Відправлено 29 серпень 2009 - 13:47
Вона любила осінь….Любила дощ, любила вальс лисиця кружляю чого під музику дощу…і симфонію вітру, любила останні сонячні дні, і перші дощові і холодні…Вона була незвичайною дівчиною, і ім’я в неї було незвичайне, а може і казкове – Маріанна. Марина була чутливою, мрійливо-романтичною людиною. В неї ніколи не було багато друзів, вона любила самотність, любила бродити сама по вулицях міста і мріяти про ту справжню велику любов…Та чомусь до неї вона не поспішала. Так вона зустрічалася з хлопцями, та не було справжніх почуттів. Були моменти коли вона думала що саме вона найгірша дівчина всесвіту. Її мало хто розумів, та вона не зважала вона жила в своєму світі.
… Одної весни вона знову жила своїми мріями, і нічим ця весна не була особливою… Маринка познайомилася з одним хлопцем, по імені Віктор. А в нього був друг, і так сталося що Маринка закохалася в цього друга на ім’я Макс. Раніше з нею такого не було, вже при першій зустрічі вона зрозуміла, що закохується в нього. Вона була щасливою… наступного разу, вона пішла з ним гуляти, в них все було класно, їй здавалося, що все взаємно, вони трималися за руки, говорили ніжні слова, і він навіть легенько поцілував її. Прийшовши додому, Марина не могла заснути вона була щаслива, вона мріяла про те, як завтра вона йому скаже про те що кохає його... але… Але він подзвонив і сказав їй, що вона йому тільки подобається і нічого більше…Та їй було байдуже, вона вирішила все одно сказати йому … вона йому таки сказала, та в відповідь почула, що між ними можлива тільки дружба. Їй було настільки важко, куди вона не ходила, то там думала тільки про нього, з думкою про нього засинала, і з ним в думках просиналася. В снах також бачила його. Щоразу, коли набирала його номер і дзвонила до нього, то обіцяла собі, що це в останнє, та ніколи не дотримувалася цього. Одного разу Марина його зустріла, і він на її прохання поцілував її в щічку… вона була щаслива і повірила що можливо щось змінилося. Через два дні вона його знову зустріла, падав дощ, вони йшли в одну сторону і говорили. Макс прямо сказав Марина, що між ними ніколи нічого не буде… вона попросила в останнє поцілувати її, Макс ніжно поцілував її і вони розійшлися.. Ішовши додому Марина плакала сама цього нехотячи, вона пообіцяла що якщо не він то ніхто. Прийшовши додому, вона написала вірш прощання зі всіма, взяла коробочку зі снодійним висипала на руку багато таблеток… сказала «Прощай коханий назавжди»…по її лиці потекли сльози, здавалося такі пекучі, що роз’їдали шкіру… вона перехопила дух і наважилася випити та тут до кімнати ввійшла її мати, забрала таблетки і розплакалася…Маринка все одно пообіцяла собі, що без нього їй не жити. На наступний день Маринка дізнається, що Макс розказує всім про те, що вона в нього закохалася… Вона, звичайно, спиталася в нього чи це правда, і Він сказав їй що правда, він всіх питається як її спекатися. Її стан важко передати словами… вона не знала що робити, тому сказала Максові, що просто з нього пожартувала і посміялася… він наговорив їй багато чого, що їй зробило боляче. Вона не знала, що їй далі робити…єдиними хто її в цей час не покидав, то були сльози, вона плакала майже весь час. Одного вечора вона зустріла його в місті, і поговорила з ним весело, попросила вибачення, і останній раз попросила поцілувати її та він відмовив. Вона вирішила не терпіти такого болю і піти з життя… Одної ночі вона почекала поки всі в домі заснуть, пішла в ванну, набрала жменю таблеток, взяла води, і проковтнула жменю із смертельною дозою ліків…
