучам свое подставив тело,
Трепещет, чувствуя их поцелуев жар...
А в доме -- свет, тепло... Развеялся кошмар...
Не видно на полу одежды этой черной...
Злой ветер перестал выть у дверей упорно...
И словно властвует здесь воля добрых фей...
Крик рвется из груди двух радостных детей...
Вот материнская кровать... Там что-то блещет,
На ярком серебре луч розовый трепещет,
И украшения сверкают и горят,
Мерцает перламутр и рядом с ним гагат;
И там на золоте начертаны упрямо
Слова заветные, слова "ДЛЯ НАШЕЙ МАМЫ!"

[ясочка]

Андруховича дуже люблю "Зміна декорацій", але зараз не маю при собі тексту...

[Віллі Вонка]

Елена Войнаровская
Счастье мое призрачное, где ты ?...

Счастье мое призрачное, где ты ?
Я гуляю по пустым аллеям...
Парку моря. Середина лета...
Может, ты внезапно заболело?
Может ты приковано к кровати
и мечтаешь о прохладном ветре?
А тебе не велено вставать...
Счастье мое призрачное, где ты?...

Счастье мое, что с тобой случилось?
Я ведь знаю - что-то не в порядке
Неужели ты дрожишь в ознобе?
Или вдруг - сгораешь в лихорадке?
Счастье мое, может тебе больно?
Может, твоя боль невыносима?
Что мне сделать, счастье, расскажи
чтобы стать твоей анестезией ?...

Счастье мое призрачное, где ты ?..
Где-то на другом конце вселенной
Что могу я знать о твоих бедах,
о твоих заботах и проблемах ?
Может, ты устало отвечать
чьим-то требованиям и представлениям?
Счастье мое...Хрупкое, печальное...
Как сберечь твой мир от потрясений ?

Счастье мое призрачное, знаешь -
я б отдала все свои богатства,
чтобы стать твоею медсестрой,
чтобы приносить тебе лекарства...
Поправлять неслышно одеяло,
молча измерять температуру...
Ты бы несомненно получало
только очень сладкие микстуры...

Счастье мое призрачное, где ты ?..
Я гуляю по пустым аллеям
Я одна... Со мной лишь дождь и ветер
Счастье мое, что же ты болеешь ?...
Я хочу стать теплым-теплым солнцем,
чтобы согревать тебя в ненастье...
Как это, наверное, приятно -
Вылечить свое больное счастье...

19.06.1999 г


Непоправимый январь

Непоправимый январь...
Вечер. Остывшее небо..
Непостижимые звезды,
снег, от луны - голубой
Время ли ? - Больше, чем Время
Бездна ли ? - Больше, чем Бездна
Северный полюс ? - Наверное
нас разделяет с тобой...

Не растопить эти льды,
не одолеть расстояния
Мне бы - от грез очнуться,
мне б - хоть на миг прозреть...
Холод снаружи - пьянящий,
как северное сияние
Холод внутри - отрезвляющий,
очень похожий на смерть...

Мне бы хотелось с тобой
вместе раскрашивать небо
И собирать в ожерелье
звезды в ночной синеве...
И утолить твою жажду,
и разделить твои беды...
Дать тебе Новые Крылья
и вместе подняться наверх

Ты не пресытишься иной, -
тайна моя многолика...
Сотни моих воплощений
будут творить чудеса...
Если же радость померкнет, -
я растворюсь.. Я умею
вовремя появляться,
вовремя исчезать...

Я своим теплым дыханием
пальцы твои отогрею
Я расскажу продолжение,
тайну забытого сна...
Я - твой Спасительный Ангел...
Думаю - самое время
мне сообщить об этом,
раз ты меня не узнал...

Я облегчу твою боль,
я исцелю твои раны
силой Земли и Воздуха,
силой Воды и Огня...
Только все это - нужно ли ?
Может; я - ангел...незваный ?
Может быть, просто нет места
в мире твоем для меня... ?

