Допомога
Коли я родила, то така можливість була вкрай рідкісним явищем. Але мого чоловіка я, напевно, і не пустила би.
Хоча, мої другі пологі пройшли би зовсім інакше. Отже, спробую пригадати, як це було вдруге…
Текст, що розкривається
Коли нашому синочку-первістку виповнилось 4 рочки стали ми думати про другу дитинку. Якраз і термін спіраль знімати підійшов (ставила Мультілоуд 3-х річний). Пролежавши на збереженні при першій вагітності, побачивши та почувши, як це важко - завагітніти, вирішили ми все по науці робити. Тобто зачинати під час овуляції. Але, як на гріх, в самий головний момент поїхав мій благовірний у відрядження. От і маєш: поки він їздив, вже і по розрахунках час нових «червоних днів» підійшов. Чоловік лише на тиждень приїхав і мав знов рівно на місяць їхати, тобто знов до наступних місячними. Не судьба, видно, подумала.
– Ладно – кажу – доки ще не почались, давай попробуємо.
Спробували. Чекаю місячних з дня на день, а їх нема. Затримки в мене і раніше були, тому не здивувалась. Проте, все ж вирішила тест купити. Прочитала інструкцію, все зробила, …Не може бути! От вам і календарний метод планування. У другому віконечку теж смужка! Побігла до свого лікаря, а він каже, що так рано може ще нічого не прощупати. Прощупав!
Думала до приїзду чоловіка дочекатись, але не стрималась, по телефону все видала.
Стали чекати. Першенький мій все намагався з мене вискочити, от і с цією вагітністю готувалась до проблем. Але, було все інакше: токсикозу майже не було, загрози ніякої, скакала як коза. З вагою, яку після перших родів не могла скинути, вже була уважніша, трішки старалась стриматись, харчувалась більше овочами, у солодощах та мучному собі відмовляла. Та і смаки мої були зовсім інші. При першій вагітності цибулю їла просто як яблука, а тут від одного її запаху нічого не хотілось.
Ріс в мене животик гарний, маленький, так що чужі люди і не помічали, що я в очікувані. Гуляла з синочком, грались, весело час проводили. Одним словом, я нарешті просто насолоджувалась своєю вагітністю. Правда, іноді, згадуючи проблеми першої, прислуховувалась, провіряла тонус матки, та все було Слава Богу добре.
Може через ті прислуховування, чи через характер дитинки, але рухи я почула на 16 тижні (час зачаття то я точно знала), та і ще який рух! На кухні аж присіла від такого копняка з середини. Лікар на черговому огляді не повірив, каже, що то гази. Ага, та то газова бомба мала бути!
Прийшла пора йти на перше УЗД. То з першим я змушена була часто його робити, тому ї знали що буде хлопчик. А тут їдемо з чоловіком, цікаво. Подивився лікар в поліклініці тай каже: «70% на те, що це дівчинка, я третьої ноги не бачу». Радості чоловіка не було меж. Він і с першою дитиною більше дівчинку хотів, та я впевнено заявила, що буде хлопчик. навіть ім'я зразу вибрала. А тут бачу все до дівчинки підходить. Не дуже це мене втішило, проте аби здорове дитя було, а стать ролі не грає.
Стали ми ім'я підбирати, намучились, все вирішити не могли: вже і в животика питала, і в календар на приблизну дату родів дивилась, і книжку з розшифровкою імен придбали. Спорили майже до 7 місяця. Ледь вирішили: звати Ліза, хрестити на Анни.
Лікарі термін вагітності ставили по своїм строкам, на 1-2 тижні більше, мені не вірили. Тому запропонували лягти в родом раніше. В них якраз нові вимоги появились класти всіх на 39 тижні. Я погодилась. Дома за дитиною було кому приглянути, отож і віддихнути від домашніх клопотів не завадить. Лягла.