Її знайшли вранці, вона залишила посмертну записку: «А я все рівно тебе люблю, і ось мій доказ…»…падав сильний дощ, який вона так любила… В труні вона лежала така красива, в білому весільному платті, ніби жива, а на її обличчі можна було побачити ледь помітну усмішку, напевне вона помирала з думкою про нього…На її похорон прийшло багато людей, було багато квітів, але серед них, виднівся найбільший кошик сліпучо-білих троянд, із надписом: «Пробач, за те що не встиг сказати про свою безмежну любов до тебе. Макс»
Додано:
Жила була дівчинка… в маленькому, але рідному їй місті. Їй було 14 років, а вона ще по справжньому не закохувалась…звичайно їй подобались хлопці. Але справжню любов знайти дуже і дуже важко…=) і от настало довгочекаюче літо. Дівчинка веселилась , подорожувала і просто радувалась життю. Вона завжди вірила, що все буде добре, але раптом…вона втратила надію на любов, дружбу, просто на все…вона гуляла, але без бажання, вона сміялась, але не щиро…вона жила життям буденним, сірим, не цікавим. Це був серпень. Вона дуже боялась осені, і не тільки тому що це похмура, зла, дівчинка знала, що коли настане осінь, її стане ще гірше…( на це було багато причин). І раптом вона зустріла людей, які змінили її життя, ці люди були прості, але щирі. Це були два хлопці. Одного з них дівчинка полюбила. Так вони гуляли…веселились…все було чудово…дівчинка почала зустрічатись з цим хлопцем….холодні вечори, але гарячі серця, темне небо, але світлі душі, не приємний дощ, але приємні поцілунки… все це було у них. Деталі розказувати я не хочу, але в загальному все було супре!!!! Вони радувались життю, дівчинка не помічала, як скоро біжить час… і коли настали останні літні дні і приблизилась осінь, дівчинка зрозуміла, яке це було щастя…цих останніх два тижні… саме тоді вона зрозуміла, що ЧУДЕСА ЗБУВАЮТЬСЯ. Адже справді це було чудо, тому що вона завжди не вірила, що її може хтось покохати, а тут… Це все було чудо а цей хлопець був АНГЕЛОМ…тому що він подарував їй те, що не зміг ніхто подарувати до цього часу…Дівчинка вірить, що колись це чудо повернеться….але вона не знає коли це буде…головне : вона тепре знає: ЧУДЕСА ЗБУВАЮТЬСЯ! Але їх створює сам БОГ.
А яке продовження історії кохання цих двох людей - сказати важко…це просто не відомо…Ангел, чудо, чудо , ангел……=)
І тепер я вірю в чудеса, і завжди буду вірити. А запитаєте чому? Тому що ця історія сталася зі мною. І цей Ангел, той кого я люблю. Ви також хочете, щоб чудеса збувались? Запитайте мене, я вам розкажу….я знаю….
Користувач подумав і додав через 2 хв.:
Весела компанія - троє парубків і троє дівчат - їхали на золоті пляжі Флоріди. Їх чекали ласкаве сонце, теплий пісок, блакитна вода і море задоволень. Вони кохали і були коханими. Усім оточуючим вони дарували радісні посмішки. Їм хотілося, щоб всі довкола були щасливі.
Поряд з ними сидів досить молодий чоловік. Кожен сплеск радості, кожен вибух сміху болем відгукувався на його похмурому обличчі. Він весь зжимався і ще більше замикався в собі.
Одна з дівчат не витримала і підсіла до нього. Вона взнала, що похмуру людину звуть Вінго. Виявилось, що він чотири роки просидів в нью-йоркській в'язниці і тепер їде додому. Це ще більше здивувало попутницю. Чому ж він такий смутний?
- Ви одружені? - запитала вона.
На це просте питання послідувала дивна відповідь:
- Не знаю.
Дівчина розгублено запитала:
- Ви цього не знаєте?