Непоправимый январь...
2.45. Тридцать первое...
Чем это все окончится ? -
трудно предугадать...
Плыть мне над неизвестностью
Ты и не знаешь, наверное, -
как это сладко - грезить
как это трудно - ждать ...

31.01.1999 г

[oksanocka]

А мені подобається творчість Ахматової. Вся. Ось один з її творів:
Я слышу иволги всегда печальный голос...

Я слышу иволги всегда печальный голос
И лета пышного приветствую ущерб,
А к колосу прижатый тесно колос
С змеиным свистом срезывает серп.

И стройных жниц короткие подолы,
Как флаги в праздник, по ветру летят.
Теперь бы звон бубенчиков веселых,
Сквозь пыльные ресницы долгий взгляд.

Не ласки жду я, не любовной лести,
В предчувствии неотвратимой тьмы,
Но приходи взглянуть на рай, где вместе
Блаженны и невинны были мы.

Ще дуже подобається вірш К.Симонова "Жди меня..."
Жди меня, и я вернусь...

Жди меня, и я вернусь.
Только очень жди,
Жди, когда наводят грусть
Желтые дожди,
Жди, когда снега метут,
Жди, когда жара,
Жди, когда других не ждут,
Позабыв вчера.
Жди, когда из дальних мест
Писем не придет,
Жди, когда уж надоест
Всем, кто вместе ждет.

Жди меня, и я вернусь,
Не желай добра
Всем, кто знает наизусть,
Что забыть пора.
Пусть поверят сын и мать
В то, что нет меня,
Пусть друзья устанут ждать,
Сядут у огня,
Выпьют горькое вино
На помин души...
Жди. И с ними заодно
Выпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь,
Всем смертям назло.
Кто не ждал меня, тот пусть
Скажет:- Повезло.-
Не понять не ждавшим им,
Как среди огня
Ожиданием своим
Ты спасла меня.
Как я выжил, будем знать
Только мы с тобой,-
Просто ты умела ждать,
Как никто другой.

Вірш, по моєму, просто чудовий.

[Анюта]

Он уходил. Она молчала.
А ей хотелось закричать!
Не уходи, начнем сначала!
Давай попробуем начать!
Он оглянулся у порога, свою решительность неся!
Хотел он крикнуть: "Ради Бога! Прости меня! Верни меня!"
Не закричал, не подошел.
Она молчала. Он ушел!

[Антік]

Теж Ахматова.

Сжала руки под тёмной вуалью...

Сжала руки под тёмной вуалью...
"Отчего ты сегодня бледна?" -
От того, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот...
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: "Шутка
Всё, что было. Уйдёшь, я умру".
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: "Не стой на ветру".

[Антік]

А ще дуже люблю білий вірш Лесі Українки, знаю його напам*ять...

Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами


Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.
Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує.
Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою, тремтячою рукою, вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає?
О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7.ХІ 1900.
Леся Українка

[Антік]

Самота.

Коли ніч наступає повільно
Я не бачу, як сяють вогні
І не знаю, для чого підпільно
Ти крадеш в мене спокій нічний.
Я не буду кричати у стіни
Я не буду плекати надій
Тільки знай, що для мене навіки
Найжахливійший день в самоті.

Антоніна Масяк.

[olchik]

Анна Войнарович



Аби не збожеволіти хоча б
Від тих думок, що серце розтинають.
Такий тоненький промінь поміж нами,
А стільки світла - болісно очам!
Я так тягнусь до тебе - не підріж,
Я так люблю тебе, не перепитуй...
Усю печаль, очима перепиту
Вкладу тобі в оцей звичайний вірш.
Не осуди, не милуй, зрозумій...
Не остуди, і дай надію знову.
Без тебе жити зовсім не готова,
До думки звикла, що лишився мій.
Прости за цей жіночий егоїзм,
Душею відчуваю, що зі мною,
А розумом... змагаюся з собою,
Палахкочу, немов осінній хмиз.

[Кравчоля]

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного твого.

Слово натягувать, мов луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,
Перемагати - хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого!