В роддомі як заведено: строк стоїть – будемо родити. Але моя Лізонька мала інші наміри. Тиждень пройшов – ні гу-гу. Та і я чекала до 40 тижня. Але вже і по моїх розрахунках час настав, нічого. Сусідки по палаті вже по кілька раз мінялись, а я лежу. Вже стала до дитинки примовляти, просити, смаколиками різними виманювати, морозиво обіцяла. Ні в яку!!! Навіть огляд професора, після якого всіх зразу в родзал забирали не поміг. Мої домашні вже знудились. День народження сина пропустила. Нарешті, мій лікар каже: завтра будемо родити! Я не повірила, навіть чоловіку нічого не сказала (а були би партнерські роди, то довелось би тайну видавати).
На ранок іду на огляд. Нічого такого незвичайного: ні кололи, нічого болісного не робили, але чомусь після обіду стала нарешті відчувати перейми. Та вони якісь такі легкі, хоча і регулярні. Почала по коридору, сходах ходити (кімнат з м’ячами та «унітазами» тоді ще не було) нагулювати. Нічого, перейми регулярні, але не болючі. О 9 вечора приходе лікар і питає, чому я ще не в родзалі.
–Чого це, мені ж зовсім не болить.
–Бігом –каже – на клізму і в родзал.
І закрутилось: клізма, передродова, води, сильні перейми. Акушерка просила сказати, кола почне на низ «перти». А я чую, що вже дитина от-то вискочить. - Вже, кажу, час. Не повірила, так скоро все відбувалось (на годинника 22:30). Наполягла на своєму, досвід то вже є. Подивилась, заметушилась, всіх покликала, мене в родзал перевели. Ледь ішла, між ніг як волейбольний м’яч запхали. Тільки би, думаю, втримати. З першим дитям уговорювали вискочити, а з цим аби встигнути добігти. І хто придумав своїми ногами бігти до родового крісла. Добігла На ліжко залізла так далеко, що стягали назад.
При першій потузі, вибачте за таку непристойність, вийшли остатки клізми. Акушерка каже, що то хибна тривога. Яка хибна, коли я відчуваю, що дитя вже в проходи. Добре, що мій лікар з досвідом, тужитись велів. І з другою потугою моя Лізонька, впершись мамі в ребра ніжками, взяла низький старт і вискочила зразу по пояс.
На перших родах я дитя не бачила поки його не помили і не за пеленали. А тут весь процес спостерігала сама. Голівка в лівий бік повернути, світленька, вся в білій пухнастій піні. Головне, ще на половину в мені, а крик стоїть на весь родзал. Я так рада була, що навіть не зрозуміла, що такі роди занадто стрімкі і небезпечні. Лікар мене назад відкинув, заметушився, щось помічниці каже. Навіть не сказали, кого родила. Чогось біля мене зібрались і щось там розглядають. А мені так добре і байдуже! Про всяк випадок питаю, кого ж я родила? А лікар аж рукою махнув – відчепись, мовляв, і дали щось дивиться. Як потім з’ясувалось, під час стрімких пологів в мене лопнули старі шви і лікар боявся внутрішніх розривів. Проте, після огляду картина виявилась не такою страшною, все було тільки зверху. Лікар все гарно зашив. Доречи, було зовсім не боляче. Правда мене трішки знобило та потрясувало, та загалом все було добре.
Лежу я, блаженствую, дивлюсь, як мою Лізоньку миють і тут…бачу таке, що в дівчинки бути не може – конкретний пісюн! В мене шок, всі мене за дівчинкою посилали, а тут таке! Відверто кажучи, я зрадила, бо хотіла хлопчика, але як сказати родині? Навіть думка промайнула, як в анекдоті, раптом додому не заберуть? Але то жарт.