Вінго розповів:
- Коли я потрапив у в'язницю, я написав своїй дружині, що неме довго не буде. Якщо їй стане важко мене чекати, якщо діти почнуть запитувати про мене і це заподіє їй біль... Загалом, якщо вона не витримає, хай з чистою совістю забуде мене. Я зможу це зрозуміти "Знайди собі іншого чоловіка, - писав я їй. - Навіть можеш мені про це не повідомляти".
- Ви їдете додому, не знаючи, що Вас чекає?
- Так, - насилу приховуючи хвилювання, відповів Вінго.
Погляд дівчини був повний співчуття. Вінго не міг не поділитися головним:
- Неділю тому, коли мені повідомили, що завдяки хорошій поведінці мене відпустять достроково, я написав їй знову. На в'їзді до мого рідного міста ви побачите на краю дороги великий дуб. Я написав, що якщо я їй потрібний, то хай вона повісить на ньому жовту хусточку. Тоді я зійду з автобуса і повернуся додому. Але якщо вона не хоче мене бачити, то хай нічого не робить. Я проїду мимо.
До міста було зовсім близьке. Молоді люди зайняли передні місця і почали рахувати кілометри. Напруга в автобусі наростала. Вінго в знемозі закрив очі. Залишилося десять, потім п'ять кілометрів... І раптом пасажири схопилися зі своїх місць, почали кричати і танцювати від радості.
Поглянувши у вікно, Вінго був наче скам'янілий: всі гілки дуба були усіяні жовтими хусточками. Трепечучи від вітру, вони вітали людину, що повернулася в рідний дім.
без того довгі вії. Поруч із нею сиділа Надія і думала:
— Ми такі різні із цією дівчиною, але й водночас такі схожі. Маємо спільні смаки, закохалися в однакових хлопців. Як добре, що нам не довелося їх ділити.
Дівчата познайомилися тиждень тому у поїзді. Матерям Оксани і Наді вдалося взяти путівки у санаторій разом із доньками. Обидві дівчини не могли дочекатися від’їзду, ще в дорозі вони розговорилися про те, що чекають від подорожі закоханості.
— Хочу, щоб від кохання паморочилося у голові, летіти на побачення на крилах і розчинятися у обіймах коханого, як лід у теплій воді, — говорила Надя.
— А я, я хочу, щоб у мене був справжній курортний роман, із усіма романтичними штучками, що у книжках описують. Прикро, що зараз зима і не вдасться поніжитися під сонечком у купальнику, але добре, що ми тепер з тобою разом.
Поїзд прибув на кінцеву станцію, на пероні лунала святкова музика. Так їх зустріло місто-герой Одеса.
Курортний роман тривав недовго
У перший же день дівчата дізналися, що на території санаторію проходить дискотека і попросили у матерів згоди піти туди. Вони одягнули свої найкращі сукні і подалися назустріч своїм сподіванням. Місцеві хлопці швидко помітили у натовпі “новеньких”. До того ж Оксана з Надією мали яскраву зовнішність при тому, що були повними протилежностями одна одній. Оксана мала яскраве руде волосся, зелені очі і світлий колір шкіри. А ось Надія — смуглява кароока брюнетка.
Згодом Надію запросив на повільний танець високий симпатичний хлопець, він сподобався й Оксані, але вона не виказала своїх симпатій. Поводився, як справжній джентльмен, до того ж був із “місцевих”. Він знав, як привернути до себе увагу дівчат, адже Надя з Оксаною були не першими і не останніми шукачками пригод на відпочинку в його місті.
Смуглява Надія впала в очі місцевому ловеласу, але він бачив, як горять очі у її подруги, тому не упустив нагоди зробити і їй декілька компліментів. Проводжаючи обох дівчат додому, хлопець сказав, що завтра познайомить їх із своїм братом.
Оксана була на сьомому небі від щастя, коли побачила, що їм назустріч ідуть два хлопці, схожі між собою як дві краплі води. Брати почали зустрічатися із дівчатами, але знаючи, що їх стосунки недовготривалі, інколи мінялися ролями. Дівчата не помічали підміни.