Ліна Костенко



Я
Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
- Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя...
Ліниво тяглася отара хвилин...
На світі безліч таких, як я,
Але я, їй-богу, один.
У кожного "я" є своє ім'я.
На всіх не нагримаєш грізно,
"Ми" - не безліч стандартних "я",
А безліч всесвітів різних.
"Ми" - це народу одвічне лоно,
"Ми" - океанська вселюдська сім'я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони "я".
Василь Симоненко

Може, хтось сам пише вірші?

[Емма]

Мене глибоко торкають вірші молодої поетесси та літературного критика Зоряни Живки

Ось декілька з них:



Зоряна Живка



Твої очі

Якого кольору у Тебе очі?
Чи чорні, наче крила ночі?
Зелені, мов луги весняні?
Бурштинові, як мед гречаний?

Немов волошки, сині?
Як небеса, блакитні,
У ясний день погожий?
Якого кольору у Тебе очі, Боже?

Та знаю я, глибокі, наче море,
Близькі й далекі, як перлинки-зорі.
Мов сонце, теплі та безмежно ніжні,
Ласкаві, люблячі. І вічні…

І життєдайні, мов травневі грози,
Чи після спеки у пелюстках роcи.
Й печальні, ніби листопад осінній,
За всіх, хто не знайшов спасіння,

Страждає хто, покинутий, загиблий.
«Я вас люблю» – шепоче погляд милий.
Їх зустрічаю в яблунях розквітлих,
Джерельцях лісових, у кетягах калини.

Колись побачу в світі найдорожчі,
Якого кольору у тебе очі, Боже ?

Твої руки

Я ніколи не бачила Твої руки.
Хоч створили вони всі смарагдові луки,
Килими застелили шовкові,
Свічечки запалили бузкові

І суниці в червоне розмалювали,
А троянди росою вмивали,
Вишивали волошки в пшениці,
Розбудили джерела-криниці…

Я ніколи не бачила їх,
Хоча осені плач і весни юний сміх
Чула в пісні дощу, що вони посилали.
Часто як Твої руки мене колисали,

Витирали сльозу, рани в серці криваві
Лікували вони і терпляче, й ласкаво
Утішали біль втрати, розлуки.
Я ніколи не бачила Твої руки –

Їх підтримку щомить відчувала:
Скільки раз вони мене підіймали,
Як я падала втомлена, хвора,
Як уже не дивилася вгору,

Не чекала звідкільсь допомоги,
Як збивалась з вузької дороги,
Загубившись на ярмарку зла…
Я ніколи сама не була!

Бо зі мною завжди Твої руки,
Що створили смарагдові луки,
Що морозом на шибці малюють…
Я колись руки ці поцілую!

[oksanocka]

Ось ще один запав до душі:

Марина Цветаева
Вчера еще в глаза глядел...

Вчера еще в глаза глядел,
А нынче - все косится в сторону!
Вчера еще до птиц сидел,-
Все жаворонки нынче - вороны!

Я глупая, а ты умен,
Живой, а я остолбенелая.
О вопль женщин всех времен:
"Мой милый, что тебе я сделала?!"

И слезы ей - вода, и кровь -
Вода,- в крови, в слезах умылася!
Не мать, а мачеха - Любовь:
Не ждите ни суда, ни милости.

Увозят милых корабли,
Уводит их дорога белая...
И стон стоит вдоль всей земли:
"Мой милый, что тебе я сделала?!"

Вчера еще в ногах лежал!
Равнял с Китайскою державою!
Враз обе рученьки разжал -
Жизнь выпала копейкой ржавою!

Детоубийцей на суду
Стою - немилая, несмелая.
Я и в аду тебе скажу:
"Мой милый, что тебе я сделала?"

Спрошу я стул, спрошу кровать:
"За что, за что терплю и бедствую?"
"Отцеловал - колесовать:
Другую целовать",- ответствуют.

Жить приручил - в самом огне,
Сам бросил - в степь заледенелую!
Вот, что ты, милый сделал мне!
Мой милый, что тебе я сделала?