Мобільних телефонів тоді не було, в нас дома навіть міського тоді не було, так що з радісною новиною прийшлось зачекати до ранку. Я за ніч з думкою про другого хлопчика звиклась. Дзвоню коханому на роботу. – Привіт, шкода, що ти в мене не ювелір. Маєш другого сина!- А у відповідь тиша. Мій чоловік такій шок дістав, що ледь не знепритомнів. Потім страшенно вибачався і зовсім не засмутився, що немає донечки.
Але, по секрету вам скажу, про донечку ми все ще подумуємо. Може Боже нам ще одну дитинку пошле? А може хлопчика?..
– Ладно – кажу – доки ще не почались, давай попробуємо.
Спробували. Чекаю місячних з дня на день, а їх нема. Затримки в мене і раніше були, тому не здивувалась. Проте, все ж вирішила тест купити. Прочитала інструкцію, все зробила, …Не може бути! От вам і календарний метод планування. У другому віконечку теж смужка! Побігла до свого лікаря, а він каже, що так рано може ще нічого не прощупати. Прощупав!
Думала до приїзду чоловіка дочекатись, але не стрималась, по телефону все видала.
Стали чекати. Першенький мій все намагався з мене вискочити, от і с цією вагітністю готувалась до проблем. Але, було все інакше: токсикозу майже не було, загрози ніякої, скакала як коза. З вагою, яку після перших родів не могла скинути, вже була уважніша, трішки старалась стриматись, харчувалась більше овочами, у солодощах та мучному собі відмовляла. Та і смаки мої були зовсім інші. При першій вагітності цибулю їла просто як яблука, а тут від одного її запаху нічого не хотілось.
Ріс в мене животик гарний, маленький, так що чужі люди і не помічали, що я в очікувані. Гуляла з синочком, грались, весело час проводили. Одним словом, я нарешті просто насолоджувалась своєю вагітністю. Правда, іноді, згадуючи проблеми першої, прислуховувалась, провіряла тонус матки, та все було Слава Богу добре.
Може через ті прислуховування, чи через характер дитинки, але рухи я почула на 16 тижні (час зачаття то я точно знала), та і ще який рух! На кухні аж присіла від такого копняка з середини. Лікар на черговому огляді не повірив, каже, що то гази. Ага, та то газова бомба мала бути!
Прийшла пора йти на перше УЗД. То з першим я змушена була часто його робити, тому ї знали що буде хлопчик. А тут їдемо з чоловіком, цікаво. Подивився лікар в поліклініці тай каже: «70% на те, що це дівчинка, я третьої ноги не бачу». Радості чоловіка не було меж. Він і с першою дитиною більше дівчинку хотів, та я впевнено заявила, що буде хлопчик. навіть ім'я зразу вибрала. А тут бачу все до дівчинки підходить. Не дуже це мене втішило, проте аби здорове дитя було, а стать ролі не грає.
Стали ми ім'я підбирати, намучились, все вирішити не могли: вже і в животика питала, і в календар на приблизну дату родів дивилась, і книжку з розшифровкою імен придбали. Спорили майже до 7 місяця. Ледь вирішили: звати Ліза, хрестити на Анни.
Лікарі термін вагітності ставили по своїм строкам, на 1-2 тижні більше, мені не вірили. Тому запропонували лягти в родом раніше. В них якраз нові вимоги появились класти всіх на 39 тижні. Я погодилась. Дома за дитиною було кому приглянути, отож і віддихнути від домашніх клопотів не завадить. Лягла.
В роддомі як заведено: строк стоїть – будемо родити. Але моя Лізонька мала інші наміри. Тиждень пройшов – ні гу-гу. Та і я чекала до 40 тижня. Але вже і по моїх розрахунках час настав, нічого. Сусідки по палаті вже по кілька раз мінялись, а я лежу. Вже стала до дитинки примовляти, просити, смаколиками різними виманювати, морозиво обіцяла. Ні в яку!!! Навіть огляд професора, після якого всіх зразу в родзал забирали не поміг. Мої домашні вже знудились. День народження сина пропустила. Нарешті, мій лікар каже: завтра будемо родити! Я не повірила, навіть чоловіку нічого не сказала (а були би партнерські роди, то довелось би тайну видавати).