Таким чином в Оксани та Наді з’явилися спільні інтереси і до кінця відпочинку вони стали справжніми подругами. Повернувшись у місто, вони передзвонювалися і зустрічалися мало не щодня, телефонували своїм хлопцям-близнюкам. Але згодом по номерах мобільних ніхто не відповідав і їхня пригода залишилася в пам’яті, як приємна згадка.
Втрьох гуляли, вдвох кохали
Минуло декілька років, Надія приїхала на вихідні додому і домовилася з подругою про зустріч. Вони сіли у тихому барі і розмовляли про життя-буття. Саме там за їх улюбленим столиком вони познайомилися із Сергієм. Він, старший на декілька років, працював у солідній фірмі, був цікавим співбесідником. Віддав перевагу Наді, але Оксана закохалася також. Жодного її побачення не минуло без присутності подруги, вона спілкувалася із Сергієм по мобільному, частіше сама знаходила причини, щоб зателефонувати. Надія повністю довіряла Оксані, а ось її матір ні:
— Донечко, чого ти за собою водиш ту Оксану. Коли ви окремо гуляєте — це одне, а навіщо вона тобі, коли Сергій поруч?
— Мамо, вона ж моя найкраща подруга! Як ти не розумієш, я не можу лишати її на самоті, — відповідала донька.
Надя почала мріяти про заміжжя, а у її матері душа була не на місці. Відчувала щось, бачила недобрі сни, та не хотіла засмучувати доньку.
Мама вже спала, коли Надя повернулася додому вся в сльозах, на щоках — сліди від розмазаної туші. Їй було все одно, який вона має вигляд, її душа розривалася на шматки. В один момент вона втратила подругу і коханого чоловіка. Зранку донька не змогла приховати запухлих від сліз очей. Вона розповіла матері, як усе сталося, не приховуючи:
— Ми були у Сергія вдома, пили вино із цукерками, він проставлявся за підвищення посади. Я вийшла на балкон, у кімнаті була задуха. Повернулася, взяла в руки келих вина. Сергій говорив тост, дивлюся, а у нього на губах яскраво-червона Оксанина помада. Я виплеснула своє вино Оксані в обличчя, а Сергію дала ляпас з усього розмаху. Гримнула дверима і вийшла, але полегшення не відчула. На душі стало так паршиво, думки плуталися в голові. Як дійшла додому — не пам’ятаю, — Надія заридала і поклала голову на мамине плече.
Матір пригорнула доньку і заспокоїла:
— Не варто журитися, доцю, усі зміни у житті — на краще. А пам’ятаєш, біля тебе весь час крутився такий русявий хлопець, він мені навіть більше подобається, ніж Сергій. Чому б тобі не звернути на нього увагу?
Наступного року Надія вийшла заміж за русявого хлопця, а Оксана — за її колишнього коханого, Сергія. В обох молодих сім’ях народилися діти. Надія з Оксаною не спілкувалися і навіть не віталися.
Одного суботнього ранку у Надійчиній квартирі пролунав дзвінок. Вона одразу впізнала голос колишньої подруги:
— Я хочу попросити тебе стати хресною матір’ю моєму Павлику.
Надя знала, що відмовляти у таких проханнях не можна, та й час дещо загоїв рани. Вона погодилась. Ось так подруга намагалася відновити колишні стосунки, але таких теплих обійм і невпинних розмов, як раніше, вже не було.
Хрещена матір заходила у гості до Павлика на Пасху і на день народження. Навіть під час тих рідких візитів вона зрозуміла, що чоловік кращий за її колишнього коханого і згадала мамині слова “усе, що в житті відбувається — на краще”.
Користувач подумав і додав через 3 хв.:
Більшість із нас чекає чогось неймовірного і романтичного. Дуже хочеться, щоб саме у цей день ніхто не був самотнім, щоб поруч з кожним було кохаюче серце.
