Відправлено 13 червень 2010 - 11:20
Наш хлопчик теж «весняний», але народився він, на Паску, 4 квітня 2010 року. Це Божий подарунок!
Чути було, як акушерку, по мобільному телефону, вітають і вона відповідає – «Воістину воскрес! Воістину воскрес! Воістину воскрес!». А в мене в цей момент в середині щось наче тріснуло…
Я покликала Олену Анатоліївну (акушерку), і виявилось, що це відійшли води. А до цього…
В 20 років я познайомилась з молодим чоловіком, якого звали Сергій. Він був на 9 років старший за мене, сором’язливий і взагалі не вживав алкоголю(головний плюс). До цього був одружений з жінкою значно старшою за нього, яка мала 3 дітей від першого шлюбу, її діти були мого віку. Отож,коли після кількох місяців спільного життя я завагітніла, вирішили зробити аборт, а далі він порадив купити мені протизаплідні таблетки. Ми не мали свого житла, знімали квартиру. Гроші які заробляли тратили на себе. Моє заочне навчання оплачувала моя мама. Потім мені запропонували поїхати на 6 місяців в Німеччину на практику. Це була чудова можливість заробити грошей на житло. Так і зробили. Після мого повернення купили половину приватного будинку в невеличкому містечку, але оформили його на двох, оскільки ми не були одружені. І в цей час я зрозуміла, що вже хочу дитину – адже мені було 24 роки. Але одного бажання було недостатньо… Ми помаленьку робили ремонт в будинку, обстежувалися в різних лікарів, здавали аналізи. Кожен з нас був здоровий, якщо не брати до уваги запальні процеси які час від часу виникали в моєму організмі, а завагітніти не виходило. Потім я знову поїхала в Німеччину,на 6 місяців, відразу після повернення, з молодшим братом, з’їздила на море, подихати морським повітрям, погрітися… Потім, за місцем проживання, влаштувалася на роботу за спеціальністю, їздила в санаторій по лікуванню безпліддя,хоча такого діагнозу лікарі мені не ставили. Сергій був непоганим чоловіком, але уникав великих компаній, тому на всі свята я ходила сама. Стосовно народження дитини не дуже переймався…
А потім, в Інтернеті, я познайомилась з хлопцем. Він був з того містечка, де ми купили будинок, хоча в момент знайомства працював у Данії. Свого часу він викладав інформатику в мого молодшого брата, от так – жили поруч, а познайомилися в Інтернеті… Спочатку наша переписка була про погоду й про природу, потім він прилетів у відпустку і я …закохалася! Та мені і в голову не приходила думка, що я піду від Сергія. Але пішла. Через 3 місяці ( в січні) Саша повернувся з Данії,а в березні я пішла від Сергія. Увесь цей час ми просто зустрічалися з Сашею, про те що можливо житимемо разом не планували. З 1 квітня 2009 року ми живемо разом.
Якось, повернувшись з роботи, Саша сказав – «Знаєш, я йшов додому і думав про НАШУ ВАГІТНІСТЬ». Я втратила можливість розмовляти… За 8 років, що я прожила з Сергієм, я такого не чула.
Саша любить подорожувати, тому ми поєднували корисне з приємним, відвідали Почаїв, Києво-Печерську Лавру, були в різних цікавих місцях Закарпаття. А в серпні поїхали на море і мене почало нудити… Так ми дізналися,що незабаром на світ з’явиться Ярослав.
Звичайно, найбільше дісталося моєму лікарю. Він героїчно витримував мої відмови і змушував лягати в лікарню,ще з 10 тижня вагітності. На роботу я майже не ходила – то лікарняні, то відпустка. Потрібно було виходити з дому в 6.50 і їхати 45 хвилин. Ну і назад – робота закінчувалася о 17.00 і знову 45 хвилин дороги…
Весь період вагітності я виконувала вказівки лікарів, здавала всі необхідні аналізи. Дитина розвивалася добре, більше уваги приділялося моєму здоров’ю, адже я мала народжувати першу дитину в 30 років маючи купу хронічних захворювань.
Тонус був досить часто, навіть перед новим роком я потрапила в лікарню, але лікар відпустив додому взявши з мене обіцянку не перевтомлюватись.
Всю вагітність я слухала класичну музику, казочки, розмовляла з малюком. Ми під час обстежень просили лікарів не говорити нам стать дитини, але в 36 тижнів лікар ненавмисне показав тату, що в нас буде хлопчик. Отож, за всіма прогнозами, ми чекали Ярослава 16 квітня. Але мій лікар – гінеколог після огляду 23 березня, так сумнівно сказав – « я на Паску черговий у пологовому, ти хоч не народи мені цього дня…» Сказано – зроблено. 2 квітня, в п’ятницю, я пішла на манікюр, сама пройшла 1500 метрів, погрілася на сонечку. Ввечері мені щось почав боліти живіт, я передзвонила до лікаря, але він сказав, що через телефон не видно! Потрібно приїхати до нього. Я помаленьку зібралася і о 23.30 ми були біля пологового. Подивившись мене на кріслі лікар сказав, що це передвісники і я залишаюся у пологовому. Якщо до ранку нічого не зміниться він мене відпустить. На ранок почала відходити пробка, матка розкрилася трохи і все… Так продовжувалося до вечора. Трохи поболить і перестане. Тому ввечері спробували простимулювати, проблемним був плоский міхур. Стимуляція теж не допомогла і мені вкололи знеболююче що я могла поспати трохи. Знеболююче не допомогло, я дуже втомилася від болю, хоча він і був не сильним. Перед паскою пологовий був пустий. Лише я і медперсонал. А потім почула в коридорі гомін. Швидка привезла вагітну з кровотечею, їй робили кесарів розтин, в 4 години ранку реанімаційна з області забрала її дитинку і мій лікар пішов додому. А в 4.30, після того , як в місцевій церкві освятили Паску, у мене відійшли води. Акушерка подзвонила лікарю. На моє щастя він живе недалеко від пологового. Він прибіг, мені поставили крапельницю, почалися потуги. А далі я дуже погано пам’ятаю. Знаю, що тужитись в мене не було сил, коли б не лікар, то я ще дуже довго народжувала б… Мене вмивали водичкою, давали нашатир… Після народження син не дихав, це для мене було жахом, я просто лежала і мовчала поки не почула крик сина. Народила я о 6.30. О 12.00, коли намагалася покормити, помітила що з сином щось не так – він не дихав носиком. Добу місцеві лікарі намагалися з’ясувати причину, та я наполягла щоб вони викликали реанімаційну з обласної дитячої. Ярославчик пробув у реанімації новонароджених тиждень. В нього виявили вроджені захворювання шлунково-кишкового тракту і бронхіт, кісту в голові. Як це не виявили під час багато чисельних обстежень – для мене загадка. Увесь цей час ми з татком зціджували молоко, доглядали за грудьми, щоб синочок міг отримати найкраще харчування, адже всі 7 днів його підкормлювали через крапельницю. На 8 день сина перевели в патологію,а з 9 дня ми з ним разом. І вже не розлучаємось. Я кормлю його грудним молочком. У віці 15 днів нас виписали додому. У нас чудовий татко. Ми ростемо і розвиваємось, як всі дітки і щодня дякуємо Богу за нове життя!
P.S. І ще, ми мріємо про сестричку!
Допомога
)!
, ТИ МОЛОДЕЦЬ бо цією розповіддю надихнула багато кого.... так тримати.
!!! І ще й ще багато оптимізму!!!!!!!!!!!!!
Здоров'ячка побільше вам обом!
!