Все ведаю - не прекословь!
Вновь зрячая - уж не любовница!
Где отступается Любовь,
Там подступает Смерть-садовница.

Само - что дерево трясти! -
В срок яблоко спадает спелое...
- За все, за все меня прости,
Мой милый,- что тебе я сделала!

[Татусечка]

Разлетелся дым,
Разсмеялась тьма.
Тот кто мной любим -
Тот моя тюрьма!

От свободы он
Жизнь мою унес.
Каждый взгляд - закон
Каздый жест-указ

Вздох его - упрек,
Пощеренье - смех.
Слово поперек
Мне и молвить грех

Но не смей - чужой.
И не смей родня,
Из тюрьмы моей -
Вызволять меня...

[zajka]

Р. Кіплінг
If
Владей собой среди толпы смятенной,
Тебя клянущей за смятенье всех,
Верь сам в себя наперекор вселенной
И маловерным отпусти их грех;

Пусть час не пробил, жди не уставая,
Пусть лгут лжецы - не снисходи до них;
Умей прощать, и не кажись, прощая,
Великодушней и мудрей других.

Умей мечтать, не став рабом мечтанья,
И мыслить, мысли не обожествив;
Равно встречай успех и поруганье,
Не забывая, что их голос лжив;

Останься тих, когда твое же слово
Калечит плут, чтоб уловлять глупцов,
Когда вся жизнь разрушена и снова
Ты должен все воссоздавать с основ.

Умей поставить в радостной надежде
На карту все, что накопил с трудом,
Все проиграть и нищим стать, как прежде,
И никогда не пожалеть о том;

Умей принудить нервы, сердце, тело
Тебе служить, когда в твоей груди
Уже все пусто, все сгорело,
И только Воля говорит: "Иди!"

Останься прост, беседуя с царями,
Останься честен, говоря с толпой;
Будь прям и тверд с врагами и друзьями,
Пусть все в свой час считаются с тобой;

Наполни смыслом каждое мгновенье,
Часов и дней неумолимый бег -
Тогда весь мир ты примешь, как владенье,
Тогда, мой сын, ты будешь ЧЕЛОВЕК!

На жаль, не маю українського перекладу, але оцей переклад рос.мовою (здається, автор С.Маршак) теж дуже гарний. Оригінал (англ.)- поза конкуренцією, звичайно

[zajka]

Валентин Михайлюк

Є дружби різні. Тож одна
Шампанським піниться в бокалі
І випивається до дна
Без радості і без печалі.
А друга - без пустих прикрас,
Ознаки маючи суворі,
Духовно підіймає нас
У добрій радості і в горі.
Життя - благословенна суть,
Висвітлює фальшиві шати,
Навчає нас себе забуть,
А друзів щирих пам"ятати.

[zajka]

Юлия Друнина. Любовь

Опять лежишь в ночи, глаза открыв,
И старый спор сама с собой ведешь.
Ты говоришь:
-Не так уж он красив!-
А сердце отвечает:
- Ну и что ж!

Все не идет к тебе проклятый сон,
Все думаешь, где истина, где ложь...
Ты говоришь:
- Не так уж он умен! -
А сердце отвечает:
- Ну и что ж!

Тогда в тебе рождается испуг,
Все падает, все рушится вокруг.
И говоришь ты сердцу:
-Пропадешь!-
А сердце отвечает:
-Ну и что ж!

Ще дуже мені подобаються вірші Ліни Костенко, але про це вже іншим разом

[Ляля]

Натрапила нині в неті на маленькі, але досить цікаві віршики. ось декілька з них:

Два ангела ладоней дрожали у лица,
Такой тебя запомнил, стоящей у крыльца,
Мне сыпались из неба твоих счастливых глаз
Цветы, снега и звёзды неизреченных фраз...

Я прикоснулся к имени, и вздрогнуло оно,
Как будто всколыхнулось сладчайшее вино,
И руки очертили, как птицы, полукруг,
Стал островом, ты - морем, разлившимся вокруг...



Світлий голос, із мовчання
Темного, мов ніч,
Серце спляче до Кохання
Піснею поклич...