Чи помічали ви, що більшість казок закінчується однаково: «...вони одружилися, жили довго і щасливо». Невже тоді казка закінчується? Ні! Як доказ, хочу розповісти історію одного кохання.
Вони познайомилися, коли кожному з них було лише сімнадцять, зовсім юні, але вже здатні на високі і щирі почуття. Вона була студенткою Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка (КНУ), він – студентом Дніпропетровського гірничого інституту. Між ними були кілометри, але їх поєднувала невидима нитка, яку більшість звала коханням. Це почуття пройшло через усе: довгі розлуки під час навчання, згодом – службу в війську. Коли коханню було вже сім років, вони одружились. І це, здавалося, звичайне студентське весілля поєднало два люблячих серця, які вже давно билися разом.
Та після одруження – знову розлука. Вона отримала направлення на Донбас у м. Макіївку, він – закінчував навчання. Між ними знову були кілометри. Зустрічатися могли лише у вихідні. Згодом у подружжя народилася донька. Жилося нелегко, адже рідних у Макіївці не було, та їхнє кохання пройшло і через це.
Минув час, і вони вже були разом, між ними зникла відстань. Родина оселилась у Коростишеві. Згодом народилася ще одна дитина – хлопчик. Буденність днів не змогла вплинути на кохання – романтика лишилася. Майже кожні вихідні вони подорожували всією сім’єю, тоді це не було так важко робити. Було б бажання. І вони його мали. А ще була природа, вітер... і молодість. Вони побували у Каневі, Молдові, Білорусі, часто їздили в Крим, на Кавказ.
У буденні дні була робота, а ще діти, яких вони виховували. Чоловік брав більш активну участь в організації дозвілля дітей: вигадував нові ігри, фантазував, а дружина займалась їхнім навчанням. І це дало свої плоди: діти закінчили школу з золотими медалями, навчалися в КНУ, зараз мають власні сім’ї.
...Діти виросли, з’явились онуки, а родина стала ще міцнішою, вбачаючи секрет сімейного щастя у коханні, взаєморозумінні, спільних інтересах, умінні іти на компроміси.
Разом вони уже тридцять сім років. Чоловік на пенсії, а дружина працює у школі. Здається, що за ці роки нічого не змінилося. Вони разом, вони люблять і поважають одне одного. Тільки замість дітей дідусь тепер із гордістю веде до школи свою маленьку внучку. І дуже хочеться, щоб ця казка не скінчилась.
Користувач подумав і додав через 3 хв.:
Просто час показати своє обличчя. П. Пілотову присвячується.
Вони познайомились дуже давно. У них було різне життя, але вони мали спільну пристрасть - „Мілан”. Все їхнє спілкування зводилося до фрази „Мілан чемпіон” з його боку і з короткої відповіді „forza» з її. Йшов час, вони дорослішали. І настав момент, коли вона починали червоніти і ніяково посміхатися, коли бачила його силует. А він все частіше відводив погляд, щоб його очі не сказали зайвого. Але мовчання не могло тривати вічно і в один прекрасний, осінній день вони почали спілкуватися. Спочатку це були банальні смс, потім довгі телефонні розмови на усілякі теми. І відразу ж вони зрозуміли, що зовсім різні. Він був із світу моралі та принципів, її вечори проходили у сигаретному мареві та з бокалом улюбленого коктейлю. Він любив спокій і тишу, вона понад усе цінувала свою свободу і незалежність...
Йшли хвилини, дні....вони складалися у тижні...і одного прекрасного ранку вона зрозуміла, що втратила свою свободу назавжди. Вона покохала його, але він відштовхував її. Але з часом він теж все більше і більше захоплювався нею. Він боявся залишитися без її підтримки, адже вона починала його розуміти. Він допоміг їй вилізти із болота, в яке вона потрапила в погоні за примарною свободою і за це вона кохала його ще сильніше...
