Допомога
Скоро йому 10 місяців. Солідний вік, порівнюючи з новонародженими. А для мене все ніби було вчора. Спогади настільки свіжі та реальні.Осья стою і дивлюся на дві червоні рисочки, через мить - кружляю в повітрі(вияв радості чоловіка). Це, мабуть, перші та останні хвилини щастя під час вагітності. Бо далі я зіткнулася з лікарською недбалістю, байдужістю, халатністю. Хіба можна сказати стривоженій жінці на першому огляді у гінеколога:"Вагітність є точно, але чи жива - сумніваюся." Вилетіла з кабінету, як ощпарена., і всю дорогу додому проплакала. Далі були таблетки, постільний режим і, нарешті, довгожданна винагорода - жахливий токсикоз протягом чотирьох місяців. Якщо люди поправляються під час вагітності, то я - навпаки. Мене стало вдвічі менше. Я аж світилася. Щоб зайти на кухню, і мови бути не могло(не кажучи про те, щоб чогось поїсти). Як наслідок - в лікарні на збереженні. Що цікаво, що положили мене туди через низький тиск, але за все перебування в лікарні, хоч би раз його зміряли. Підглянула в свою карту, а виявляється мене лікують від анемії(!)Системи, таблетки, уколи, постійні аналізи. Нарешті після виписки я почувала себе чудово.Радість подвоїласьще тим, що я почула перші невпевнені поштовхи свого хлопчика(від самого початку була впевнена, що буде саме він). Здавалося б, життя налагоджується, доки, починаючи з третього триместру, моя лікарка не почала мене "обрадувати" дурними хворобами, які нібито в мене є(хоча почувала я себе прекрасно, малюк в животику такий непосидючий!) Головне, що в мене навіть симптомів тих хвороб небуло! Пізніше я дізналася, що в них гінекологічному відділенні ніхто не хотів лежати, а мала бути якась перевірка і треба було показати:"Ось ми, які хороші, лікуємо!" Як зараз у вухах дзвенять слова лікарки:"Лягай, полежиш пару днів, покапаєм капельнички, поколимо антибіотики". Тащо ж ви за звірі такі, ненароджену дитинку так мучити!!! Я вперлася. Заставили написати заяву, що в разі чого претензій до них не матиму. Після цього кожне відвідування лікарні починалося не з привітання, а з фрази:"Дитинка вмирає". Нерви, сльози, апатія. Я себе почуваю прекрасно, а "дитинка вмирає". Не дивно, що народжувати я поїхала в іншу область в приватну лікарню.Нарешті я зустріла справжнього лікаря:доброго, чуйного, який і пожартувати міг, і впевнити, що все буде добре.А читаючи мою обмінну карту, сміявся!
Народжувала я дуже важко. Якщо жінки народжують за 20 хвилин - більще, то я 1,5 год. Я була настільки змучена від болю і втоми, що в перервах між схватками відключалася. Кричала лікарю:"Допоможіть мені! Ріжте мене, бо вмираю!" А він:" А я, такий придурок, сиджу тут і думаю, як тебе побільше помучити!" І ось- довгожданний момент: крик немовляти. Здорове, чудове хлопченятко. Я - мама! Беззвучно котяться сльози щастя.Вже пізніше я дізналася про те, як вдома повідчиняли всі вікна, як чоловік з батьком під пологовим будинком порозстібали паски і штани(щоб легше було народити) і про те, як сміялися люди, коли чоловіка покликала медсестра, а він, забувши про пасок і штани, залишився в нижній білизні. Зараз я щаслива, але деколи хочеться зібрати синочка, піти до гінеколога, в якого стояла на обліку і просто запитати:" То що, мертва вагітність, дитинка вмирає?!"
..........але ви надзвичайна жінка що все це витримали, не здались і вірили. В нагороду отримали свого синулю 
всього вам найкращого і не дай Боже повторення цієї неприємної історії, нехай все у вас буде гаразд 
