Допомога
. Наступного дня я прийшла її провідати, прихопивши подарунки. Був карантин, в палату мене не пустили, ми стояли на коридорі, я її вітала, дізнавалася всі подробиці пологів і відчула як підлога стала хитатися, голова кружитися, передімною з’явилося вже дві - три подруги і я знепритомніла...Наступного ранку був тест на вагітність, дві смужечки, сльози радості, поцілунки вдячності... і багато запитань: чи все буде добре? чи справимося? чи зможемо? Чоловік заспокоював, запевняв, що все буде гаразд.
А далі звиклися з думкою, що нас буде трьоє, що життя стане іншим, що в нас буде справжня сім’я
!Вагітність проходила добре, маленький токсикоз, поступове товстішання, щоденні прогулянки, вітаміни...
Нарешті 9 липня - вказана лікарем дата. Приїхала в гості моя мама, цілий день ми говорили про пологи, про моє самопочуття, переглядали чи все зібрано в роддом. Відїзджаючи, мама сказала, що дуже хоче побачити свого внука. Напевно він її послухав і поспішив з’явитися на світ. Вже через 10 хвилин я відчула легеньки схватки. Засікла періодичність: через 30 хвилин маленька схватка, потім знову. Прийшов чоловік, вже разом дивилися на годинник, доки схватки не дійшли до 15 хвилин, поїхали в лікарню.
А далі огляд, оформлення, чоловікове перевдягання...
10 година вечора - ми в передродовій палаті. Чоловік розповідає мені анекдоти, епізоди з наших улюблених фільмів, заставляє мене правильно дихати, а в сусідній палаті від схваток на самоті кричить жінка... В мене все чудово, поки теж не почнеться схватка, тоді я тримаю його за руку і здавлюю сильно-сильно аж до шрамів, а він терпить... Акушерка, лікарка час від часу до нас заходять, сказали через 2 -3 години народжу, а я прошу, щоб протягнути за північ, бо чомусь не хотіла народжувати в понеділок.
15 хвинин першої ночі, вівторок - чоловік везе мене в родзал. Декілька потуг, декілька криків і вже маленький, зморщений комочок біля моїх грудей! Чоловік плаче, я плачу, а лікарка з акушеркою сміються. Мені чомусь холодно, аж трусить, не можу тримати дитину, татко притримує. Нас перевезли в післяродову, відходимо від шоку, фотографуємо, вітаємо дідусів та бабусь, а я дякую Богові та мамі, за те, що вона виманила синочка. Я дуже-дуже хочу їсти і чомусь червоного борщу з великим шматком м’яса...
А далі декілька днів у роддомі, за іронією долі саме в тій палаті, де 8 місяців тому була моя подруга ... Мій синочок посопує носиком, солодко цмокає цицю
, а я починаю розуміти, що означає справжнє щастя...Тепер наш синочок просить подарувати йому сестричку, бо у всіх його друзів вже є або сестричка, або братик, а в нього - ні. А ми з татком над цим працюємо
...