Прийшла весна. Вони стали ближчими і вона нарешті почула із його вуст „я кохаю тебе”... їм стало байдуже, що хто про них скаже. Вони насолоджувалися своїми
почуттями і будували плани на їх спільне майбутнє. Вона мріяла народити сина, він – поїхати далеко-далеко... У важкі хвилини вони підтримували один одного і незважаючи на всі відмінності, вони були надзвичайно щасливими людьми. Вона закінчила школу, вступила до університету. Він весь час був поруч. Коли вона тремтіла зі страху передмайбутнім, він брав її за руку і казав „не хвилюйся, киця, все у нас буде гаразд”. Вони не уявляли життя, в якому вони будуть не разом. Він понад усе на світі любив дивитися в її очі, а лагідна посмішка, яку вона адресувала тільки йому робила його найщасливішим.
Але... Раптом вона змінилася. Перед університетом вона зробила собі нову зачіску і здавалося, що саме через це людина стала іншою. Вона стала гарнішою, але в той час з’явилась якась жорстокість. Навіть усмішка стала більше чужою. В університеті вона бачила, як захоплено на неї дивилася інші і захотіла, щоб її хлопець ставився до неї по-іншому. Кожен ранок тепер починався з того, що вона критикувала його, казала, що вже час дорослішати... Вона звинувачувала його у егоїзмі, не помічаючи, що сама стає дедалі холоднішою... Що все більше віддаляється від нього. Декілька раз вона робила спроби піти від нього, він утримував її в останню хвилину. Вона бачила, як він закоханий у неї і продовжувала кричати на нього. Він же був чимось постійним, звичним... а він...а що він? Розумів, що його дівчинка змінилась і просто опускав голову, коли бачив її крижані очі, сповнені егоїзмі...
Він пішов від неї. Вона махнула рукою „повернеться”. Він не повертався. Йшов час, його не було поруч. Вона сильно хворіла і їй потрібна була підтримка. Інші хлопці були поруч, але вона тут же побачила, що їм ніколи не зрозуміти її душі. Тільки він здатен був на таке. Ночами вона плакала і звала його, а він не хотів її навіть бачити. Вона почала пити снодійне і намагалася не думати про нього, але його очі завжди переслідували її навіть у повному тривог кошмарі. Вона хотіла побачити його і в першу чергу сказати „вибач мене, я була такою егоїсткою”. Їй хотілося пояснити, що вона просто забула за буденними проблемами на скільки ж він дорогий. Днями на парах вона згадувала скільки раз він просив її про підтримку, а вона відповідала його „немає часу”, „не турбуй меня по дрібничках”. Сидячі у лікарні вона плакала, коли бачила, як хлопці підтримують своїх дівчат. Вона ж знала, що її більше ніхто так не підтримає.
Вона вирішила змінитися. Дні без нього багато чого навчили його. Вона хотіла, щоб він повернувся. Хотіла все пояснити і почати нову історію. Вона знає, що йому не потрібні її сльози, він бажає, щоб вона змінилась. Вона хоче зняти з себе тягар егоїстки і знову бути коханою для нього. Вона сподівається... сподівається, що він прочитавши це зрозуміє її.............................. пробач мені, я кохаю тебе.
Я все виправлю, просто зроби крок на зустріч...
Користувач подумав і додав через 4 хв.:
Історія одного кохання
Ця історія трапилася з випускниками однієї тернопільської школи. Імена героїв не змінено, бо вони вважають, що їхнє життя — приклад того, що справжнє кохання потрібно берегти, а згубивши — понад усе прагнути відшукати. Бо воно і лише воно є істинним сенсом нашого життя.
Юля та Роман вчилися в одному класі. Ще у 15-річному віці їх, через збіг імен та щиру любов, якої вони не приховували, називали не інакше, як Ромео та Джульєтта.
