Допомога
Був токсикоз, від якого я вагу втратила. Але згодом дитинка стала цілком мобільною і енергійною, як і моя робота. Животік з»явився аж на 7 місяці. І тільки на 9-му він став більш-менш нормальних розмірів і я таки потрапила на фотосесію. Ось таким був наш синочок в 37 тижнів.
А ще позитивом мені запам»яталася ЖК і зокрема моя лікарка. Вона розділяє позицію Комаровського і вважає, що вагітність – не хвороба. А відтак, не лякала мене ніякими інфекціями-проблемами, не рекламувала «свої» медпрепарати.
Я працювала до 9 місяця вагітності. Мені подобалася моя робота. А коли я спробувала сидіти вдома, то відразу наступала депресія і т.п.
Весь час вагітності зі мною була «Малеча». Саме тут я брала всю необхідну інформацію, відстежувала всі процеси а головне – уважно читала розповіді форумчанок про їхні пологи. В результаті – перед пологами я вже знала усі етапи що, як і коли має бути. А ще ВЗАГАЛІ НЕ БОЯЛАСЯ негативних чи сумних розповідей, бо знала, що все індивідуально. І кожні пологи – то ІНША історія, не схожа ні на кого.
ПДП мені поставили на 12 січня. Але ні 12, ні 13, ні… у мене навіть передвісників не було. А коли вже форумчанки з однаковими термінами таки пішли народжувати, стало взагалі одиноко і печально. До того ж, я дуууже хотіла козерожка народити.
Початок дива.
Ми живемо ну дуже близько біля пологового будинку. І тому я була спокійна. А коли з»явилися болі, поїхали в пологовий. Молодий, красивий, високий лікар з прізвищем Масік виявився моїм сусідом, і оглянувши – відправив додому, аби не класти в патологію. І зазначив, що через день-два народжуватиму. А вже наступного дня ввечері, болі стали знааачно сильнішими і ми знову поїхали в лікарню. Там констатували розкриття «1 палець» і поклали в патологію. І ось там почалося те,про що я роздумую дотепер і на що не маю відповіді.
Мені здається, що виною всьому стала молода, зла і непрофесійна лікарка. Вона оглянула, знову сказала, що відкриття «1 палець» а мої сильні болі - то від того, що голівка дитини опускається і давить на щось там(вже забула точно…)А ще сказали засікати інтервали МІЖ отими болями. Так пройшла моя ніч. Періодичні болі не давали спати, я все до секунди слухняно записувала у блокнотик. І десь о 4.30 з інтервалом у 2-4 хилини пішла будити акушерку і ту молоду лікарку. Вони знов оглянули і сказали «відкриття 2 пальці, нічого особливого, розслабся».
І ось вранці, після безсонної «больової» ночі у мене здали нерви, я розплакалася, нагрубила якомусь парктиканту-лаборанту і відмовилася йти здавати аналізи(сказала - "не бачу сенсу", а молоденький лікар афігєл). Я розуміла, що втративши сили, можу не справитися з пологами. А народжувати хотіла тільки самостійно. Вдень я була настільки «загальмована» що засинати почала на УЗД а зі мною «засинала» і дитинка – її взагалі не чули. І тому в процесі УЗД заставили мене встати, походити, аби пробудити і змусити шевелитися малюка. А ввечері знову огляд, уже зав.відділенням. Вона і повідомила, що шийка м»яка і всі процеси йдуть нормально. А ще за декілька годин болі стали ну дууууже сильними. Знову огляд – і сказали терміново переходити в родзал. Я подзвонила чоловікові, оскільки народжувати ми планували вдвох. А далі почалося все найцікавіше, яке дуже швидко закінчилося.
Дивно…
Родзал мені запам»ятався теплом і великою кількістю світла. А ще надзвичайно оптимістична і позитивна акушерка виявилася. Еліна. Таке враження з її поведінки, ніби ніяких проблем і бід не існує і пологи – це така собі приємна процедурка, через яку проходять сотні і тисячі жінок. Згодом ще прийшла лікарка познайомитися, теж виявилася приємною. Як її звати я дізналася тільки після пологів, та й то ім»я-по-батькові забула. Дали мені м»ячика, ще раз розповіли як дихати. Прокололи води. І – нічого цікавого.
Оті всякі масажики мені не допомагали, а радше – дратували. І найпотрібнішим чоловік виявився для того, щоб подавати мені пити. Отак проходили 2 години.
А після 12-ї ночі почалися потуги. НУ тут знову позбігалася команда медперсоналу. Сказали, що і як робити, як дихати. І взагалі потуги мені запам»яталися якимись настільки дивними і неповторними, що їх ні з чим зрівняти не можна(ну, туалет не враховується).
Народжували ми вертикально, на стільчику. Знову ж таки вразив настРОЙ лікарів. Коли починалася потуга вони були максимально уважні, підтримували, радили і т.п. Але між потугами умудрялися сміятися, весело говорити про щось своє а одна з них навіть відійшовши смску читала. І от між між цими потугами та веселими перервами, вони умудрилися прийняти рішення та зробити епізіотомію,оскільки малюк «йшов» прижавши ручку до голівки. Про це я дізналася вже потім. Коли мені повідомили, що накладуть шовчики. А от коли малюка вийняли і показали – це ваапще. Він саменький відразу заплакав і був якийсь такий… Я чомусь думала раніше, що коли кластимуть мокреньку дитинку мені на тіло, то буде воно дискомортно. А виявилося – зовсім ні. В першу мить мене вразили… нігтики малюка. Мась відразу не шукав цицю, а просто лежав собі, трошки плакав, а ми дивилися на нього.
Масюнчик виявився 56 см і 3680 г вагою. Його одягли, і знову поклали на мене нас перевезли.
Процес зашивання виявився зовсім не страшним(як я собі його уявляла) – це було легеньке щіпання. От тільки потім 2 тижні не можна було сідати.
У пологовому ми провели 2 дні. Вони були сонячними і морозними. Ми звикали з малюком одне до одного.
А на третій день – нас виписали.
А згодом я намагалася збагнути, СКІЛЬКИ ж часу тривав процес народження нашого синочка – добу чи декілька годин. І якби склалася ситуація інакше, якби на моєму шляху не попалася та молода і зла лікарка...
Народжувати – не важко. Зовсім. Чесно!
Значно важче – психологічна адаптація в перші місяці: нові цінності, відповідальність, незнання, і покладання лише на себе.
А найкращий спогад у мене – саме про той родзал: тихий, теплий і залитий приємним світлом, і медперсонал(черговий, завчасно ми ні з ким не домовлялися).
А тепер оті ніжечки - є сенсом мого життя.
Повідомлення відредаговано Лелечка: 25 червень 2010 - 11:23
Хай ваш синочок росте здоровий та щасливий і приносить вам море усмішок 
та задоволення
! Здоров'ячка вашій родині!