На ранок іду на огляд. Нічого такого незвичайного: ні кололи, нічого болісного не робили, але чомусь після обіду стала нарешті відчувати перейми. Та вони якісь такі легкі, хоча і регулярні. Почала по коридору, сходах ходити (кімнат з м’ячами та «унітазами» тоді ще не було) нагулювати. Нічого, перейми регулярні, але не болючі. О 9 вечора приходе лікар і питає, чому я ще не в родзалі.
–Чого це, мені ж зовсім не болить.
–Бігом –каже – на клізму і в родзал.
І закрутилось: клізма, передродова, води, сильні перейми. Акушерка просила сказати, кола почне на низ «перти». А я чую, що вже дитина от-то вискочить. - Вже, кажу, час. Не повірила, так скоро все відбувалось (на годинника 22:30). Наполягла на своєму, досвід то вже є. Подивилась, заметушилась, всіх покликала, мене в родзал перевели. Ледь ішла, між ніг як волейбольний м’яч запхали. Тільки би, думаю, втримати. З першим дитям уговорювали вискочити, а з цим аби встигнути добігти. І хто придумав своїми ногами бігти до родового крісла. Добігла На ліжко залізла так далеко, що стягали назад.
При першій потузі, вибачте за таку непристойність, вийшли остатки клізми. Акушерка каже, що то хибна тривога. Яка хибна, коли я відчуваю, що дитя вже в проходи. Добре, що мій лікар з досвідом, тужитись велів. І з другою потугою моя Лізонька, впершись мамі в ребра ніжками, взяла низький старт і вискочила зразу по пояс.
На перших родах я дитя не бачила поки його не помили і не за пеленали. А тут весь процес спостерігала сама. Голівка в лівий бік повернути, світленька, вся в білій пухнастій піні. Головне, ще на половину в мені, а крик стоїть на весь родзал. Я так рада була, що навіть не зрозуміла, що такі роди занадто стрімкі і небезпечні. Лікар мене назад відкинув, заметушився, щось помічниці каже. Навіть не сказали, кого родила. Чогось біля мене зібрались і щось там розглядають. А мені так добре і байдуже! Про всяк випадок питаю, кого ж я родила? А лікар аж рукою махнув – відчепись, мовляв, і дали щось дивиться. Як потім з’ясувалось, під час стрімких пологів в мене лопнули старі шви і лікар боявся внутрішніх розривів. Проте, після огляду картина виявилась не такою страшною, все було тільки зверху. Лікар все гарно зашив. Доречи, було зовсім не боляче. Правда мене трішки знобило та потрясувало, та загалом все було добре.
Лежу я, блаженствую, дивлюсь, як мою Лізоньку миють і тут…бачу таке, що в дівчинки бути не може – конкретний пісюн! В мене шок, всі мене за дівчинкою посилали, а тут таке! Відверто кажучи, я зрадила, бо хотіла хлопчика, але як сказати родині? Навіть думка промайнула, як в анекдоті, раптом додому не заберуть? Але то жарт.
Мобільних телефонів тоді не було, в нас дома навіть міського тоді не було, так що з радісною новиною прийшлось зачекати до ранку. Я за ніч з думкою про другого хлопчика звиклась. Дзвоню коханому на роботу. – Привіт, шкода, що ти в мене не ювелір. Маєш другого сина!- А у відповідь тиша. Мій чоловік такій шок дістав, що ледь не знепритомнів. Потім страшенно вибачався і зовсім не засмутився, що немає донечки.
Але, по секрету вам скажу, про донечку ми все ще подумуємо. Може Боже нам ще одну дитинку пошле? А може хлопчика?..
[/url]
Дякую! 
Впевнена, він пишається своїми синами!
Ростіть здорові...
Мабуть хлопці вже чекають сестричку? 