Коли навчалися у випускному класі, вже ніхто не сумнівався, що вони одружаться. Батьки обох були не проти — діти вчилися на “відмінно”, планували вступити до одного вузу. На випускному вечорі Роман та Юлія були найгарнішою парою.
Дівчина закінчила школу із золотою медаллю і легко вступила на факультет іноземних мов. Але Роман, який подав документи на той же факультет, несподівано “провалився”. Це стало ударом для хлопця, адже вони хотіли і далі вчитися разом, удвох ходити на заняття, складати іспити, отримати дипломи… А тепер його чекала армія, а Юлю — безтурботне студентське життя. Вперше між закоханими немов кішка пробігла — Роман нервував, ревнував, хоч і намагався це приховати. Проте настав вересень, Юля пішла на заняття, а Роман — працювати на завод, і все налагодилося. Він чекав її після лекцій, проводжав додому, дарував квіти.
Коли хлопця забирали до армії, закохані присягалися одне одному у вірності, домовлялися про часте листування. Так і було: Роман у довгих листах розповідав про своє життя в армії, Юля — про навчання. Але вона уникала подробиць про веселе студентське життя, інстинктивно відчуваючи ревнощі хлопця. Між тим веселощі захопили дівчину — відмінниця, вона не відчувала труднощів у навчанні, і в неї залишалося багато вільного часу. Спершу Юлія постійно сиділа в бібліотеці, не бажаючи брати участь у розвагах однокурсників — адже там, далеко, чекав її листів дорогий Ромчик. Йому було важко в армії — лагідний та романтичний за натурою, до того ж зі слабким здоров’ям, він ніяк не міг звикнути до суворого армійського режиму, неможливості усамітнитися, мріяти, читати разом з Юлею їхні улюблені книги.
Але минав час, і ледь не чернече життя, що складалося з незмінного маршруту “інститут-бібліотека-дім”, ставало все важчим для Юлі. Вона, найгарніша дівчина у класі, одна з найчарівніших на своєму курсі, почала нудьгувати. Так, вона продовжувала кохати Романа, але що поганого у тому, щоб піти, скажімо, на танці? І ось поступово дівчина почала урізноманітнювати свій вільний час, проводити його з інститутськими друзями. А потім на горизонті несподівано з’явився Ігор. Він був старший за Юлю на декілька років, уже здобув фах і працював. Ігор відверто залицявся до дівчини, і це було зовсім не схоже на їхні з Романом стосунки, такі звичні та теплі. Ігор, навпаки, був палким та наполегливим, постійно запрошував її кудись: не до парку чи кінотеатру, куди ходила Юля з Романом, а в ресторани і на природу. Але дівчина категорично відмовлялася. Гарне і легке життя по-своєму вабило її, але вона продовжувала кохати свого хлопця. Так тривало понад півтора року. Юля чекала Романа, а Ігор вперто залишався поряд. За цей час він став Юлі близьким другом.
І ось настав час Романового “дембеля”. Він повернувся, влаштувався на завод, де працював ще до армії, але чарівна казка їхніх з Юлею стосунків не повернулася. Щось невидиме зламалося і стало стіною між ними. Дівчина була студенткою третього курсу, відмінницею, красунею, вважалася своєю в так званій “елітній” компанії, та й просто дуже змінилася. А ось Роман повернувся таким же романтичним юнаком, переконаним, що за два роки нічого змінитися не могло.
Невдовзі між закоханими почалися сварки, і головним чином через те, що Роман хотів негайно одружуватися. Юля ж твердила, що необхідно зачекати — нехай коханий спершу вступить до вузу, а ще краще почекати, щоб вона закінчила свій інститут. Адже життя лише на стипендію — далеко не мед, і це вона побачила на досвіді своїх однокурсників, які вже одружилися. Роман ображався — він не хотів жити на її зарплату, а одразу піде вчитися на вечірнє відділення і працюватиме. Насправді ж Юля сама собі не хотіла зізнаватися, що просто не хоче зараз цього шлюбу: все так змінилося — і вона, і Роман, і їхні стосунки... От нехай мине час, все налагодиться, а тоді вже вони одружаться. Сварки змінювалися примиреннями, зовні їхні стосунки нагадували колишні — він зустрічав Юлю після занять, а після роботи йшов не до себе додому, а до неї, де дівчина і її батьки радо його зустрічали.