Пташко сну, цілунком ранку
Вдарся об кришталь
Прохолодних на світанку
Уст моїх жадань...



Не по Любові я зійшов у світ,
А по журбі загаслої зорі,
Був синьооким, та осліп
У материнському вогні...

Був легкокрилим та упав,
Співочим був, але замовк,
Шукаю те, чого не знав,
Кохання схожого на шовк...

[Татусечка]

Я ще дуже люблю Бориса Барського. Ось один віршик від нього
Начинаю в сотый раз
Вспоминать опять сначала,
Как пленительно у Вас
В животе вино урчало.
Словно Муза и Пегас,
Ночью с Вами мы резвились,
И божественно у Вас
В темноте глаза светились.
О, как выпуклы и гладки
(Наслаждение и пытка)
Эти плечи, и лопатки,
И кошачая улыбка.
Я от Вас маниакальный,
Я хотел бы вновь обнять Вас,
Вас увидеть визуально,
Осязать и обонять Вас.
Но разлуки не умерить,
И страданий не унять-
Вас не взвесить, ни обмерить,
Ни понюхать, ни обнять.

[Ляля]

Ти знаєш, що ти - людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди -
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе -
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба -
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі - людина,
І хочеш того чи ні -
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.



Когда ты решишься в любви открыться
Однажды и навсегда,
Возможно, вначале она смутится
И сразу не скажет "Да".
Ну что же, не надо обид и вздохов!
Тут только не спорь и жди.
Смущение это не так уж плохо,
Все главное - впереди!
И вряд ли всерьез что-то будет значить,
Когда на твои слова
Она вдруг потупится и заплачет
Иль даже сбежит сперва.
Ведь слезы такие звучат, наверно,
Как пение соловья.
Слезы, ей-богу, совсем не скверно,
Считай, что она - твоя!
А впрочем, бывает и невезенье,
Когда прозвучит ответ
На фразы, полные восхищенья,
Сурово и горько: "Нет".
И все-таки если не потеряться,
А снова идти вперед,
Если надеяться, добиваться,
Быть сильным и нежным, то, может статься,
Счастье еще придет!
Но если ничто ее не встревожит
И с милою простотой
Она тебе дружбу свою предложит,
Вот тут даже бог тебе не поможет,
Простись и ступай домой!



Плакав дощ десь за моїм вікном.
Плакав тихо, що ледь було чути...
Сумував він за жовтим листком.
Чи за вітром? - не можу збагнути...

Може, щось він сказати хотів?
Про любов розповісти баладу.
Про самотніх дівчат, юнаків...
І про дружбу, і вірність, і зраду...
Безліч крапель упало на скло.
Опинилися дві зовсім близько...
Раптом злились вони у одно
і побігли долать разом відстань...

Ще дві впало... А близько ж то як..
І висіли так поруч без руху...
Не могли вони злитись ніяк...
Все чекали - не стало їм духу....
Раптом третя побігла в їх бік.
Зачепила одну - і помчали...
Упустила свій шанс вже навік
ота друга.. задовго чекали...

До вікна злинув дощ з верховіть,
Він молив, він благав усіх слізно:
"Коли любите - час не тягніть,
може бути занадто вже пізно..."



Просто кава і теплий рогалик,
Просто шибка, і злива, і злива…
Просто декілька чистих прогалин
У потоці життєвого млива.
Просто дерево, просто тополя,
Просто птаха у тисяч нечута
Просто стовбура тихо щокою
Доторкнутись і просто зітхнути.
Просто подих, долоні і губи,
Просто місяць у мокрому небі…
Просто…любий, мій любий, мій любий…
Просто…любий, не можу без тебе…



Я тобі галантно не вклонюся, Комплімента зроду не зліплю, Тільки в очі ніжні задивлюся, В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою спеленає землю довга ніч, довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила Обвивають маревом видінь, І стоїш ти, крихітна і мила, І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, наче стиглі вишні, Владно підкоряючи собі, Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі. (В.Симоненко)