Та одного разу, прийшовши до інституту, він побачив, що Юля йде назустріч якомусь чоловікові, а той дарує їй не простий букетик, як він сам зазвичай, а розкішний оберемок троянд. Роман не став з’ясовувати, що й до чого, а розвернувся і пішов геть. Ревнощі засліпили його, і згодом він вже не слухав Юлиних пояснень про давнього друга Ігоря, котрий приїхав з відрядження і подарував їй квіти як звичайний знак уваги. Згодом закохані все ж помирилися, але відтоді сварки виникали постійно. Юля потім і сама не могла згадати, що стало останньою краплею, після чого вони взагалі перестали розмовляти. Тим часом Ігор запропонував їй одружитися, і вона погодилася. Щоправда, увесь час сподівалася, що Роман таки прийде, перепросить, і все повернеться назад.
Проте він не прийшов, і теплого весняного дня Юлія стала дружиною Ігоря. Потім закінчила інститут, пішла працювати, народила сина, через два роки — доньку. Про Романа вона знала лише те, що після її весілля він поїхав з міста. Колишні однокласники розповідали, що живе він у Дніпропетровську, одружився, а от дітей не має.
Тим часом настала перебудова, діти росли, разом із незалежністю прийшла необхідність мобілізувати свої здібності, і з вчительки англійської мови Юлія стала підприємцем. Життя з Ігорем для неї не було складним, але справжнього кохання теж не було. Їх єднали лише діти — Павлик та Олеся. І коли Юля дізналася, що у чоловіка є інша, без жодних вагань розлучилася з ним. Все частіше і частіше згадувала вона свого романтичного Ромео і думала: “Як він? Як склалося його життя?”
...Одного разу Юлія разом із шестирічною донькою купувала подарунок до дня народження сина. Вони довго розглядали фірмові футбольні м’ячі, коли поруч почула напівзабутий, але до болю рідний голос:
— Здрастуй, Юліє!
Це був Роман, ставний, широкоплечий, із тими ж синіми очима, що снилися їй усі ці роки. Юля раптом відчула, що земля попливла під ногами, і немов здалеку почула щебет доньки Олесі:
— То ви мамин однокласник? Класно, а я вже сама вчуся в школі! А це ми моєму братові подарунок купуємо.
Юлія і Роман довго того вечора гуляли містом, парком їхньої юності. Олеся, зазвичай стримана з чужими, бігла попереду, періодично підбігала і довірливо запитувала щось у Романа. А Юля розповідала йому про своє життя — і про бізнес, і про невдалий шлюб, і врешті запитала, ховаючи затьмарений слізьми погляд:
— Чому ж ти тоді не прийшов, не сказав мені: “Не роби дурниць”?
— Я хотів. Але мені заважала гордість. А потім вже було пізно. Я поїхав звідси, досяг успіху, зробив кар’єру — пам’ятаєш, як це було важливо для тебе? Був одружений, але недовго. — Тоді тужливо глянув на Олесю, що розглядала щось на дні озера. — Вона така чарівна, схожа на тебе. А в мене от немає дітей…
Їхні однокласники були вражені, коли найгарніша пара у школі, Ромео та Джульєтта, все ж одружилися – на десять років пізніше, ніж планували. Зараз у їхній сім’ї підростає ще одна дитина. Їхня.
Допомога
так що,може комусь буде цікаво почитати такі коротенькі історії для розслаблення і відпочинку, просто щоб відволіктися від всяких буденних проблем.А може ще хтось знайде щось подібне та й викладе тут... 
Ну ось ще одна невеличка історія:
а отримують, як завжди.
